Дніпрова Чайка. Вільна птиця

Чайка на ім’я Людмила Василевська усе поклала на олтар красного письменства: жіноче щастя, велику родину, власне здоров’я, особистий добробут, а собі залишила самі сподівання на краще. Заподіяти нічого власній самовідданості вона не змогла, бо творчість для Дніпрової Чайки завжди уявлялася яскравим сяючим святом, як сама письменниця визначила, «весіллям».

«Моя горілка – чорні чорнила, весільна шишка – хороша книжка, весільне гільце – легеньке пірце», – занотувала вона у своїй незрадливій «Записній книжці».

Упродовж усього життя не етнографічним обрядом залишалася для неї творчість. Навіть народивши трьох дітей, Людмила Василевська не втримала чоловіка. Колись незламний революціонер, затятий українофіл Феофан Василевський через десять років подружнього життя взявся відкрито дорікати дружині, а незрідка й сімейні сварки влаштовував, образливо дошкуляючи Людмилі Олексіївні, мовляв, вона, як ото зозуля, – “більше фольклором, як господарством турбується”. Пара розлучилася, він дістав спокій, а вона, таки потрапивши до списку неблагонадійних, опинилася в Херсонській каторжній в’язниці Головного тюремного управління.

*   *   *

Українська дитяча письменниця, прозаїк та поетка Дніпрова Чайка народилася 20 жовтня (1 листопада) 1861 р. у в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (нині – с.Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині сільського священика, як Людмила Олексіївна Березіна.

Батько майбутньої письменниці – отець Олексій Березін мав парафію у церкві Різдва Пресвятої Богородиці; храм було збудовано місцевим поміщиком Павлом Чуйком ще 1829 р. За походженням священик був великоросом із Владимирської губернії, він шанував книгу, взагалі освіту й змалку плекав духовний розвиток доньки. Безперечно, що це сприяло формуванню культурних потреб попівських дітей, що зростали на художніх книжках Тараса Шевченка і Миколи Гоголя та історичних працях Аполлона Скальковського й Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича й Дмитра Яворницького.

Постаті найдорожчих людей назавжди вкарбовуються в дитячих спогадах:

- Батько мій був веселий, гостинний і до всього прихильний. Через таку вдачу він був ходячою збіркою фольклору. Од нього у мене напровесні життя з’явилася охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови.

Мати, Наталка Угринович, вела родовід від славетного козацького роду з Запорізького краю. Тож у сім’ї побутували спогади про українську волю, колишній розквіт Гетьманщини. Окрім Люди, батьки завели ще двох синів і молодшу дочку.

*   *   *

За кілька років сільського священика перевели на нову парафію – до Таврії. Як писала сама Людмила Олексіївна в автобіографії, “пригадую Слобідку Стару, або: Малу Маячку... Отут минуло моє дитинство на половину, бо друга відбулася в Одесі”.

Читати Людмила Березіна почала рано, і у вісім років батько відвезли дочку до Херсонської жіночої гімназії, й розумницю одразу визначили у другий початковий клас, де вона “рада була вчитись”. Незабаром у Херсоні мала важко захворіла на кір, обтяжений бронхітом, від ускладнень дитина ледь не осліпла. Негайно тато забрали гімназистку на село, де тільки через рік під недремним матусиним оком здоров’я відновилося. Утім, до кінця життя майбутня письменниця залишилася короткозорою. Ні потяг до навчання, ні жагу літературно осмислювати світ фізична вада не послабила.

Звертаючись до незрадливої зіроньки, дівча про себе просило:

- Трошки світу, щоб я й другим / Колись посвітила.

Оскільки родина Березіних була вкрай набожною, старшеньку попівну віддали до спеціальної школи осиротілих дівчаток Свято-Архангело-Михайлівського жіночого чернечого монастиря, заснованого в Одесі у 1835 р. генерал-губернатором графом Михайлом Воронцовим. Досить швидко у похмурій атмосфері закладу, розташованого по вулиці Успенській, 4, Люся відчула себе сиріткою за живих батьків, злякалася та вблагала батька забрати її з холодного пекла, хоча вчили тут не стільки духовним наукам, скільки світським умінням: як бути дружиною – господинею дому, матір’ю сімейства, як вести домашнє господарство, вишивати, готувати, консервувати. Тобто всьому тому, від чого у майбутньому Дніпрова Чайка летітиме світ за очі.

…До старшої дочки тато дослухались, отож освіту Людмила Березіна завершувала в Одеській жіночій гімназії (нині – вул. Грецька, 48) пані Ганни Григорівни Піллер (1864-1920), яка готувала педагогів початкових шкіл. Російською мовою там викладали Закон Божий, російську мову та словесність, історію, географію, математику, фізику, чистописання, французьку й німецьку мови, малювання і співи.

