Олена Пчілка. 2. Родюча, як земля

Господу одразу не сподобалися більшовики.

Вони були злостивіші за ос, бундючніші за джмелів та ледачіші за трутнів. Деяких слабких на характер світлих трудівників Він відіслав в еміграцію, деяких – залишив на поталу.

На Олену Пчілку Ісус мав дещо інші плани – Пастир бачив її мужньою войовницею Господньою, котра красою та правдою перемагатиме усіх ворогів України. Йому, із неба, було видніше: за цією непохитною просвітницею можуть піти інші – тисячі, десятки тисяч. З іншого боку, Він ніколи нікого не підштовхував: відчуєш власним серцем – чистішим до Святого Петра ступиш.

Нема чого ремствувати на долю.

Насправді Господь шанс Україні давав.

Коли до влади в Гадячі у грудні 1918 року прийшла Українська Центральна Рада, у повіті влаштували урочисте свято з нагоди присвоєння місцевій чоловічій гімназії імені Михайла Драгоманова. Урочистості відвідала й сивочола письменниця. Олена Пчілка виступила зі спогадами про брата, оповідаючи, як слід дбати про Неньку, коли тебе позбавили батьківщини, вислали на чужину, спробували відібрати любов, друзів, народ. Такі слова молода парость зустрічала бурхливо, гукаючи “Слава!”

Звільнившись нарешті від російського царату, ковтнувши солодкої свободи, неочікувано Україна потрапила під більшовицький чобіт.

Настали часи «…и как один умрем в борьбе за это!» Рідну землю нівечили не снаряди, періщили не кулемети – Неньку плюндрували червоні роти. За що? Ну, «…в борьбе за это!»

Обстоюючи фундаментальні принципи національного самоусвідомлення, а з ним — і самовизначення, нічого з собою Олена Пчілка не могла подіяти, до останку залишаючись безстрашною берегинею нації, а не партії. У березні 1920 р., під час святкування дня народження Т.Г. Шевченка у Гадяцькій повітовій гімназії, якій було надано ім’я її старшого брата, Ольга Петрівна Косач обгорнула погруддя Великого Кобзаря не червоним кумачем із півночі, а рідним синьо-жовтим стягом України.

Лише-но розлючений комісар Крамаренко зайшов у приміщення, піднявся на сцену та, зірвавши національний прапор, кинув святиню на підлогу, як українська берегиня першою піднесла руку й заволала:

- Ганьба Крамаренкові!

І сталося диво. Наче за командою згори, той заклик дружно підтримала вся молодь у залі зібрань.

Як ви розумієте, комісарам ота стара розумниця не подобалася і за шкуру сала заливала – її вони не лякали, вона з них, убогих дурників, кепкувала. Непокору зросійщена безбатьківщина кілька років терпіла, але у 1920 році за антибільшовицькі виступи невгамовну просвітницю народу в Гадячі заґратили. Тож не варто дивуватися, що саме вона за 37 років привела в українську літературу новий тип жінки-героїні. Замість скривджених і зарюмсаних покриток, знедолених малоосвічених селянок, за якими не одне століття знані письменники відрами виливали літературні сльози, Олена Пчілка сповила нову плеяду – вольові, героїчні, сміливі образи дівчат-патріоток, що поставали із філософських поем “Юдіта” (1883), “Козачка Олена” (1883) , “Діброва” (1887) тощо, написаних ще в Колодяжному.

*   *   *

У царині відродження національної культури належало трудитися з дня у день, із дня у день і – не покладаючи рук. Ось чому у 1906-1914 рр. ніякий не український медіа-магнат, а невтомна трудівниця на ниві національної культури та освіти Олена Пчілка очолювала часопис “Рідний край”.

Цього могло вистачити іншій благодійниці, проте не їй.

У період 1908-1915 рр. Олена Пчілка стала творчою фундаторкою та рушійною силою журналу “Молода Україна”, що регулярно виходив як додаток до “Рідного краю” і фактично став першим періодичним виданням для дітей Наддніпрянщини.

