Укрінформ продовжує проект, у рамках якого знайомить українців з новими обличчями Верховного Суду, розповідає про тих, хто вперше надягне суддівські мантії, хто прийшов до вищого судового органу країни з наукових і навчальних закладів, з адвокатури й інших сфер суспільної діяльності.

...Коли на останньому етапі відбору до нового Верховного Суду Вища Рада Правосуддя відклала призначення Олександри Яновської, на її підтримку посипалися сотні листів від колег, окремо надійшов  лист і від Асоціації адвокатів України. Тобто професійне середовище не мало жодних сумнівів у тому, що вона має стати новим обличчям Верховного Суду – найвищої судової інстанції країни. 

Її професійна діяльність – тому підтвердження. Професор кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор, адвокат, Суддя ad hoc (спрямованість на конкретний випадок – ред.) Європейського суду з прав людини, Національний експерт Ради Європи в Україні... І цей список можна продовжувати.  

Наскільки ж при таких професійних досягненнях Олександра Яновська вірила у те, що зможе чесно пройти за конкурсом, і чому нові служителі верховної Феміди зможуть привнести зміни у судову систему – Укрінформ дізнавався під час особистого спілкування з нею:   

Про відчуття відповідальності та участь у конкурсі

- Що далі від присяги, то більше відчуваю, наскільки складною буде та справа, на яку я зголосилася, і свою міру відповідальності. Насправді ж, я абсолютно не вірила в те, що цей конкурс буде чесним, але подала документи, оскільки вважала для себе неправильним не скористатися шансом. Адже стільки років я критикувала, постійно розповідала на лекціях, що і чому в нас працює не так, як потрібно. Тому коли оголосили цей конкурс і дозволили науковцям та адвокатам брати у ньому участь, я подумала, що не хотіла б, щоб про мене казали – от була ж можливість щось змінити, а вона навіть не спробувала. 

Також на моє рішення вплинуло те, що коли я була членом конкурсної комісії з відбору директора НАБУ, то дуже шкодувала, що багато професіоналів, яких я знала особисто, не взяли участі в цьому конкурсі. Вони казали приблизно так, як я з самого початку: що це буде абсолютно непрозоро. Мене тоді переслідувала думка – ну чому ж вони не взяли участь у конкурсі, адже вони мали всі шанси пройти! Тому я і вирішила проявити ініціативу. «Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли? Якщо я лише для себе, то хто я?» От для мене цей вислів став внутрішнім відкриттям.

Про перші емоції після результатів конкурсу

Коли я вперше побачила результати тестування (а вони були анонімні, у кожного був свій код), то чесно кажучи, аж просльозилася, адже я отримала найвищий бал серед кандидатів до кримінального суду – 84, а претендентів було 177! 

У той момент я подумала: невже таке може бути? Невже у нас реально щось буває чесним? Скажу відверто, напевне, саме цей етап був найоб'єктивнішим та найпрозорішим, там не було можливості втрутитися в процес, і результати були оголошені дуже швидко. Наступні етапи, на мій погляд, були трішки закритішими, але саме в той момент я подумала, що, можливо, з цього щось вийде.

Про основну місію Верховного Суду

Я не схильна думати, що новий Верховний Суд може виконати свою основну місію повною мірою – маю на увазі повернення довіри до судової системи. Верховний Суд – це найвища судова інстанція, до якої  доходить незначний відсоток – від 1% до 5% від усіх справ, відтак і не кожен зможе відчути на собі зміни.

Але для Верховного Суду дуже важливо задати достатньо високу планку для всіх судів, аби показати приклад не стільки безпосередньо учасникам процесів, скільки – для нижчих судів: щоб кожна людина, яка приходить в будь-який суд, відчула: щось змінилося. Це можна зробити лише власним прикладом, коли судді першої інстанції та судді апеляції бачитимуть конкретні зміни, нові вимоги, новий стиль спілкування і поведінки суддів Верховного Суду, й самі його наслідуватимуть. 

