Михайло Бойчук. Монументально розстріляні (ІІІ)

У першій і другій частинах нашої оповіді ми розповіли про батьків майбутнього  лідера групи бойчукістів, молоді роки Михайла Бойчука, його вчителів, перші кроки у мистецтві, про перший арт-проект “Renovation Bizantine”, роботу над розписом каплиці “Дяківської бурси”, запрошення з ініціативи Грушевського на професорську посаду в Українській Академії пластичних мистецтв та роботу над монументальним оформленням масштабних новобудов радянського періоду.

Природа творчої особистості по-справжньому суперечлива. Так, Михайло Бойчук заперечував ідею національного мистецтва, але, попри проповіді універсальності мистецтва, він прагнув, аби бойчукісти виявляли… національні особливості українського мистецтва. Бо саме подібні наднаціональні прояви у творчості здатні вийти за межі існуючих державних утворень.

Окремо слід сказати про першу знакову роботу монументальної робітні Михайла Бойчука. Маю на увазі розпис у Києві казарм 165-го Луцького піхотного полку 42-ї піхотної дивізії на Лук’янівці. За весну й літо 1919 р. дві сотні залучених до проекту малярів розмалювали фресками приміщення та сходові марші чотирьох чотириповерхових корпусів!

До роботи залучалися художники різних уподобань і стилів. Не тільки українські митці, але й колеги з… Москви та Петрограда! З-поміж останніх вирізнялася група живописців, яка працювала в реалістичному стилі. Їх очолював знаний російський портретист і реставратор Микола Струнніков (1871-1945), прямий учень Іллі Рєпіна. Між вихованцями Бойчука та Струннікова спалахнуло творче змагання. Хто переміг? Саме 14 композицій, створених українцями, увічнила історія мистецтва XX століття, як перший вдалий зразок розпису будови світського призначення.

З якої причини? Відомий російський мистецтвознавець, перший директор Таганрозької картинної галереї (1968-1977), Віра Лебедєва писала, що в розписах Луцьких казарм виразно проступало кілька самобутніх стилів. У такий спосіб власні індивідуальності розкривали молоді митці: близький до фольклору хист Івана Падалки, задушевний ліризм Тимка Бойчука, ясна логічна вдача Василя Седляра, дотепна наївність Оксани Павленко. Вражає й інший факт: трохи більше ніж за десять років, бойчукісти створили зо двадцять великих монументальних робіт в архітектурі.

За великим рахунком, йшлося про унікальну за емоційною природою монументальну пропаганду загальнолюдських цінностей, але - мовою живопису та архітектури у середньовічній техніці “вічного живопису” - настінній візантійській фресці.

Спочатку Партія вважала: якщо нова мистецька ґенерація писатиме на стінах, то нею легко буде керувати, тож така вода потече на її млин. І Михайло Бойчук очолив новостворену структуру - Перші державні майстерні.

Як це знадобилося голій та босій радянській владі! Спираючись на ілюзію революційного мистецтва, яке мало підтримувати ілюзію революційних змін у житті простого люду, належало через доступну за змістом монументальну пропаганду просувати в маси ідеї, здатні запалити народ на побудову швидкого комунізму.

Тим часом справжній трибун революційного живопису віщав до прихильників:

- Мистецтво шукає собі ґрунт у того народу, де воно розвивається; але як тільки твір мистецтва виростає, він робиться інтернаціональним... Мистецтво не зупиняється де-небудь і на чому-небудь. Воно рухається, проходить всі народи і тільки в кожнім своєрідно виявляється... Митець сучасності буде справжнім майстром і творцем великого майбутнього тоді, коли він із позачасовим (завжди сущим) світовим мистецтвом зілляється не поверхневим літературним знайомством (ознайомленням), а практичним проникненням і всебічним вивченням творчості художніх культур.

***

У барвистий вінок європейського авангарду Україна вплітала яскраву стрічку, навіть пишну бинду - нео-візантизм.

Від 1924 р. викладаючи у Київському художньому інституті, професор М. Л. Бойчук навертав нових і нових студентів до своєї не-більшовицької віри:

- Тяжкою дорогою я дійшов до свідомості і розуміння, чим є велика декорація монументальна, в чім міститься штука оздоблення Дому Божого... як приглянувся багатим формам штуки візантійської в церквах і палатах Венеції та й других міст північної Італії. Се мене навело на ту дорогу, по якій я ступаю. Відтоді став я покірнішим і вірним традиціям, що передали нам митці візантійські.

