12 українців, які здивували у 2017 році
…Здивувати – не завжди значить бути героями. Герої – вони не дивують, вони виправдовують сподівання. А якщо не виправдовують, то розчаровують, і їх викреслюють зі списків героїв.
Дивують ті, від кого не очікували. Вчинків, думок, позицій. І в доброму, й у поганому сенсі. Ми говоритимемо про тих, хто здивував по-доброму.
1-2. Ільмі Умеров і Ахтем Чийгоз. Провідники кримськотатарського народу, заступники голови Меджлісу, політв`язні путінського режиму – вони викликають подив і захоплення своєю незламністю. Перший був засуджений до двох років колонії із забороною займатися викладацькою і громадською діяльністю за «сепаратизм», другий – до 7 років позбавлення волі за мітинг протесту проти російської окупації біля Верховної Ради Криму 26 лютого 2014 року. І коли постало питання про можливий їх обмін на російських шпигунів, то справа залишалася за малим – визнати провину і написати прохання про помилування. Але вони не визнали і не підписали.
Ця непоступливість соратників навіть викликала розпач у Джемілєва, який боявся, що через це зірветься обмін. «Мустафа Джемілєв у відчаї в Страсбургу під час розмови з Порошенком сказав, що цього (прохання про помилування – авт.) ніколи не буде», – писала Геращенко. Пізніше в інтерв`ю Укрінформу Ахтем Чийгоз пояснив: «Соромно було зганьбити свій народ, свою країну», причому – не тільки проханням про помилування, а й скаргами на тортури, соромно було «викликати жаль» у тюремників.
Протягом чверті століття пересічний українець, коли йшлося про лідерів кримськотатарського народу, міг згадати лише два прізвища – Джемілєва і Чубарова. Тільки шалений спротив кримських татар російській окупації відкрив багатьом із нас очі – і ми зі здивуванням побачили, який багатий цей народ на героїв, інтелектуалів, творчих особистостей, як добре бачити їх поряд із нами у нашій спільній боротьбі.
3. Уляна Супрун. Здавалося, американку українського походження, лікаря Майдану, волонтера і громадського активіста після приходу на посаду в.о. міністра охорони здоров`я очікує доля, типова для всіх іноземних «варягів», які намагалися робити реформи в Україні. Майже ніхто з них довго не протримався. На Супрун напали одразу ж – і впливові опоненти з керівництва профільного комітету ВР, і численні претенденти на посаду, і громадська думка, яка в нас гостро заточена на всіх, хто прийшов у владу. Скільки разів поголос відправляв її у відставку! І я навіть не можу навести ті гидкі й принизливі прізвиська, якими нагороджували її раз по раз вороги. Вона воювала і продовжує війну з ними практично наодинці, добивалася й досягла ухвалення необхідних законів, запуску медичної реформи, протискує її крізь вузькі жорна нашої архаїчної свідомості.
Чи правильною є реформа охорони здоров`я від Уляни Супрун? Чи зробить вона нас здоровішими і щасливішими? Не знаю – відповідь на це дасть лише час. Але гідна подиву й наслідування наполегливість, з якою очільник української медицини проводить у життя свої ідеї. Цьому можна позаздрити!
4. Артем Ситник. Чи знайдеш сьогодні в Україні чиновника, який би мав більше ворогів серед еліти, аніж директор НАБУ? Вочевидь, новозбудовану антикорупційну систему хтось помилково сприйняв як черговий симулякр. А все виявилося інакше – тож таємних агентів, общуки зі спецназом і кайданки на власних «недоторканих» руках у багатьох фігурантів викликали щире здивування.
Наступ на НАБУ почали з усіх боків – підозрювані намагаються затягати Ситника по судах і прокуратурах, народні обранці готуються призначити «злого» аудитора. А тут ще й Генпрокуратура з СБУ підключилися, захопивши антикорупційну агентуру Бюро і оприлюднивши його персональні дані. Лише втручання у конфлікт зарубіжних донорів України призупинило ескалацію протистояння.
Наразі суспільство з тривогою спостерігає: чи не зменшить НАБУ оберти в антикорупційній діяльності, чи не піде на компроміс із тими, з ким має боротися? Не хотілося б, аби воно нас розчарувало…
5. Олена Білозерська. Відео про те, як українська снайперка одного за одним знешкоджує трьох російських бойовиків, виставлене в інтернеті, не здивувало – воно шокувало! Зрозумілим був і гвалт, зчинений у вотчині Путіна, і протести пацифістів: як можна виставляти в мережах такі кадри? Але ж хіба війна сама по собі не є рафінованою жорстокістю? І хіба не треба знати тут, у тилу, як воно все там, на фронті відбувається?
Багато хто знав Олену до Революції, як блогерку з фотокамерою, яка з`являлася в центрі громадянських акцій спротиву. Коли пішла добровольцем на фронт, здалося, що й там займається журналістикою. Хоча раз по раз натякала: вона не журналіст, а солдат.