Про перші зміни 

Багато суддів нового Верховного Суду приходять до думки, що одним із перших кроків має стати запровадження нової структури судового рішення. На мій погляд, це буде, першим і дуже видимим результатом змін. Хотілося б звісно, щоб це сталося якомога швидше, але навряд чи в цьому році ми вже будемо виносити рішення. Проте в наступному, думаю, це стане помітно буквально з перших же справ, які ми слухатимемо.

Про значуще місце у Києві 

Для мене це Софіївська площа, адже там був розташований Київський міський суд, поріг якого я переступила, коли мені було всього 16 (зараз це Апеляційний суд Київської області). Досі пам'ятаю, як у мене тряслися коліна, як я хвилювалася, адже суд для мене був ніби храм правосуддя, а судді здавалися ледь не богами. Я зі школи мріяла бути адвокатом, а сюди прийшла працювати секретарем в адвокатську кімнату і хоча формально рахувалася в президії Київської міської колегії адвокатів, але працювала в Київському міському суді. Мене часто залучали секретарем до судових засідань чи навіть направляли в слідчий ізолятор ознайомитися з матеріалами справи обвинувачених. Саме тут я захопилася судовим процесом, оскільки в міському суді слухалися дуже складні справи по особливо тяжких злочинах, і до того ж на той час там працювала яскрава плеяда адвокатів та прокурорів. 

Про захоплення кримінальним правом

Мабуть, це в крові, оскільки мій дідусь Каган Лев Ісакович був відомим адвокатом саме по кримінальних справах і навіть очолював криміналістичну секцію Київської колегії адвокатів. А першою юридичною книжкою, яку я прочитала, була «Судова медицина», і мені, 10-річній дівчинці, чомусь вона дуже сподобалася. Коли ж я потрапила в міський суд, то першими і водночас найцікавішими справами, якими я займалася, стали якраз кримінальні – вбивства з обтяжливими обставинами, розкрадання в особливо великих розмірах, звалтування малолітніх... Спочатку це мене шокувало, адже в судах буває дуже багато горя, але згодом я побачила й інший бік – ті надзвичайні людські емоції, які відчуває обвинувачена в чомусь людина, якій допомагаєш вийти з-під варти чи ж отримати справедливе рішення. Це не можливо передати.

Мені дуже подобається фільм «Філадельфія», і коли я читаю студентам спецкурс «Змагально-кримінальне право», то обов'язково на першому занятті показую один із фрагментів цього фільму. У ньому головний герой на запитання – за що ви любите право – відповідає: «Час від часу я відчуваю причетність до тріумфу справедливості, і цей момент причетності потім дає наснагу на дуже великий період часу». Це дійсно буває, на жаль, час від часу і напевне, не може бути постійно. Хоча, можливо, якраз на цій посаді я зможу частіше відчувати ці моменти тріумфу справедливості, адже певною мірою це залежатиме від мене.

Про студентські роки і повернення в університет у якості викладача

Я вступила в університет лише на другий рік. Відверто кажучи, це була настільки золота мрія для мене – вчитися в університеті ім.Шевченка – що коли я нарешті сіла в аудиторії, де тоді ще стояли чорні старі парти, то відчула себе абсолютно щасливою людиною. Я добре вчилася, і кожен предмет здавався надзвичайно цікавим. Мені викладали унікальні люди, приміром, Михеєнко Михайло Макарович, який потім став науковим керівником моєї кандидатської дисертації. Він був дуже прогресивною людиною для свого часу і вважається ідеологом та засновником доказового права в Україні. Я дуже йому вдячна за те, що він навчив мене, як то кажуть, мислити трошки ширше. 

Взагалі я дуже тепло згадую мою альма-матер. І те, що у 2012 році я почала тут працювати професором...  Я зайшла в цей університет уже не студенткою, не здобувачем наукового ступеня, не учасником круглого столу, а – професором. Для мене це було настільки почесно (а до того ж насичено моїми особистими спогадами), що кожного разу я говорила, коли заходила на кафедру: «Як же мені пощастило, що я тут працюю». Колеги навіть жартували з цього і говорили, що я надто сентиментальна. 