У тому часописі друкувалися Леся Українка, Степан Васильченко, Максим Рильський, з’являлися переклади українською мовою Миколи Гоголя, Михайла Лєрмонтова, Льва Толстого, Джонатана Свіфта, Чарльза Діккенса, Оскара Уайльда, Альфонса Доде, Сельми Лаґерлеф. Систематично дописувала й сама Олена Пчілка – коли віршами чи баєчками, коли оповіданнями та казками для малят, а коли –  повчальними дитячими п’єсами. Чого бракувало свіжому числу – те українська берегиня й діставала зі споду серця.

Чому вона так дбала про молоду парость?

Бо ніколи Олена Пчілка на забувала мудру батькову науку, котрий своїм дітям дав шанс вчитися не з-під палиці, а за власним бажанням. Тільки так народжуються по-справжньому вільні люди, а з них і складаються незалежні держави.

У спогадах письменниці таке колоритне місце знайшов:

- О тій порі, коли в педагогіці – шкільній і хатній – учити мало собі синонім бити, – нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть іншими способами не карали. Отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів з тілом і душею беззахисних дітей. Бо для наставляння на “добрий розум” було тільки спокійне, лагідне слово.

То свята правда. Ніколи теоретично не виховував, а на практиці давав відкриті уроки європейського гуманізму своїм дітям незалежний повітовий правник Петро Якимович Драгоманов. Коли 1859 р. його викликали до Полтавської гімназії через, начебто, провину старшого сина, 18-річного Михайла – за зухвале слово до інспектора – дилему тато вирішив однозначно. За неповагу до старшого учневі останнього класу загрожувало виключення. Директор гімназії запропонував: або на очах однокласників різками висікти хлопця, або за зухвалу поведінку гімназиста виключити без права вступу до інших шкіл. Батько зостався вірним власним переконанням і не зрікся, а тільки мовив:

- Хоча мені дуже тяжко створювати велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не матиме змоги скінчити гімназії та йти далі, але… Ми краще вже виберемо таке лихо, аніж сина відшмагають різками. Ото ж вам моя відповідь: не бито було Михайла малим, тим паче не слід зганьбити юнака, коли він подорослішав. Нехай буде, що буде!

*   *   *

Як раділо серце українських патріотів, коли після революції 1905 р. кватирка у громадянські права в Імперії трохи прочинилась. Хоча за рік та сама кватирка з ляскотом затріснулась.

Та не опускала рук Олена Пчілка, хай як її товкли. Наполегливо вона стукала до народного самоусвідомлення, а її повсякчас обкладали заборонами. У спогадах літераторка розказала:

- У квітні 1907 року адміністрація Полтави і цензура припинили “Рідний край” – за його “вредное направление”.

Утім, видання часопису Олена Пчілка продовжила… у Києві та Гадячі. І нехай, що зазнавала величезних фінансових витрат, але чи можна кинути роботу на півдорозі?

Чим більше посилювалася реакція, тим ставало зрозумілим: відтепер замало редагувати та видавати часопис.

Дізнавшись про звірства карної експедиції та трагічні події, що стались у Великих Сорочинцях Миргородського повіту Полтавської губернії в грудні 1905 р. - січні 1906 р., коли козаки вбили 25 і поранили щонайменше сотню селян, вона, наче совість нації, відкрито й гостро звинуватила у тій трагедії саме російський царат.

На схилі літ Олена Пчілка якось непомітно перетворилася на загальнонаціональну виховницю, на моральний авторитет, на лідерку громадської думки.

Український поет-перекладач і дипломат Максим Славинський (1868-1945), хто у вересні 1917 р. представляв Тимчасовий уряд на З'їзді народів Росії у Києві, у спогадах навів один епізод.