Її блоги з лінії фронту, де Олена викладала свій погляд на події в країні, щоразу викликали гострі дискусії. А після того, як вона розповіла, чим власне займається на війні, до її оцінок стали дослухатися уважніше. Не кожен мислитель може похвалитися тим, що дивиться на світ крізь оптичний приціл.
6. Володимир В`ятрович. Минулого року в рейтингу українців, які здивували, я згадував, що голову Українського інституту національної пам`яті колаборантський сайт «новоросія» назвав «головним пропагандистом київської хунти» – і це було визнанням. Цього року «головний декомунізатор» України здивував тим, що ледь не першим включився в боротьбу з українофобством польських радикалів. Рік був важкий – інспірована (чи не з Кремля?) тема «волинської різанини», руйнація українських пам`ятників у сусідній державі, заяви високопосадовців про неможливість «з Бандерою увійти в ЄС» – врешті-решт поставили відносини між двома країнами на межу розбрату. А самого В`ятровича зробили «нев`їзним».
Чи варто було голові Українського інституту національної пам`яті лізти на рожен? Чи варто було загострювати ситуацію? Можливо – так: він зіграв роль так званого «злого копа», на тлі заяв якого інший, «лагідний поліцейський» зміг, сподіваємося, добитися певного потеплішання стосунків із нашим стратегічним сусідом.
7. Анастасія Приходько. Дивні фортелі виписує доля. Учасниці Євробачення від України Лорак та Лобода – стали своїми для окупантів. А Анастасія Приходько – що співала «Мамо, а я ж тоді не знала, де ж та біда» під російським прапором – із початком війни відмовилася від російськомовних пісень, мотається з концертами по зоні АТО, по таких «гарячих» місцинах, що їхній групі забороняли в`їзд. Колаборанти їй не пробачають – погрожують. Обіцяють викрасти чи прострелити голову, тож доводиться маскуватися під позивним, міняти машини. Вона – ще й волонтер: де тільки може, підтримує бійців-жінок. І те, що стала вона восени заслуженою артисткою України, можливо, й не так гріє, як волонтерські медалі «За відродження України» і «Ангели любові».
Дивовижною є її твердість переконань на тлі пануючого в шоубізі «все не так просто». «Не пускайте сюди національних зрадників!» – Гнівно реагує Приходько на приїзд до України Лорак. І просить Раду: ухваліть вже закон про «проросійських гастролерів»…
8. Володимир Омелян. Коли новопризначений новий міністр інфраструктури в уряді Гройсмана заявив, що в разі спротиву реформам піде у відставку через місяць, всі подумали: «Цей прийшов тимчасово». Тим більше, що дісталися йому розбиті автошляхи, монополізована авіація і корумпована Укрзалізниця. Конфлікт із новим, обраним за конкурсом керманичем залізниці Войцехом Балчуном цього року переріс у справжню війну. Здавалося, що Омелян програє – на бік поляка став Кабмін, кураторство над Укрзалізницею забрали. Гра нервами тривала з перемінним успіхом. У Омеляна вони виявилися міцнішими. Не вибив його з сідла й скандал із відомим лоукостером, коли доля міністра знову повисла на волосині. Але і тут він утримався.
Його захмарні плани чиновники «з досвідом» сприймають із посмішкою. Але він не зупиняється. І здається, цей заряд у нього надовго. Чим завершаться реформаторські потуги Омеляна, наразі не відомо, але вперте наполягання на своїй правоті навіть при поганому розташуванні зірок – не може не дивувати.
9. Святослав Вакарчук. Несподіванкою стали високі «президентські» рейтинги фронтмена «Океана Ельзи». Але ще більше здивувала новина про те, що Вакарчук вчиться навичкам управління державою не де-небудь, а в Стенфорді, в школі нових політичних лідерів, та ще й під орудою Френсіса Фукуями – одного з харизматичнх філософів сучасності. Сам Святослав пояснив, що «поки» нікуди не збирається, але ненависть певної частини плебсу таки завоював: «не вистачало нам, щоб лабухи керували державою», «краще хай вдосконалюється у співі» – рясніло в коментарях. Втім, інші побачили в ньому нове обличчя української політики.
Можливо, все набагато простіше: будь-кому, хто досяг певного віку і певних успіхів, хочеться сказати людям щось надважливе, відкрити якусь незбагненну істину. Наразі, озвучені в Youtube «десять заповідей Вакарчука» звучать наївно, а тексти пісень – настільки трансцедентні, що, шукаючи в них логіку, роздратований письменник Винничук назвав це «словесною маячнею».
Але ще не вечір. І може, саме співак, як «падаван» філософа, розкаже нам, що «з нами буде сила».