І при цьому, у 1925 р. він став членом Академії революційного мистецтва України.

…По щирості сказати, навіть не збагну, як тривалий час бойчукістам з їхніми ідеями “штуки оздоблення Дому Божого” щастило жити у злагоді із оскаженілими неуками від революційного мистецтва? Може, тому, що сам термін «соціалістичний реалізм» вперше з’явився 23 травня 1932 р. в одній із публікацій у “Литературной газете”.

Більше того, ще 1923 р. офіційні радянські газети писали про тов. Бойчука М.Л. та його послідовників, як про конструктивну течію у новому пролетарському мистецтві. У всіх справах їм не один рік особисто сприяв нарком освіти УРСР Микола Скрипник (1872-1933). Як визнаного авторитета, самого патріарха “нео-візантистів” кликали читати в Ленінграді курси в Інституті пролетарського образотворчого мистецтва.

Мабуть, все-таки відчуваючи, куди дме червоний вітер, наприкінці 1925 р. мовчазні бойчукісти повним складом вступили в Києві до Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). У такий спосіб, через АРМУ бойчукісти відкрито пропагували впровадження нового мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечуючи натуралістичний реалізм. Разом із тим, вони прагнули у власних творах виявляти національну своєрідність українського мистецтва. І Партія напружилась…

Подібні ідейно-художні принципи не вписувались у вивірені канони радянського мистецтва, викликали з боку доморослих неуків, “войовничих соціалістів” звинувачення у спотворенні бойчукістами образів радянських людей зокрема та перекрученні соціалістичної дійсності взагалі.

***

Ну, що зважати на йолопів, і очолювана ним мистецька школа крокувала далі, у ХХ століття. Відтворимо хроніку трагічних подій.

Правдами і не правдами вирвавшись із політизованого пролетарського раю у толерантний Старий Світ, у листопаді 1926 р. - травні 1927 р. Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська-Бойчук і двійко найближчих учнів - Іван Падалка та Василь Седляр побували у творчому відрядженні. Мистецький десант відвідав Німеччину, Францію та Італію. Повірте, не з метою посидіти за чаркою із Максимом Горьким на о.Капрі і не аби в м.Ніцці малювати пленери на Лазуровому березі.

Не стільки нові ідеї, скільки віднедавна новітні технології цікавили бойчукістів. Знайти і привезти в аграрну країну індустріальні скарби стало завданням тієї, власне, топ-менеджерської поїздки. Перебуваючи у закордонному відрядженні 1926-1927 рр., Михайло Бойчук і Василь Седляр, хто від 1923 р. став директором Межигірського керамічного технікуму, цікавилися новітніми досягненнями в художній індустрії. Не взагалі, а предметно, відвідуючи промислові флагмани.

Із оглядинами українці відвідали величезний навіть за мірками Німеччини машинобудівний завод Рейсмана, що виготовляв обладнання для керамічної промисловості, порцелянову мануфактуру у м.Севрі, де створювали фігурки з білої неглазурованої порцеляни - бісквіту, та Лейсінґську фабрику з виробництва кераміки (обидві - Франція), північно-італійські міста Фаенца, Урбино, Ґуббіо, де виробництво національної кераміки під назвою “майоліка” набуло унікальних форм.

Не хочу, аби склалося враження, начебто бойчукісти загрузли виключно в технологіях. Ні, творчий десант із Києва цікавився широким колом актуальних питань. Зокрема, вони спеціально приїздили у м. Дессау та вивчали німецький досвід, як організовано художньо-промислової освіту в німецькій школі дизайну Баухауз (Bauhaus); повна назва - Найвища школа будівництва й спорудження (Hochschule für Bau und Gestaltung).

Більше того, повернувшись додому, деякі “нео-візантисти” власні зарубіжні враження розписали в пресі. Зокрема, професорка Київського художнього інституту, завідувачка ксилографічної майстерні поліграфічного факультету, відомий книжковий графік Софія Налепинська-Бойчук у статті “Ательє станкового малярств” (1927, журнал “Всесвіт”) розхвалювала здобутки польських колег, які органічно поєднують мистецтво із сучасною індустрією, бо так належить готувати сучасного художника-інженера.