Мешкаючи деякий час у Санкт-Петербурзі, Максим Антонович вирішив телеграмою привітати Олену Пчілку з нагоди її літературного ювілею. На пошті телеграфіст відмовився відправляти текст українською мовою. Зчинилася суперечка, коли до зали ввійшов директор відділення і з’ясував, що кореспонденція – “для мадам Косач”, чиновник погодився на виняток, бо “вона навіть на прийомі у генерал-губернатора, де ми познайомилися, зі мною спілкувалася виключно українською”.

Хоч як це не було проти правил Імперії, як це не порушувало Емський указ (1876), телеграму таки надіслали українською...

Що там говорити про канали зв’язку – у Києві вельмишановна Олена Пчілка навіть царську поліцію примушувала відповідати їй… українською мовою.

*   *   *

На жаль, час і обставини помітно притишували творчу та соціальну активність Олени Пчілки. Це пояснювалося простими речами. Дедалі більше матір турбувала хвороба… Лесі Українки, а це потребувало не лише належного режиму, виконання приписів лікарів, а й регулярного лікування дочки за кордоном: Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, Єгипет, Кавказ і Крим.

Як так сталося, за таких освічених батьків?

Ще малою 6 січня 1881 р. в Луцьку змалку вперта Леся пішла на р.Стир подивитися, як святять воду, і незчулася дев’ятирічна дівчинка, як у неї геть змерзли ноги; і не дивина – то ж Водохрест. Потому Леся заслабла. Спочатку вона почала скаржитися на праву ногу. Попри те, що мала була дуже терпляча, дівча плакало від болю. Схвильовані батьки лікували дитину різними способами – ваннами й масажами; нога за деякий час перестала турбувати, а потім туберкульоз кісток перекинувся і на руки… До останнього дня Олена Пчілка карала себе за те, що так і не навчилася говорити дітям “Ні!”

Як віднайти рівновагу між доцільним і бажаним?

Між жаданим та корисним?

Насправді ця тендітна незламна жінка, Олена Пчілка, ніколи не схвалювала збройну боротьбу за соціальну справедливість: те, що росте самостійно, росте надовго; те, що насаджується, – неодмінно годує якогось соціального господаря або партійного власника. Основний шлях розбудови українського суспільства Ольга Петрівна Косач бачила в послідовній підтримці національної культури та розгалуженій системі сучасної освіти.

Мешкаючи в Гадячі, вона роботящих крил не складала: організувала аматорський дитячий театр, писала п’єси для малечі, редагувала місцеву газету. Тож логічно, коли зчинилися бурхливі Лютневі події 1917 р., вона запропонувала створити при товаристві “Просвіта” комісію, яка би дбала саме про малечу, бо “чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України, – се багато залежить од виховання”.

Як пригадувала наймолодша дочка Олени Пчілки, Ізидора Петрівна Косач-Борисова (1888-1980), котра в 1906-1911 рр. навчалась у Київському політехнічному інституті, стала дипломованим агрономом, але 1937 р. опинилась серед політв’язнів сталінських концтаборів, зазнала подальших репресій і вимушено емігрувала до США:

- Ні, мама не була соціалісткою, бо вважала соціалізм утопією. А ось демократкою вона була і на словах, і на ділі. Так само, як і ворогом соціальної нерівності мама була все життя і свої переконання завжди висловлювала відверто – не тільки в родині чи в колі друзів, а широко – в громаді, у пресі.

*   *   *

Не титановими робить Господь світлих трудівниць, а живими. Навіть берегинь цілих народів наділяє він людськими слабкостями, бо живі вони, а не міфічні істоти. Разом із тим, навіть не уявляю, як Ольга Петрівна Косач витримала останнє десятиріччя?

Давно в печінках мисткині сиділа вся ота столична колотнеча, а ще... Срібний вік української літератури позначився важкими особистими втратами. За одну декаду на її віку зійшли в землю три найрідніші людини.

3 (16) жовтня 1903 р. у Харкові на 35-му році життя від несподіваної дизентерії у розквіті творчих сил, просто за тиждень помер її старший син Михайло Косач.