Про основний меседж для студентів

Коли я вперше зустрічаюся зі студентами, то починаю з того, що кримінальний процес – це завжди надзвичайна ситуація, яка може трапитися  у житті будь-якої людини. Кримінальний процес не терпить непрофесіоналізму. Він будується на деталях, нюансах і розумінні цієї великої кількості нюансів. Якщо в цьому не розбиратися, – тобі ніколи не стати професіоналом. А ціна – дуже висока, адже це життя людини, її свобода і здоров'я. Я завжди пояснюю, що кримінальний процес – це завжди змагання в хорошому розумінні, а в поганому – іноді війна. Тому треба бути морально готовим до конфлікту, що закладений в будь-який процес, а особливо – в кримінальний, бо в ньому конфлікт набуває найвищої гостроти.

Про сильну сторону, яка не дозволить відступити  

Напевно у всьому, що я робила, я була достатньо наполегливою. Те, що я прийшла в Верховний Суд, великою мірою – заслуга моєї наполегливості. Попереду – дуже великі сподівання і дуже велика робота. Тут не можна опускати руки, а причин для цього буде багато, причому, різнопланових – починаючи від дрібних технічно-організаційних і закінчуючи глобальними, концептуальними. Що там не було б, ми просто не маємо права опустити руки. 

Коли на останньому етапі перед призначенням виникла затримка у розгляді моєї кандидатури, на мою підтримку прийшло дуже багато листів від адвокатів. Це для мене було справжнім шоком, але надзвичайно приємним! Тому хіба я зможу відступити, коли щось піде не так? 

Про гарантії, що нові обличчя Верховного Суду принесуть зміни

Гарантій тут ніяких не може бути. Усе покажуть наші рішення. Але можу сказати, що я в абсолютному захваті від рівня інтелекту, ініціативності й захопленості цих людей майбутньою справою і рівнем їхньої віри у те, що ми зможемо змінити якісь усталені традиції (в поганому сенсі цього слова). І наполегливості теж цим людям не займати. Тобто, бажання змін, бажання докласти власних зусиль для цих змін, відсутність страху зробити чи сказати щось всупереч міфічному керівництву, є тому запорукою. 

Про право судді на власну позицію

Мені завжди здавалося, що судді дуже бояться висловлювати власну позицію. Мене як адвоката і науковця це надзвичайно дратувало. Я надзвичайно пишалась тим, що я можу це робити і мене нічого не стримує. Хоча, на жаль, в адвокатурі останнім часом це теж стало проблемою. На сьогодні я розумію, що нова посада накладає на мене велику кількість обмежень в цьому праві на свободу слова, яке я дуже ціную, бо вважаю, що це одне з основних людських прав. Але я категорично проти того, щоб ці обмеження виходили далеко за межі визначених. Очевидно, що суддя не може говорити про справу, яку він розглядає. Очевидно, що не можна критикувати позиції інших суддів, інші судові рішення, але суддя має право і повинен висловлювати свою думку стосовно якихось правових проблем, необхідності й нагальності якихось нормативних змін, проблем в організації судоустрою, діяльності суддів, їхнього статусу. Думаю, що на сьогодні я не вбачаю для себе якихось чинників, які можуть бути для мене принциповими і які можуть обмежити мене в цьому. Тобто, я залишаю за собою, все ж таки, це право в достатньо широкому розумінні – для мене це дуже важливо.

Про необхідність зрозумілості рішень Верховного Суду

У Школі суддів, де я читаю лекції, багато уваги приділяю практиці Європейського суду. Маємо рухатись у цьому напрямку, і наші рішення як Верховного Суду ми маємо викладати так, щоб були схожими до рішень Європейського суду. Я маю на увазі структурованість, рівень аргументації, зрозумілість мови викладення. Коли я читала рішення Вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду, то навіть мені, спеціалісту, не вдавалося з першого прочитання зрозуміти суддівський висновок. Звісно я можу вибудувати логічний ланцюжок, подумавши трохи часу, але як споживач цього рішення я не маю цього робити. Це завдання судді написати так, щоб було зрозуміло логіку рішення. 