Аби не забути солов’їну, на всі вакації дівчина виїздила під Херсон. В основному то були села, де службу Божу правив батько, як-то: Мала Маячка і Збур’ївка, – або Гола Пристань, куди на гостини кликав дядько Петро Березін, або Білозерці чи Олешки (тепер – Цюрупинськ), де мешкала купа родичів та друзів.

*   *   *

Закінчивши першу в Одесі приватну гімназію Г.Г.Піллер, у 1879 р. дівчина здобула право викладати російську мову та історію. Хоча тому батько пручався, вважаючи педагогіку негідною для попівни справою. Виявивши характер, 18-річна Людмила таки розпочала вчителювати: спочатку як приватний педагог, потім – як викладачка сільських шкіл Херсонської губернії.

Уже на той час її погляди були національно свідомі, у записничкові з’явилося:

- Знаю тепер, що я – українка. І ніякі лихоліття, слова чи події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки – відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю Україну.

Ще навчаючись у гімназії пані Піллер, Людмила взялася писати вірші російською та українською мовами. Окрім  того, українською мовою вона перекладала поезії Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Джорджа Байрона. Утім, від слів належало переходити до діла. У 1881 р. просвітниця стала делегаткою вчительського з’їзду в Херсоні, на якому активно підтримала підсумкову ухвалу про “викладання в школі на рідній мові народу”.

*   *   *

Нікого з українських письменників національна література до Жовтневого перевороту не годувала; кожен мусив чимось заробляти на життя. Від 1884 р. Дніпрова Чайка знайшла та обійняла посаду вчительки в Одеській приватній гімназії Г.Г.Піллер, де у вільні години переклала українською мовою поему “Мцирі” Михайла Лермонтова, якого все житті глибоко шанувала. Схоже, у 1883-1884 рр. на папір лягли перші авторські поезії – “Україно моя мила”, “Думка”, “Батьку щирий” та інші. У власне літературне майбутнє вона щиро вірила, занотувавши у щоденнику:

- Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця – та ще які: паперові! І тепер уже сверблять колодочки! Тепер тільки і робить, поки чайка ще вільна птиця…

Попри життєві поневіряння мисткині, в українській літературі з’явилося нове ім’я – Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом у 1885 р. уперше авторка підписала вірші “Вісточка” і “Пісня”, а також оповідання “Знахарка”, близькі до записів українського фольклору. Їх видрукував одеський літературний часопис “Нива”, який Іван Франко не просто щиро вітав, а назвав “першою значною книгою, виданням в Одесі”. Окрім дебютантки у збірці за редакцією Дмитра Марковича були представлені поезії Бориса Грінченка, оповідання “Чортяча спокуса” Івана Нечуя-Левицького, лібрето Михайла Старицького до опери “Утоплена” Миколи Лисенка, переклад VI пісні “Одіссеї” Гомера і оригінальна поезія “Порада” (з нотами) Петра Ніщинського, добірка народних пісень, анекдотів, записаних на Одещині. Перший літературний альманах начебто російськомовної Південної Пальміри відкривав титульний вірш “Рідний край” Петра Панченка.

Дослідники стверджують, начебто образ чайки, з яким у псевдонімі асоціювала себе авторка, з’явився ще в Людмилиному дитинстві, що промайнуло неподалік Дніпра, а ще – з чумацької народної пісні “Ой горе тій чайці…”, яку так любив співати батько письменниці, великорос із Володимирської губернії.

*   *   *

Громадське життя несподівано влаштувало життя особисте.

У другій половині серпня 1884 р. на VI археологічно-етнографічному з’їзді, проведеному в Одесі з ініціативи професури Новоросійського університету, молода поетка зазнала статистика Єлисаветградського земства Феофана (Теофана) Василевського (1855-1915), відомого в літературних колах під псевдонімом Софрон Круть. Молодих людей відрекомендував професор Київського університету (1878), співорганізатор київської “Громади”, знаний історик Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908), на монографіях якого “Про походження козацтва” (1863) та “Останні часи козацтва на правому березі Дніпра…” (1868) дівчина зростала.

Наче ото бувалий сват, професор В.Б.Антонович не тільки познайомив молодих людей, а й щиро шепнув на вухо Феофану Василевському “не ловити гав”, а пильно придивитися до цієї дівчини, що й було вчинено. Образно кажучи, дивитися було на що… Маю на увазі не лише вроду, але й завзяття.