Так усе безглуздо трапилося: молодий мужчина, відвідавши сільськогосподарську виставку, відчув спрагу та надворі випив квасу. А потім? А потім просто за кілька годин згорів.

2 (15) квітня 1909 р. у 67 років зійшов у могилу її коханий чоловік, Петро Антонович Косач. За словами доньки Ольги Петрівни Косач-Кривинюк (1877-1945), тато “дуже зарані почав слабувати на склероз судин та міокардит”.

Сам же він у червні 1904 р. так описував власний стан здоров’я:

- Йод в этом году мне помагает плохо, хотя пью его ровно в 15 раз больше за Житецкого и в три раза за Трегубова. В результате день – недурно, а в другой же – прямо дышать нечем, просто хоть пропадай.

1 серпня 1913 р. в курортному грузинському м.Сурамі у 42 роки Вічність забрала її геніальну дочку, Лесю Українку. Туберкульоз кісток і невиліковна хвороба нирок не зламали наступницю української берегині – до останку Леся продовжувала писати й писати, аби все закінчити в короткому сліпучому житті.

Більше того, схолола дочка на руках матері, хоч як любов’ю та лагідністю світла трудівниця не прагнула подовжити життя дорослої дитини. Коли тіло покійної перевезли до Києва й ховали на Байковому кладовищі, жалобна церемонія перетворилася на велелюдну демонстрацію. Будь-які промови поліція заборонила, співи – теж, але, коли жандарми взялися зрізати з вінків червоні стрічки з траурними написами біля Лесиної труни, серце матері, здавалося, не витримає.

Згорьована Олена Пчілка бачила світла у вікні, хіба що, в осмисленій праці задля загального добра:

- Після смерті Лесі в персональному житті я залишилася цілком при “Рідному краю”; живила лиш певність того, що я все ж проваджу корисну справу. У Києві мені жити було нічого і, залишивши київське життя, я зовсім перебралася до Гадячого. Туди я перенесла й редакцію “Рідного краю” та “Молодої України”, друкуючи все ж їх у київських друкарнях.

Імперія дихати не давала ніде й нікому, тож у липні 1914 р. із оголошенням Німеччиною війни двотижневик “Рідний край” цензура закрила. Чим, окрім гіркої печалі, виповнити будні – світла трудівниця не знала.

*   *   *

Сліпучій зірці українського Відродження довелося взяти перерву між драмами, вирушити на затишну Полтавщину, привести думки до ладу. У листі до дочки своє рішення Олена Пчілка пояснила:

- Я кидаю Київ і переїжджаю в Зелений Гай, – не на літо тільки, а зовсім... “Рідний край” з “Молодою Україною” теж беру в Гай і буду обидва друкувати у Гадячі.

Що потрібно жінці епохи Ренесансу?

Ні, не 157 губних помад, навіть не “Cayenne Platinum Edition”.

Потрібні тиша та зручний кабінет. На щастя, про такі прості важливі речі спогади нам залишив білоруський фольклорист і композитор-початківець Микола Щеглов-Куликович (1896-1969), котрого в полтавській оазі люб’язно приймала Ольга Петрівна Косач:

- Хата Олени Пчілки видалася надзвичайно охайною та гостинною, особливо – її маленький кабінетик із високими шафами та столом. Окрім прози та віршів вражала кількість книжок із історії України... Розмовляти з пані Пчілкою було справжньою насолодою. Маючи ґрунтовну європейську освіту, господиня виявилася розумною, широко ерудованою і дотепною жінкою, котра багато що знала й багато що пережила. Глибока обізнаність, виказуваний інтерес до теми розмови, національний колорит – це приваблювало до неї найрізноманітніших людей.

