7 липня. Пам’ятні дати
Мабуть жодне християнське свято не переплелося так міцно з дохристиянськими віруваннями наших пращурів, як це. Впродовж віків Церква намагалася всіляко боротися і викорінювати дикі язичницькі звичаї, але це виявилося не такою вже й легкою справою. До наших днів дійшли його головні атрибути, які, щоправда, з плином часу втратили свій прадавній смисл і набули радше казково-романтичного наповнення – це і стрибки через багаття, яке є символом Сонця, і плетіння та пускання за водою віночків зі свічками, і оповіді про чар-квітку папороті. Щодо Церкви, то вона згадує сьогодні того, хто тисячі людей підготував до зустрічі з Богом і до сприйняття Слова Нового Заповіту; того, хто передував Ісусу Христу. Життя Іоанна Предтечі – просте, коротке й трагічне водночас. Його батьки довго не мали дітей, що серед іудеїв було ганебним знаком. Вони були вже у досить поважному віці, коли у них народився син. Хлопчик не довго тішив старих батьків – рано залишив рідну домівку й оселився в пустелі. Годувався «акридами й диким медом», ходив у грубому одязі з верблюжої шерсті. Приблизно у тридцять років розпочав проповідь, яка тривала років зо п’ять. Її можна характеризувати одним єдиним словом: «Покайтеся» (єврейською «покайтеся» означає «поверніться»). Над тими, хто сприймав цей заклик, Іоанн здійснював у річці Йордан обряд хрещення. Хрестив він там і Ісуса. Пророк дратував своїми проповідями фарисеїв та можновладців. Особливо ж його ненавиділа Іродіада, дружина Ірода Антипи, правителя Галілеї. Іоанн Предтеча безстрашно викривав розпусту й бездумні розкоші правителя та його оточення. Зрештою, можновладець кинув Іоанна Хрестителя до в’язниці, а невдовзі, на догоду Іродіаді наказав відтяти пророкові голову. Цей день – 11 вересня, вшановується Церквою як День усікновіння Глави Іоанна Предтечі. У православній традиції Іоанн Хреститель відіграє більш помітну роль, аніж у католицькій. Він є (поряд із Дівою Марією) одним із найнаближеніших до Христа. Якщо католицька традиція сприймає Іоанна Хрестителя, передусім, як пророка, правдивого свідка пришестя Христа і безстрашного викривальника зверхників, то православна, не заперечуючи цього, підкреслює в ньому риси ідеального аскета, пустельника і постувальника, ідеального монаха, який є представником «ангельского чину». Саме тому, на багатьох стародавніх православних іконах Іоанн Предтеча зображений з широкими ангельськими крилами. Цей іконографічний тип так і називався – «Іоанн Хреститель – ангел пустелі».
Разом з тим, сьогодні День Дніпра - свято головної ріки українців. Назва річки «Дніпро» вперше трапляється в літературних пам’ятках першої половини IV століття нашої ери. Походить від давньосхідноіранського «велика ріка». Давні греки називали Дніпро Борисфеном, що означає «той, що тече з Півночі», предки українців, давні східні слов’яни – Славутичем («син слави») – ця назва й досі іноді використовується як синонім, особливо як поетична назва. Ідея святкування Дня Дніпра виникла у жовтні 2002 року, під час проведення Міжнародного Дніпровського форуму громадських екологічних організацій Білорусії, Росії та України. Досі дата проведення Дня Дніпра на законодавчому рівні не встановлена, хоча вже стає традицією в різних країнах та містах цей день відзначати у першу суботу липня. Дніпро – третя за довжиною і площею басейну ріка Європи (після Волги і Дунаю). Довжина ріки – 2201 км (у межах України 981 км), площа басейну 504 тис. кв.км. У басейні Дніпра близько 32 тисяч водотоків, серед яких 89 – ріки завдовжки 100 км і більше. Водні ресурси басейну Дніпра становлять близько 80% загальноукраїнських. Дві третини території країни забезпечує Дніпро водою, зокрема 30 млн. людей, 50 великих міст і промислових центрів користуються водою Дніпра. На Дніпрі розташовані українські міста Київ, Канів, Черкаси, Кременчук, Кам’янське, Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Херсон. У Дніпрі водиться 65 видів риб із 72, зареєстрованих в Україні. Основні промислові види риб – лящ, судак, короп, щука, окунь, товстолобик, білий амур. На правому березі Дніпра розташований Канівський заповідник.