10. Борис Філатов. Навіть недоброзичливці міського голови Дніпра змирилися з тим, що він є «найяскравішим градоначальником України». Інформаційних приводів для цього Борис Філатов дає достатньо. Були й неординарні (якщо не сказати – скандальні) рішення – як от із призначенням на роботу в мерію колишніх регіоналів, а керівником муніціпальної поліції – відомого «беркутівця». І ризиковані непартикулярні світлини (як «обіймашки» з Корбаном); і унікальна манера спілкування в соцмережах, яку ті ж таки недоброзичливці охрестили «підкреслено брутальною». Яскравий приклад – останнє «попередження» нардепам із Дніпра: «Офіційно повідомляю вам, що якщо ви проголосуєте за нині запропонований проект держбюджету-2018, то можете більше за допомогою до мене не звертатися. Навіть не телефонуйте. Крутіться на стороні».
Окрім війни з «одвічним ворогом» Вілкулом, Філатов встиг нависувати ультиматумів однопартійцям із «УКРОПу», посварився з представниками БПП і багатьма іншими впливовими людьми. Його звинувачували навіть у рукоприкладстві (як виявилося, безпідставно).
Але дивно те, що, попри все це, він за останній рік зміцнив свої позиції у місті.
У чім причина? Чи то брутальність у війні за справедливість стає модною на тлі війни? Чи то Філатов, поставивши себе понад партійними інтересами заради спокою у місті, в той час, як політична поляризація в країні наростає, зробив єдино вірний крок? Гадаю, що останнє…
11. Андрій Кокотюха. Я не є прихильником цього літератора. Його детективи й «авантюрні романи» іноді – аж надто легкий жанр, а мова не вражає глибиною і метафоричністю. Сам він, видавши понад 50 книг, буває визнає, що не вважає себе письменником.
Однак останнім часом щось у ньому змінилося. І вірю, що не в кон`юнктурі справа, а, схоже, в сумлінні. Бо фільм «Червоний», знятий за його романом і за його ж сценарієм режисером Зазою Буадзе, потрапив «у яблочко». В нім Кокотюха філігранно (наскільки міг) трагічну тему увібрав у шати мас-культури. І те, в чім звинувачують його сноби – прямолінійний поділ на «своїх»-«чужих», невиправданий «соцреалізм» – насправді, лиш ознака «мистецтва для народу». А його, аби донести зрозумілою мовою людську й цивілізаційну трагедію української історії до пересічного глядача, нам якраз і не вистачає. Іноді патріотизм має побивати рефлексивну художність.
12. Юлія Тимошенко. Рейтинг був би неповним без котрогось із опозиціонерів. Назвати можна безліч прізвищ, але заяви й вчинки (навіть найавантюрніші) більшості з них давно не дивують. А от що вразило і навіть викликало заздрість – це відео чергового дванадцятикілометрового забігу «на спір» і під секундомір головної української опозиціонерки всіх часів.
Стільки поразок випало на її долю, стільки помилок, що, здавалося б, час уже все зрозуміти й заспокоїтися. А вона все не здається, а вона все біжить свою марафонську дистанцію, не втрачаючи лідерства. Мчить за призом, який більшість уже вважає для неї недосяжним. Матір усіх українських драконів… Я не є прихильником її талантів, але схиляюся перед її характером.
* * *
Звичайно, всі ці нотатки, як і сам рейтинг, – доволі суб`єктивні. Є чимало персон, які чекають своєї черги бути названими серед тих, хто здивував.
Але є одна тенденція, над якою не можна не замислитися. Дванадцятку українців, які нас здивували, автор цих рядків називає вже четвертий рік поспіль. Та лише в цьому році я зрозумів – чим далі від Революції, тим менше в українському інформаційному просторі стає волонтерів, добровольців, громадських активістів, лідерів суспільної думки, моральних авторитетів.
Чи то держава наша зміцніла, і в них менше стало потреби? Чи «колишні», які тишком-нишком повертаються на владні поверхи, відчувають у них загрозу і відтісняють на маргінес? Чи просто ЗМІ втомилися від революційної самопожертви і суворої окопної правди – й знаходять героїв для своїх сюжетів серед політичних фріків і клоунів?
Герої учорашніх днів нікуди не поділися. Хтось із них і досі плете «кікімори» для фронту чи возить супові набори. Хтось зустрів зиму в добровольчих землянках. Хтось – на представницьких мерседесах із депутатським значком на лацкані. Хтось, як той дон Кіхот, досі б`ється з вітряками і все більше переконується, що то таки не вітряки, а справжні кровожери-велетні. Але…
Але, можливо, як і попереджав великий німецький стратег Карл фон Клаузевіц, у будь-якого народу вистачає пасіонарності лише на чотири роки війни. І суспільство у певному сенсі втомилося. Йому потрібні герої непомітні, але закохані в свою справу, які не епатують, не показують дурням півсправи, а якщо дивують, то результатами.
Можливо, чекають саме на таких. Зачекаймо й ми.
Про «українців, які здивували» у попередні роки, читайте тут - 2016, 2015.
Євген Якунов. Київ.