У свою чергу, директор Межигірського керамічного технікуму Василь Седляр у розвідці “Нова мистецька школа в Німеччині” (1927, журнал “Всесвіт”) радів здобуткам групи художників-новаторів із м. Дессау які створили школу нового типу у прагненні “об’єднати мистецтво з виробництвом, найти вихід сучасним мистецьким формальним досягненням у побут через оформлення речей побуту, починаючи від архітектури до меблів, посуду, тканини і навіть побутових дрібниць”.

***

Не лежало серце на зворотній шлях, додому. Логіка речей підказувала лишитися за кордоном, але любов до України перемогла. Коли пізньої весни 1927 р. із Західної Європи вони поверталися до Неньки, у Празі Михайло Бойчук вирішив провідати давнього друга, історика та мистецтвознавця Дмитра Антоновича (1877-1945). Син останнього, нині - відомий діаспорний історик, Марко Антонович занотував репліку, яку зронив небалакучий митець, коли мова зайшла про більшовиків:

- Якби Ви знали, як вони мені набридли!

Ні, не оцерковленного, не візантійського соціалізму від них чекали у Країні Рад. І, як за всіх епох, Революція почала приглядатися, кого із власних дітей вона пожиратиме першими. Зарубіжне відрядження виявилося для всіх бойчукістів однією з формальних підстав для арешту, звинувачення у “шпигунстві” і доказі участі в… “українській контрреволюційній фашистській організації”.

Не полишимо поза увагою і факт, що на початку 1930-х рр. в середовищі самої української інтелігенції загострилася громадянська мистецька війна. Публічна неприязнь самих національних митців одне до одного зашкалювала. Наче даючи привід органам, в пресі вони цькували одне одного, паплюжили та обливали брудом.

Саме ворожа групівщина змусила Михайла Бойчука у 1930 р. залишити Київ. Виїхавши з України, професор викладав на кафедрі композиції у Ленінградському інституті пролетарського мистецтва, навіть обирався керівником кафедри.

Туга за Батьківщиною є Туга, і 1932 р. із надією на краще, зважаючи на, бодай, здоровий глузд колег-земляків, митець повернувся в столицю, до Харкова.

***

Хмари скупчувалися, важчали, насувалася гроза.

Мистецький небосхил затягувала заздрість. навушництво і наклепництво. Почалася відкрита і в кабінетах влади спланована дискредитація бойчукістів… І це при тому, що “нео-візантисти” впритул наблизилися до створення художньої промисловості в Україні, потужної індустрії на межі мистецтва і виробництва.

У числі газети “Вечірній Київ” від 6 квітня 1929 р. драматург, театрознавець, арт-критик старої закваски - Всеволод Чаговець (1877-1956), хто і до революції шпетив послідовників нових напрямів у мистецтві, видрукував статтю “Живопис на фанері”. У ній оглядач дорікав особисто Михайлові Бойчуку в… “хуторянскому аристократизмі”, “ігноруванні художніх запитів мас” - та іншою маячнею. Для естетичного виховання мас він пропонував замість “живопису на фанері”… кольорові репродукції або літографії “з кращих картин сучасних художників”.

Рівень мистецької дискусії уявляєте?

Тим часом газета “Вечірній Київ” не вгамовувалася.

Одна за одною друкувалися ганебні публікації, спрямовані на дискредитацію школи українських монументалістів. У двох номерах газети (29 і 31 травня 1929 р.) з’явилася розлога стаття “Що таке бойчукізм” М. Бабенко, де автор патякав про “примару Візантії в сучасному українському живописі» і про «будівничих соціалізму в ролі апостолів церкви» . Як ото Омелько з конопель, він дорікав “нео-візантистам” у відсутності в монументальних роботах… “повітря та перспективи”, “рембрандтівської світлотіні”.

Далі до непримиренної позиції “Вечірнього Києва” приєднався мистецький часопис “Нова ґенерація”, потім ще і ще. У наклепах і нашіптуванні самих же українських інтелігентів проти своїх же земляків вибріхувалася гірка для покоління розстріляного Відродження триклята більшовицька мантра: формалізм - націоналізм - симпатія до куркульства - тероризм - фашизм.