Зокрема, початкуюча поетка привезла на з’їзд три зшитки фольклорних записів, зібраних по таврійських селах; у кожному – щонайменше зо тридцять занотованих пісень. У свою чергу, Феофан Олександрович теж захоплювався подібними речами – варто згадати його збірку “Народні пісні, записані в селі Селезенівці Сквирського повіту Київської губернії”, куди ввійшли такі зразки, як “Ой у полі озеречко”, “Ой шли чумаченьки з Криму” та інші. Як згадувала в автобіографії Дніпрова Чайка, тоді “перебалакано було чимало і виявилося, що і я, і Феофан оремо одну ниву”.

*   *   *

Новий знайомий виявився старшим за Людмилу на шість років.

Народився він також у родині священика в селі Селезнівка (нині – Сквирський район Київської області). По закінченні чотирьох класів Київської духовної семінарії юнак навчався у Санкт-Петербурзі та Одесі. У 20 років він пішов добровольцем воювати з турками у Боснії й Герцеговині, фельдшерував, деякий час мешкав у Загребі, Белграді, Празі. У Женеві українофіл бачився з Михайлом Драгомановим, а відтоді сповідував його ідеї. Феофан Василевський багато писав про культуру й побут південних слов’ян, друкувався в галицькій періодиці. Його особисто знав та підтримував Іван Франко.

Але… По закінченні VI археологічно-етнографічного з’їзду голуб’ята залишили Одесу та роз’їхались у різні боки: Дніпрова Чайка полетіла до Бессарабії, де мала місце репетиторки, а Феофан Олександрович повернувся до Єлисаветграда (нині – Кропивницький) – впорядковувати неорану цілину статистики у тамтешньому земстві.

Здавалося, “Серцем прояснілим мир весь озирнуть” вона здатна, потрібна лише така дрібничка, аби “кохання в серці сонечком засяяло”.

*   *   *

У січні 1885 р. активного просвітника Феофана Василевського заарештували у справі членів Єлисаветградського українського гуртка, створеного у 1879 р. за ініціативи столоначальника повітового поліцейського управління Івана Карповича Тобілевича, у майбутньому Івана Карпенка-Карого (1845-1907). Те об’єднання спочатку підтримувало тісні зв’язки з місцевими народовольцями, очолюваними лікарем Опанасом Михалевичем (1848-1925), а потім революційно злилося з ними.

Як зазначав у рапорті помічник начальника Херсонського губернського жандармського управління в Єлисаветградському повіті штабс-капітан Дремлюга, на прізвисько Халаминдрик, поданому на ім’я товариша прокурора Одеської судової палати П.В.Деліна від 14 січня 1885 р., гуртківці О.Русов, О.Волошинов і Ф.Василевський винними себе ні в чому не визнали. Ніякого значення це не мало, просвітників ще довго тримали б за гратами, якби не кошти, швидко зібрані українським правником та прозаїком Дмитром Марковичем (1848-1920) і внесені за Олександра Русова (1500 крб.), Олександра Волошинова (500 крб.) і Феофана Василевського (500 крб.). Лише за цієї причини 17 січня 1885 р. згаданих гуртківців звільнили з-під арешту.

Тим часом, ухвалою суду в так званій “Справі №40” Феофану Василевському призначили догляд поліції на два роки за місцем утримання та етапували на заслання в Херсон. Вже у травні 1885 р. пароплавом із Одеси Людмила Березіна прибула до столиці Таврії, аби возз’єднатися з коханим. Зустрічати Дніпрову Чайку на причал вони вийшли всім неблагонадійним гуртом Херсону, “цілою статистичною родиною”.

За кілька місяців Феофан і Людмила побралася.

На щастя, колишньому публіцисту вдалося знайти роботу, а поліцейське начальство дозволило Ф.О.Василевському обійняти посаду… губернського статистика. Більше не ризикуючи з революційними ідеями, молоде подружжя, разом із тим, всіляко брало участь у громадському та літературному житті Херсона, створивши активне культурне середовище, куди ввійшла родина Русових – Олександр та Софія, а також Борис Грінченко, Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко та інші.

*   *   *

На новому місці у молодої пошлюбленої жінки наче крила виросли: їй легко писалися вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. Зокрема, наприкінці 1885 р. Дніпрова Чайка створила романтичний твір “Вісточка”, темою якого слугували оповіді односельців про трагічні долі збур’ївських рибалок і моряків; того року, за статистикою, по Дніпровському повіту в морі потонуло понад 50 човнів та кораблів. Також 24-річна письменниця стала активісткою місцевого просвітницького гуртка, зорганізованого очільником земської оціночно-статистичної комісії Олександром Русовим (1847-1915), котрий на дозвіллі захоплювався етнографією та фольклористикою.