Загоюючи важкі душевні рани, без поспіху вона жила в Зеленому Гаю, зорганізувала дитячий аматорський театр, писала п’єси для малечі, видала збірку “Зелений Гай. Вірші і казки з малюнками для дітей”, створила низку статей і розвідок на мистецькі теми: нариси про українського живописця російського походження, графіка, архітектора, мистецтвознавця та етнографа Опанаса Сластіона (1855-1933) та першу в Україні скульпторку Єлизавету Трипільську (1881-1958) з Опішні, “Непевна путь Миргородської школи”, “Галагановський будинок” та інші друкувались, ясна річ, у… “Рідному краї”.

Оскільки Україна була ще молодою, а фахівців із благодійницьким вогником бракувало, із видавничими турботами літераторці довелося поратися самотужки, дохідливою та гарною мовою особисто наповнюючи редакційний портфель.

Саме тому на сторінках редагованого нею альманаху Олена Пчілка надрукувала безліч власних творів, публіцистичних розвідок, цікавих досліджень із різних галузей – мовознавства, літературознавства, фольклористики, етнографії, історії, музики, образотворчого мистецтва.

Ні Перша світова війна, ні Жовтневий заколот не витиснули Олену Пчілку на чужину. Вона залишилася вдома, в Україні, наче нічого не сталося. Хіба що формат нового – тепер більшою мірою громадсько-політичного – видання дещо змінився і… помітно звузився. Коли 68-річній знаній в Україні літераторці запропонували обійняти посаду редактора, даруйте, районного листка, вона погодилася. Щоправда, за однієї умови: якщо газету друкуватимуть українською мовою. Так і сталося. І в 1917-1919 рр. письменниця видавала… “Газету Гадяцького земства”.

*   *   *

Відтоді найважливішою патріотичною рисою українства вона вважала служіння через мистецтво національній Ідеї. І більше не мало значення, то діється через загальнонаціональний альманах чи повітову газету. Бо ж українці – скрізь українці.

Після національно-визвольної революції 1917 р. у 68-літньої Олени Пчілки наче відкрилося друге дихання. З утворенням УНР із новим завзяттям стала вона до праці на користь молодої Української держави. Усю бурхливу енергію світла трудівниця спрямувала на належне виховання шкільної молоді саме в національному дусі. Невтомна берегиня відвідувала школи, влаштовувала з учнями бесіди, організовувала тематичні вечори – пам’яті то Тараса Шевченка, то старшого брата, Михайла Драгоманова, інших знаних постатей. Не вільнодумство стало головною ціллю Ольги Петрівни Косач, а живе мислення учнів, до соціального становища й людської вдачі яких вона свідомо підлаштовувалася.

Її не принижувало презирство нового чиновницького класу, котрий ставився до письменниці зневажливо, як до… вчительки з позашкільної роботи. Лише в одному оповіданні вустами літньої мудрої вчительки письменниця відповіла:

- Часто буває, що ті самі люди, котрі здолали бути героями, не змогли б витримати такої тихої, затяжної жертви многолітньої ідейної поденщини.

І то була свята правда – за років шкільництва здебільшого осмислюється патріотизм. Спочатку дають багаж знань, а потім пропонують особисто з’ясувати, за що ти цю країну любиш.

Тож негайно при товаристві “Просвіта” вона запропонувала створити комісію, яка б дбала саме про невинну у своєму неуцтві малечу, бо:

- Виявляється, наші діти не знають, що бувають гори вищі за сільську церкву, а про вулкани та льодники годі й казати.

Устигнуть Олена Пчілка жадала скрізь. Тільки-но в Києві відкрилися драматична українська школа для робітників, курси для нових режисерів, пересувний мандрівний український театр тощо – світла трудівниця стала активним членом Комітету українського національного театру.