Цього ж дня традиційно відзначається Всесвітній день шоколаду. 7 липня 1527 року до Іспанії з Америки привезли першу партію какао-бобів і рецепт виготовлення шоколаду. Шоколад – це кондитерський виріб на основі масла какао, яке є продуктом переробки какао-бобів – насіння шоколадного дерева, багатих теоброміном і кофеїном. Батьківщиною шоколаду, як і какао, з якого він власне і виготовляється, є Центральна і Південна Америка, хоча сьогодні найбільші плантації какао знаходяться в Африці. Індіанці майя, а потім і ацтеки протягом багатьох століть змішували обсмажені мелені какао-боби з водою, а потім у цю суміш додавали гіркого перцю і ванілі. В результаті отримували гіркуватий, гострий пінявий напій високої жирності, який пили охолодженим. За найбільш поширеною версією, слово «шоколад» походить від ацтекського слова «чоколатль», що буквально означає «гірка вода». Щоправда, це лише гіпотеза. Першим з європейців його покоштував відомий конкістадор Ернан Кортес. Замість холодного і гіркого у Європі цей напій перетворився на початок XVII століття на гарячий і солодкий, у нього додавали молоко, спеції і мед, який спочатку заміняв цукор. З огляду на те, що сировина була надзвичайно дорогою, споживання гарячого шоколаду було привілеєм багатих людей. Чашечка гарячого шоколаду на десерт стала ознакою вишуканого смаку, достатку і респектабельності у вищому товаристві Європи. Символом шоколадної манії тієї епохи і до сьогодні є відома картина «Шоколадниця», написана в середині 1740-х років швейцарським художником Жаном Етьєном Ліотаром. Сучасний період в історії шоколаду відкрив голландець Конрад ван Гутен, котрий запатентував у 1828 році недорогий спосіб вижимки масла какао з какао тертого. Це відкриття дозволило виготовляти твердий шоколад, який поступово витіснив з раціону європейців шоколад рідкий. Вважається, що перший плиточний шоколад був вироблений у 1847 році в Лондоні, але французи наполягають на тому, що роком раніше паризький кондитер Жан П’єтре вже отримав твердий шоколад. Невтішна новина для ласунів: останнім часом у світі спостерігається суттєве зменшення плантацій какао, ціни на какао-боби невпинно зростають і зростатимуть надалі, тому у перспективі якісний шоколад коштуватиме дуже дорого. Він знову стане доступним лише забезпеченим людям. Решта втішатиметься дешевими замінниками на основі пальмової та кокосової олій, різних емульгаторів, стабілізаторів та ароматизаторів. Лідером з виробництва найсмачнішого шоколаду є Бельгія, Швейцарія, а замикає трійку лідерів Франція. Також варто згадати італійську шоколадну компанію Amedei з Тоскани, виробника елітного шоколаду. Продукт цієї марки Amedei Porcelana відомий як найдорожчий (і один із найсмачніших) у світі (об’єм виробництва – до 20 000 50-грамових плиток на рік, тому цю шоколадку не так просто купити, навіть за чималі гроші).
Ювілеї дня:
131 рік від дня народження Марка Захаровича Шагала (1887–1985), живописця, графіка, одного з найвідоміших представників художнього авангарду ХХ століття. Його називають російським, французьким художником єврейського походження, але вірніше було б назвати його саме єврейським. Все, що створював Шагал – просякнуто пам’яттю провінційного єврейського дитинства й присвячено єврейській тематиці. Шагал – це вигадка, казковість і легкість. Майже всі персонажі його полотен і розписів – диваки, що літають над дахами провінційних містечок. Разом з ними у небі можна побачити ангелів, кіз і собак. Полотна художника – втілення бездоганної провінційної ідилії, яка насправді була сумнозвісною територією «смуги осілості». Шагал народився в бідній єврейській родині поблизу Вітебська, який входив до складу тодішньої Російської імперії. Хлопчик мав пристрасну натуру й весь час чимось захоплювався: то хотів стати співаком, то скрипалем, то танцюристом. Зрештою, зупинився на живопису, про що й повідомив батьків. Ті були не в захваті – вони мріяли бачити сина бухгалтером або крамарем. Але здалися – хлопчик пішов вчитися до місцевої художньої школи. Потім був переїзд до Петербурга, навчання в Рисувальній школі, де його вчителями були Реріх і Бакст, стажування в Парижі. Наприкінці січня 1919 року Шагал заснував у рідному Вітебску художнє училище. Саме тоді його до своїх лав намагалися навернути супрематисти, головним керманичем і натхненником яких був Казимир Малевич. Але Шагал не поділяв художніх поглядів автора «Чорного квадрату» й затято відстоював власну позицію. До 1922 року художник жив у Росії, згодом емігрував до Франції. Коли в 1973 році Шагала запитали, чому він залишив Радянську Росію, художник відповів: «Мені не вистачило фарби… Фарби свободи». І дійсно: уявити Шагала, котрий замість тонких силуетів провінційних євреїв на тлі вечірнього літнього неба пише якусь рум’янощоку Пашу Ангеліну з орденом Леніна на грудях – дуже важко. Про творчий шлях і долю митця можна прочитати в його автобіографічній книзі «Моє життя». Вона написана неперевершено легкою, просякнутою гумором мовою й тією самою рукою, що розписувала плафон паризької Опери, створювала панно для Метрополітен-опера й малювала зворушливі картини, дивлячись на які, хочеться жити.
117 років від дня народження Євгена Омеляновича Юцевича (1901-1988), українського композитора, музикознавця, акустика, диригента, педагога. Автор оригінальної наукової теорії акустичної природи та «естетичного звучання» музичних інструментів. У 50–70-ті роки працював над удосконаленням виготовлення струнних та духових інструментів, створив низку оригінальних зразків. Водночас викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, Київській консерваторії, Центральному будинку народної творчості. Створив опери «Вирок», «Літургія», «Людина з легенди»; 20 хорів (на слова Сосюри, Шевченка, Франка та ін.); дві симфонії, твори для баяна, фортепіано, скрипки, віолончелі тощо. Йому належить понад 10 наукових досліджень з теорії і практики музичного мистецтва.
117 років від дня народження Вітторіо Де Сіки (1901–1974), італійського кінорежисера і актора, одного з основоположників неореалізму. Знімався в фільмах «Хліб, кохання і фантазія», «Вілла Боргезе», «Золото Неаполя», «Генерал делла Ровере». Зняв фільми «Шуша», «Викрадачі велосипедів» (премія «Оскар», 1949), «Диво в Мілані» (Гран-прі МКФ у Канні, 1951), «Умберто Д.», «Чочара», «Відлюдники Альтони», «Вчора, сьогодні, завтра» (премія «Оскар», 1964), «Соняшники», «Сад Фінці-Контіні» (премія «Оскар», 1971; головний приз МКФ у Берліні, 1971). У 2001 році у зв’язку зі сторіччям майстра була заснована престижна національна премія його імені, що вручається відомим акторам і режисерам.