***

Благаючи про зміни, ми довгенько так дратуємо долю, кличемо пригоди на свою голову, а потім - вжик! - і вони посунули грізним фронтом.

Коли все навкруги у вогні, гарно, коли є надійний тил: родина, дружина, діти. Після двох десятиліть подружнього життя у 1929 р. подружжя Бойчуків розлучилося. Настав час іншої зворушливої, хоч і короткочасної любові. Із сім’ї чоловік пішов, покинувши Софію Олександрівку із сином Петрусем. Завіяло, коли Михайло Бойчук зустрів художницю та письменницю Аллу Ґербурт-Йоґансен (1901-1993), тоді ще дружину рафінованого українського поета, ювеліра слова Майкла Йоґансена (1895-1937). Попервах, наче друге дихання у житті відкрилося: які вирували радощі, хвилями гуляли почуття, скільки планів грандіозних постало.

Молодша на 21 рік Алла була українською жінкою нової ґенерації. Попри те, що від першого шлюбу у неї на руках залишився чотирирічний син Гай, вона на кухні та в рукоділлі не застрягла. Незалежність оригінальних думок глибоко вразила очільника “нео-візантистів”, коли у приватній розмові з вуст красуні зірвалося щось типу:

- Декоративність протилежна психіці пролетаріату своєю беззмістовністю, візантизм - пропаганда релігії, яка є опіумом для народу.

Спершу Михайло Бойчук наїжачився, поміркував і… погодився.

Давно не лише для пролетаріату він і його співтовариші старалися. Бо не пролетаріатом єдиним жива Україна.

Тим часом у листі до близької знайомої Алла Ґербурт-Йоґансен чітко розставляла крапки над “і”, пояснюючи причини анти-бойчуковської кампанії:

- У стилі Бойчука немає соціалістичного реалізму, запропонованого партією художникам, - значить, він йде проти неї. - Безжалісно, але як правдиво.

***

Одна сильна жінка йшла з його життя, інша вривалася.

Від 1929 р., коли закінчилися відносини Михайла Львовича та Софії Олександрівни, одиначка вела педагогічну діяльність, багато працювала в станковій графіці, ілюструвала книги, зокрема, Тараса Шевченка. Не випадково її книжна графіка з-поміж робіт колег завжди вирізнялася чіткою формою, архітектурною довершеністю, балансом ілюстрацій і тексту.

Проте залишитись у 45 років без коханої людини, яка тебе покинула заради іншої, – то завжди випробування гіркотою. Важку моральну травму вона пережила – зарадили мистецтво і Петрусь. Зрозуміло, що останні вісім років її життя стали найбільш плідними для творчості.

Як людина цілісна, гармонійна, Софія Налепинська-Бойчук пішла незламною, не по-жіночому героїчною. Коли 12 червня 1937 р. удома, по вулиці Комуністичній, 12 (тепер – вул. Банкова) її, польську аристократку, заарештовали за звинуваченням в участі в “антирадянській націоналістичній терористичної організації” і шпигунстві на користь іноземної розвідки, на відміну від більшості ув’язнених чоловіків, винною вона себе так і не визнала.

На допитах вона інтелігентно кепкувала над отими невігласами зі шкіряними портупеями, котрі з дня у день ставилися принципові, партійні запитання:

- Нащо за юності ви так прагнули потрапити до Парижа?

- Ну, як же, - там Лувр!

- Хто такий Лувр?

***

У період ідеологічного таврування “шумськізму” у національній культурі, а затим - ганьби “хвилевізму” в українській літературі, коли 13 травня 1933 р. заарештували і “десятку” таборів впаяли колишньому наркому освіти УРСР Олександру Шумському (1890-1946), 13 травня 1933 р. під самогубство підвели поета, душу літературного об’єднання “ВАПЛІТЕ” Миколу Хвильового, а 17 липня 1933 р. - підштовхнули накласти на себе руки Миколу Скрипника, - активне цькування “бойчукізму” на сторінках республіканських видань сягнуло апогею

Ось коли їм пригадали зв’язок школи із традиціями візантизму, що стало головним козирем для ідеологів радянського режиму в Україні.

Триклята більшовицька мантра довшала: формалізм - націоналізм - симпатія до куркульства - реакційність – ворожість - спотворення дійсності - тероризм - фашизм.

А тим часом один із партійних брехунців письмово нашіптував куди треба: це - “будівничі соціалізму в ролі апостолів церкви”.