Про справу, що запам'яталася

У більшості справ, які я вела як адвокат, мої підзахисні або виходили з-під варти, або отримували іспитовий строк, або якесь зменшення покарання. Але був один програш, який досі згадую. 19-річного хлопця обвинувачували в завданні тяжких тілесних ушкоджень. Обставини були приблизно такі: коли пізно ввечері, об 11-й годині, він ішов по вулиці разом із хлопчиком 10-ти років, до нього підійшли двоє кремезних хлопців (як виявилося, 16-ти років), спитавши щось на кшталт чи є в нього перепустка на прохід у цьому районі. Один із них підняв із землі якусь арматуру і замахнувся на мого підзахисного. Той перехопив її, вирвав із рук і завдав нападнику один удар по голові. Друг нападника одразу втік, а мій підзахисний послав малого хлопця за допомогою, викликав швидку та міліцію. 

На перший погляд – класична ситуація з підручника по кримінальному праву. Звісно, версія «потерпілих» – протилежна, нібито мій підзахисний, який ішов із дитиною, напав першим. І от після того, як я виступаю в суді з промовою, говорю, що це навіть не перевищення меж, а необхідна оборона, і звісно підзахисного потрібно виправдати – суддя призначає моєму підзахисному 4 роки позбавлення волі. Причому суд обгрунтував, що довіряє лише показанням потерпілих. Сказати, що я була шокована – нічого не сказати. Коли я згодом запитала у судді особисто – що я, молодий спеціаліст, зробила не так, то була вражена відповіддю. Річ у тім, що мій підзахисний жив у цивільному шлюбі з жінкою, старшою за нього – матір'ю цього 10-річного хлопчика. І суддя мені відповіла: «Я так вирішила, тому що ваш підзахисний, коли живе з такою дорослою жінкою, значить і сам дорослий і має розуміти, що робить». У той момент я зрозуміла, що суддя – людина, яка кожну справу, кожен доказ пропускає через власний досвід, можливо, через власні комплекси, а рішення суду – це суб'єктивне сприйняття обставин. 

Про те, що в судових процесах теж знайдеться місце для гумору

З мого адвокатського досвіду часто про розгляді справ поряд  із чимось серйозним, і навіть печальним чи трагічним, знаходилося місце для гумору. Якось, коли я працювала в суді, трапилася така історія. Заходить суддя, секретар як завжди встає і урочисто говорить: «Прошу всіх встати, суд іде». Раптом суддя проходячи до столу, перечіпляється і падає. Секретар не розгубилася і каже: «Прошу всіх сісти, суд упав!» 

Про фільми і книги, що справили незабутнє враження

Останній серіал, який я дивилася, був саме на юридичну тематику – Suits (Костюми). Хоча починала дивитися його з навчальною метою, аби трішки підняти рівень англійської, але захопилася сюжетом, і звернула увагу, що в ньому дуже багато уваги приділяється питанням етики у відносинах між адвокатами. У нас, на жаль, етика залишається другорядною. 

Щодо книги – то по-справжньому вразив роман «Сім'я Оппенгеймів», де описано події в Німеччині, коли до влади почали приходити нацисти. Ліон Фейхтвангер показав, як змінюються відносини між людьми і їхнє ставлення одне до одного під впливом зовнішніх факторів. Тобто живуть поряд німці й євреї, добре ставляться одне до одного, об'єктивно оцінюють одне одного, навіть товаришують, але от до влади приходять нацисти – і все змінюється. Ті, хто підтримує нацистів, починають давити тих, хто проти. Я досі не можу осягнути, як освічені, інтелігентні люди ламалися і змінювалися під цими зовнішніми факторами. Це абсолютно трагічно. Людина ніколи не повинна бути гвинтиком і лягати під зовнішні чинники, які на неї тиснуть. 

Про сім'ю та домашнього улюбленця

Я одружена, маю доньку і сина. Син вже студент,  а донька ще навчається у школі, у неї все попереду.

Я з дитинства дуже люблю собак, особливо великих мастифів. Думаю, це тому, що вони дуже віддані. До цього у нас з чоловіком була німецька вівчарка, але мастиф мені подобається більше – це пес, що має власну гідність. 

Юлія Горбань, Київ

Фото Володимира Тарасова та з власного архіву Олександри Яновської 

Інші публікації проекту «Нові обличчя Верховного Суду» – ​Олена Кібенко, Віталій Уркевич, Костянтин Пільков, Наталія Антонюк, Єгор Краснов, Дмитро Гудима