Темні люди у великій державі завжди залишались і залишатимуться чужими, і про це світлій трудівниці українського поступу було добре відомо. Тільки з повноцінної людини може вирости справжня особистість. Саме на останнє десятиріччя творчості письменниці припадає злет і творча продуктивність у жанрі драматургії для дітей. Один за одним створює новітні твори Олена Пчілка: книжка “Дві п’єси для дитячого театру” (“Весняний ранок Тарасовий”, “Казка Зеленого Гаю”), опера “Дві чарівниці” (1917), п’єси – “Щасливий день Тарасика Кравченка”, “Без’язикий” та “Кобзареві діти” (усі: 1920), “Мир миром” (1921), “Киселик” (1921) і таке інше. І свіжі рукописи не ховаються у шухляду, а ставляться на сцені: Гадяч, Могилів-Подільський.

*   *   *

Період одержавлення України швидко промайнув – не встигла й роса на босих ногах вільних людей висохти. Не без суму Борис Грінченко констатував:

- Проминуло трохи часу і виявилося, що в нашому розцвіті було багато пустоцвіту: частина його зав’яла сама з себе, а інше – оббив неприхильний холодний вітер.

Коли Україну скорили більшовики, відчай літераторка не виказувала. Здебільшого гостро національні, навіть національно-соціальні мотиви виповнили нові твори Олени Пчілки. У них авторка красним словом боролася проти русифікації, національного й політичного уярмлення, чужинської педагогіки з її опартійненим формалізмом. Ні, не до вогнепальної зброї – до широкої освіти кликала національно-свідому українську молодь письменниця, а за доби непролазного тоталітаризму то був прямий шлях до визволення цілого народу.

Загравати з працьовитим людом більшовики полишили. Згідно з законом РНК УСРР від 26 лютого 1920 р., всі селянські двори, які мали понад 3 (три) десятини землі, відтепер мали здавати зерно, окрім певної кількості для власного споживання, норми якого визначали місцеві органи влади. Щоб перешкодити консолідації селян, із травня 1920 року повсюдно створювались комітети незаможних селян (комнезами), які ставали над сільрадами і фактично здійснювали розорення сіл.

Слід було чинити опір. Бодай якийсь.

Удруге невгамовну Олену Пчілку заарештували буквально за кілька місяців – у травні 1920 року, коли в Народному домі Гадяча відбулася селянська безпартійна конференція, на якій виступила знана літераторка. У полум’яній промові вона гостро критикувала розбещувальні дії окупаційної влади, закликаючи українське селянство до рішучої боротьби проти більшовиків.

Червоний терор негайно викликав опір в Україні. Значна частина селянства продовжувала партизанську боротьбу. Кілька цифр: у 1920 р. в Україні діяли понад 100 повстанських загонів, загальна чисельність яких перевищувала 40 тис. чоловік. У травні 1920 р. їхні очільники створили Раду революційних повстанців України на чолі з Нестором Махном, загони якого здійснили до вересня того ж року чотири рейди по Україні, повсюдно знищуючи радянські органи.

…Після виступу в Народному домі в Гадячі на селянській безпартійній конференції “контрреволюціонерку” заарештували. Під вартою два конвоїри провели 71-річну громадянку Косач О.Р., хоч і ранком, але публічно, – показово, через усю базарну площу до будинку Ревкому.

Із Полтави на сигнал негайно прибули співробітники ОГЧК.

Аби не особисте втручання у справу впливового у повіті військового комісара, колишнього боротьбіста товариша Мусієнка, могли б українку доби Відродження й до стінки поставити.

Прикметно, що за кілька місяців товаришеві Мусієнку теж урвався терпець. Відхрестившись від більшовизму, він створив власний загін народних месників, що різав червону наволоч під Миргородом.

*   *   *

Після благополучного звільнення Олени Пчілки з більшовицької буцегарні по матір терміново приїхала наймолодша дочка, 32-річна Ізидора Петрівна Косач-Борисова та мерщій забрала родительку до м. Могилева-Подільського.

Статна, із великими сірими очима, сивим волоссям, давно не м’якими рисами обличчя письменниця мешкала там рік, очікуючи, поки нова влада дозволить їй переїхати до Києва.