Так готувалася громадська думка, а з нею - підстави, аби свідомих українських митців пошити у “ворогів народу націонал-фашистського спрямування”.

…Усе, нібито, ґараздилось у нової пари - Михайла та Алли. Друга дружина народила чоловікові доньку та назвала її на честь його матері - Ганною. Та породіллі довелося піднімати дитину у нових жорстоких реаліях: 25 листопада 1936 р. співробітники НКВС у Києві заарештували Михайла Бойчука та запроторили до буцеґарні.

***

Формальним приводом став донос якогось пана О. та… публікація у в газеті “Вісті” №74 від 30.03.1937 р., яка звинувачувала Бойчука у… буржуазному націоналізмі.

Це сам визнає начальник IV відділку 1 УО відділу УГБ НКВД УРСР Грушевський, хто виписав Постанову від 16 травня 1937 р.:

- Я, … такий-то такий-то, розглянув матеріали опубліковані в газеті “Вісті” №74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету .., в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський.

Ось вам і вся доказова база:

- Ви що, газет не читаєте?!?

Перетворивши лідера світових “нео-візантистів” на дрібного “керівника націонал-фашистської терористичної організації серед художників”, самого Михайла Бойчука енкавеесники зламали. Танцювати взялися вони здалеку…

Для початку йому згадали, що у Далмації Бойчук М.Л. служив офіцером австрійсько-угорської армії та присягав на вірність цісарю, а не пролетаріату. Далі - поїхало…

Його справа, №267340 і досі зберігається у Державному архіві СБУ та може багато про що уповісти. Після тривалих допитів у київській катівні НКВС митця примусили визнати власну належність до “націоналістичної фашистської терористичної організації”, яка своєю метою ставила… вихід України з СРСР та, увага, “створення української націонал-фашистської держави”. Тут точно – Дім убогих, відділення інтенсивної терапії!

Ворога народу 13 липня 1937 р. розстріляли, а з ним пішла у Вічність третя хвиля “великого стилю”.

***

Мистецтвознавці стверджують: велич Михайла Бойчука полягає в тому, що в національному мистецтві він спромігся звестися на плечі невідомих титанів. Саме це дозволило йому, як лідеру школи, та бойчукістам здійняти в українській культурі третю хвилю “великого стилю”, на практиці вивчаючи феноменологію майбутнього. Іншими словами, створити таку мистецьку форму, яка б охоплювала всі сфери сучасного життя і віддзеркалювала епоху.

Кожна з таких глобальних хвиль омолоджує суспільство, бо несе із собою грандіозні соціальні зміни, технічні й культурні нововведення.

Поясню. Першу велику хвилю зчинила давньоруська доба, золотий вік Київської Русі, коли запозичені із Візантії принципи храмобудування та сакрального мистецтва давні митці переосмислили, не зраджуючи самобутню автохтонну традицію та оригінальне тлумачення східнослов’янського часопростору.

Обережно християнська цивілізація ступала у поганський світ.

За американським філософом, соціологом і футурологом Елвіном Тоффлером (Alvin Toffler, 1928-2016), хто є автором бестселера “Третя хвиля” (“The Third Wave”; 1980), - перша хвиля викликала так звану “сільськогосподарську цивілізацію”. На місці кочівних князівських ставок у Київській Русі розбудовувалися міста й органічно вписувалися в існуючий культурний ландшафт. Київ, Чернігів, Галич, Переяслав всотували потужну творчу енергію навколишніх земель і різних племен, починаючи від трипільської культури, на тих підвалинах, у горнилі історичного новотворення звелася дивовижна для нашої місцини, кам’яна Софія Київська. В архітектоніку великого Храму давньоруські містобудівничі вклали ідею об’єднання слов’янських земель навколо Києва. Довкола того гігантського олтаря згодом згромадиться українська нація.

***

Другою хвилею (“аграрна цивілізація”), що на тривалий час визначив обличчя Гетьманщини, стало бароко. Українське, або козацьке бароко - воно перетворилося на універсальний світогляд, протообраз ідеального суспільства, що пропонувало різним верствах суспільства можливі варіанти взаємодії та співпраці.

У підсумку українське бароко створило новий образ людини, освіченого гуманіста, багатогранну особистість. Згадати, хоча б, його яскравих представників: неперевершений гравер-чернець на міді Іван Щирський (1650-1714), знаний архітектор Іван Зарудний (1670-1727; іконостаси Ісаакіївського та Петропавлівського соборів Санкт-Петербургу), винахідливий галицький скульптор Іван Пінзель (1707-1761), мандрівний філософ-літератор Григорій Сковорода (1722-1794), видатний маляр, ад’ютант-ректор (співдиректор) Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Антон Лосенко (1737-1773).

Третя хвиля великого стилю (“індустріальна цивілізація”), яку в Україні здійняли бойчукісти, зосередилася на пошукові, власне, національного українського стилю в бурхливому морі періоду формування по-європейськи модернової нації, що у першій третині ХХ століття могло викликати другий український Ренесанс. До життя прийшла потужна творча ґенерація - бойчукісти, яку надихнули гуманістичні ідеї європейського Ренесансу, велич національно-визвольної революції й потужна духовна опора на християнство.

Проте надія нації, оте виплекане болісними пошуками власного місця в Європі, національно орієнтоване Відродження було більшовиками розстріляне.

***

Коли 13 липня 1937 р. у Києві розстріляли Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку та Івана Липківського, цього катам здалося мало. Було прийнято рішення знищити всі монументальні роботи, створені творчою групою.

За кілька днів на більшості об’єктів з’явилися свідомо слухняні маляри, які ретельно заштукатурили виконані майстрами настінні розписи та фрески.

Усі монументальні розписи були зафарбовані. Тим часом станкові твори “ворогів народу” Бойчука, Падалки, Седляра, Гвоздика, Ліпковського, Налепинської-Бойчук та Діндо, згідно акту від 8 вересня 1937 р., комісія у складі інструктора культосвітнього відділу ЦК КП(б)У тов. Попелюха, директора Музею російського мистецтва тов. Раєвського, художників Кодієва і Пащенка в присутності наукових робітників Державного Українського Музею тт.Адольфа, Резнікова переглянула та подала на розгляд Комісії з спец.фонду Державного Українського Музею, встановивши:

- Зазначені твори є за своїм контрреволюційним бойчуківським формалістичним методом є шкідливими, спотворюють соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи Радянських людей, ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню...

Третю цивілізаційну хвилю в Україні зрівняли із землею.

***

Хто встиг залишити більшовицьку Україну, той ніс і далі світло “нео-візантистів” та розповідав про великого Майстра.

Опинившись в еміграції, учні М.Л.Бойчука пензля не відклали. Зокрема Катерина Антонович відкрила власну художню школу у м. Вінніпезі, провінції Манітоба. Роберт Лісовський (1893-1982) викладав у м. Празі; це він у 1927 р. переміг творчому конкурсі робіт та запропонував загальновідомий логотип “Lufthansa” у вигляді… українського лелеки. Микола Азовський (1903-1947) працював театральним художником в Кракові, Відні, Римі, Буенос-Айресі. Львів’яни Михайло Осінчук (1890-1969) і Святослав Гординський (1906-1993) реалізували себе, як живописці-монументалісти в Сполучених Штатах Америки, тим самим створивши підґрунтя для подальших творчих пошуків художників української діаспори другого і третього покоління.

Кожен із них тамуючи подих, вірив: четверта хвиля неодмінно зійде. Послідовники завжди згадували його пророчі слова:

- Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва - не археологія, а вічно жива правда.

P.S. Ясна річ, це нічого не змінить, але вам захочеться знати:

- колишнього начальника IV відділку 1 УО відділу УГБ НКВД УРСР, лейтенанта держбезпеки Грушевського, хто вів справу Михайла Бойчука, за фальсифікацію слідчих дій було засуджено і розстріляно;

- на допиті (1937) той визнав, що “матеріали із звинувачення Бойчука та інших художників щодо їхньої приналежності до української фашистської партії були сфальсифіковані на основі неправдивих і провокаційних доносів… (прізвища замальовані)”;

- як свідчать інші документі з архіву КДБ СССР: за неправдиві свідчення, які проти лідера бойчукістів дав О., його засудили 1937 р. і на допиті він зізнався, що всі свідчення… вигадав.

Олександр Рудяченко

Перше фото: картина "Михайло Бойчук", художник - Володимир Слєпченко