Не особливо квапилися чиновники – місце й посада для української берегині з’явилися лише за тридцять місяців. Та на неї ті дрібні бюрократичні капості не діяли. Як і замолоду, Ольга Петрівна Косач вбиралась у національні строї, спілкувалася виключно українською мовою, яку знову взялися називати хлопською, а онуків бажала бачити вбраними у свитинки.

Яка зброя залишилась у руках, такою світла трудівниця і продовжувала святу боротьбу. Олена Пчілка не просто писала власні твори рідною мовою – вона оновлювала літературну українську. Можете запам’ятати: саме з-під її легкого пера у мовний обіг відряджені слова “мистецтво”, “переможець”, “променистий”, “палкий”, “нестяма”.

Наприкінці 1921 р. Ользі Петрівні Косач таки дозволили повернутися до Києва, та лише з 1924 р. прийняли працювати в етнографічній та літературно-історичній комісіях Академії наук УРСР.

У 1925 р., за здобутки в розвитку української літератури, науки та культури Ольгу Петрівну Косач було обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Навіть на схилі літ вона дослідницького поступу не спиняла, а з місяця в місяць плідно працювала не лише в цих (етнографічній та літературно-історичній) комісіях АН УРСР, а ще й у комісіях громадських течій та… заходознавства.

*   *   *

У першій декаді жовтня 1930 р. українську берегиню ховали тихо. Майже непомітно. Без належного пошанування. Ні революційного оркестру, ні православного священика, ні людської панахиди.

Біля будівлі Академії Наук Української РСР, що по вул. Володимирській, 54, малолюдна хода жалобної процесії у легкій надії стишила крок, але боязко не зупинилася. Ніхто з колег не вийшов, аби по-християнськи попрощатися із совістю нації. Щоправда, багато хто з науковців уже на той час – або опинився за ґратами, або махав кайлом у Соловках, або спритно емігрував.

Тваринний жах огортав суспільство.

Уже на цвинтарі біля труни світлої трудівниці тихо промовчали зацьковані Микола Зеров, Марія Грінченко, Микола Садовський.

Лише сивий колишній голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський (1866-1934), нервово звільнившись від руки дружини, дитячої письменниці Оксани Стешенко, та, кидаючи грудку вогкої землі на могилу української берегині, наче каючись, вибачився:

- Нехай ця земля буде тобі пухом! Вічна тобі пам'ять на рідній землі…

Більше ніхто тишу порушувати не наважився. На Байковому цвинтарі поклали народну просвітницю поруч із коханим чоловіком – Петром Антоновичем Косачем, славетною донькою – Лесею Українкою і старшим сином-істориком – Михайлом Косачем.

*   *   *

Україною пішла косовиця репресій, а відмантачена більшовиками коса дзижчала дедалі частіше. На землю спускалася глупа ніч. У моторошнім мовчанні скреготали зуби, гуляли за вилицями жовна, а німий протест і невимовний жаль не могли пересилити тваринний жах і важку безвихідь. За кілька хвилин лише нечисельні родичі стояли біля свіжого пагорбка.

На довгі десятиріччя про неї офіційно… забули, твори не друкували, прагнули перетворити на білу пляму в історії української літератури. Поволі ситуація змінюється, але до належного рівня шани до жінки-епохи ще – як до Брюсселя рачки: зібрання творів Олени Пчілки виходили у 1971, 1988, 1991 рр. Із правильних вчинків слід назвати факт, що літературну премію імені Олени Пчілки – за кращі художні твори для дітей – таки було засновано 1991 р. видавництвом “Веселка”.

Уявляєте – оце і все, що суверенна Україна за чверть століття своєї історії для безцінної просвітниці зробила, бо більше не змогла: усе – не на часі, усе – грошей катма.

*   *   *

Ким насамперед була ця вродлива жінка – Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова? Ніжною та вірною коханою, котра завжди давала руку та не полишала у випробуваннях та журбі чоловіка Петра Антоновича Косача? Лагідною та мудрою ненькою, котра виплекала геніальну Лесю Українку, допомогла не тільки змужніти талантові, а й стати, за влучним виразом Івана Франка, “чи не єдиним чоловіком в українській літературі”?

Активною громадською діячкою, поборницею освіти народної, “скорботною матір’ю української культури”, котра на схилі літ бачила, як у більшовицько-російських лещатах задихнулася молода держава УНР, але з усіх сил трималася?

Самобутньою поетесою, прозаїком, драматургом, перекладачем, видавцем, котра створювала та видавала лише ті твори, які до неї ще не з’явилися, бо фізично не могли з’явитися в українському письменстві?

Вдумливим і беручким до інтелектуальної роботи науковцем, фольклористом та етнографом, публіцистом і деякою мірою навіть теоретиком мистецтва, котра ступала в ті інтелектуальні землі, куди більш заслужені попередники навіть ступати не намагалися або ж боязко плуталися?

Ви легко знайдете відповіді, зважаючи на те, що саме прочитали з творчого доробку Олени Пчілки.

Книжки прози, поезій, п’єс: “Товаришки” (1887), “Світло добра і любові” (1888), “Соловйовий спів” (1889), “За правдою” (1889), “Артишоки” (1907), “Півтора оселедця” (1908), “Сужена не огужена” (1881), “Оповідання І” (1907), “Світова річ” (1908), “Оповідання II” (1909), “Оповідання III” (1911), “Дві чарівниці” (1917), “Весняний ранок Тарасовий” (1914), “Казка Зеленого Гаю” і “Щасливий день Тарасика Кравченка” (1920), “Киселик”, “Скарб”, “Мир миром” (усі: 1921), “Кобзареві діти”, “Оповідання” (з автобіографією, 1930).

Переклади чи переспіви світової класики: Овідія, Сапфо, Джонатана Свіфта, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Ганса Крістіана Андерсена, Віктора Гюґо, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Івана Тургенєва, Афанасія Фета, Семена Надсона, Сергія Єсеніна та інших.

Публіцистику, спогади чи аналітику: “М. П. Старицький” (1904), “Марко Кропивницький яко артист і автор” (1910), “Євген Гребінка і його час” (1912), “Микола Лисенко” (1913), “Спогади про Михайла Драгоманова” (1926), “Автобіографія” (1930).

Наукові праці: “Вислід про колядки волинські” (1908; особисто авторкою записані 12 унікальних колядок) , “Українська гумористика” (1911), “Українські узори” (1912; останнє видання – 1927), “Українські народні легенди останнього часу (Записи 20-х рр. на Вінниччині); 1922-1923”, “Почерки национальных типов в украинской народной словесности”, “Українське селянське малювання на стінах” (1925), “Про легенди й пісні” (1926) та інше.

У мене враження, що за різноманітністю літературних та наукових інтересів, жанрів та видів інтелектуальної праці вона значенням для нашої культури може зрівнятися з єдиним велетнем – Іваном Франком.

Бо була вона родюча – мов земля, а робоча – як бджола.

*   *   *

Не йдуть мені з думки під тим кутом зору і слова третього титана – шкода, що не українця. Бо свого часу Леонардо да Вінчі проник у суть пошуку Ідеалу:

- Як теплий одяг захищає від холоднечі, так витримка береже мудрого від образи. Помножуй терпіння і спокій духу, тоді й образа, якою б гіркою вона не здавалася, тебе не торкнеться.

Олександр Рудяченко. Київ.

На фото:

- На фото угорі – українка доби Відродження Олена Пчілка (справжнє ім’я – Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова)
- Чоловік Олени Пчілки, правник та громадський діяч Петро Антонович Косач
- Донька Олени Пчілки – Леся Українка (із матір’ю). Ялта, січень 1898 року
- Нехай молодою та завзятою вам запам'ятається українська берегиня – Ольга Драгоманова, вбрана в улюблений стрій