В гостинному будинку О.О.Русова, на вулиці Богородицькій, де замешкала також і родина Василевських, – від 1886 р. збиралася передова інтелігенція Херсона, котра – і це на півдні Російської імперії! – спілкувалася виключно українською мовою. Невдовзі приватний мистецький салон перетворився на… херсонську “Громаду”. Тут Дніпрова Чайка особисто познайомилася з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Павлом Саксаганським, котрі на знайомини припливали з Києва баркасами.

Разом із чоловіком Дніпрова Чайка поширювала гнівні вірші Тараса Шевченка, твори інших передових українських письменників. Як підсумок плідної селекційної роботи на теренах національної культури, українська громада у Херсоні підготувала й за редакцією Дмитра Марковича у Санкт-Петербурзі накладом 1200 примірників та ціною в 1 рубль 25 коп. наприкінці 1886 р. видала перший у місті часопис “Степ. Херсонський белетристичний збірник” (1886).

*   *   *

Проте, раз у раз хирляве здоров’я давалося взнаки. Деякий час у 1887 р. письменниця перебувала в Криму. Хотілося провітрити голову і саму душу. Там, у татарській слободі Алма-Тамак Дуванкойської волості (нині – с.Піщане Бахчисарайського району) Дніпрова Чайка створила цикл поезій у прозі “Морські малюнки”, якими свого часу захоплювалися Михайло Коцюбинський, Павло Житецький, Максим Горький, інші майстри красного письменства.

Сталося так, що їх на літо покликав до Криму дівер (брат чоловіка), де той мешкав зі своєю родиною. Коли на місце приїхало жіноцтво Василевських: Людмила Олексіївна, однорічна донечка Оксана та годувальниця, – вони зніяковіли. Селище нараховувало 30 будинків і трохи більше сотні мешканців. На душі повеселішало, ледве із Сімферополя приїхала ятрівка (дружина брата чоловіка).

Вдихаючи волю на повні груди, не відчуваючи назирці ніяких нишпорок, невдовзі Дніпрова Чайка скучила за пером і папером та й утнула перші дев’ять п’єсок із циклу “Морські малюнки” та деякі свіжі вірші. Більше вона не квилила, а тішилася словом:

- Купаючись у морі біля Алми, я жаданно приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та прийшовши додому розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Одного дня після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза – морське серце – це мені дало ідею казки про “Морське серце”.

Історію двох братів, котрі купались у морі, Лівобережна Україна за життя літераторки так і не прочитала. Вперше казку надрукував львівський дитячий часопис “Дзвінок” (1891, №13). Повчальним виявився фінал тієї поезії в прозі:

- І меншого брата сховала морська цариця на дно, і сльози його повернулися в чистії перли, а кучері – в пишні коралі, а старшого брата риби й раки ущент рознесли, лиш серця ніхто не схотів і торкнути: таке було гидке оте полохливеє серце! І досі є в морі те серце: несміливо, крадучись, плаза, слизьке та холодне, жалке, наче та кропива, ворушиться мляво та труситься, тіні од себе не має – прозоре. А море гидує тим серцем: на беріг його викидає, а там воно гине без сліду.

Маючи на увазі цикл “Морські малюнки” (1886), знаний в Україні літературний критик, історик літератури Сергій Єфремов (власне – Сергій Олександрович Охріменко; 1876-1939) так оцінив новаторство “першої української письменниці-мариністки” (В.Г.Пінчук):

- Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям.

*   *   *

Починаючи з 1887 р., твори молодої літераторки друкувалися здебільшого у західноукраїнських виданнях, як-то жіночий альманах “Перший вінок”, а також часописи “Дзвінок”, “Правда”, “Зоря”. Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликав цикл “Морські малюнки”, оприлюднений в альманасі “Хвиля за хвилею”, поезії в прозі “Мирські малюнки”, “Тень несозданных созданий”, “Дві птиці”, “Морське серце”, “Тополя”, “Хвиля”.

Тим часом хмари над їхнім напівдомашнім українофільським товариством згромаджувалися. Восени 1887 р. Херсонське губернське жандармське управління припинило діяльність місцевої “Громади”. За особистим наказом Одеського генерал-губернатора Х.Х.Роопа Феофану Василевському разом із дружиною було наказано упродовж 24 годин залишити межі Херсонської губернії. Саме через такі обставини подружжя Василевських оселилось у селі Королівка (нині – Фастівський район Київської області). Навіть у таких обставинах життєлюби шукали позитив: звідси до Києва недалеко – 65 км, що дозволяло частіше бувати у Місті на семи пагорбах.

І справді, доволі швидко Дніпрова Чайка роззнайомилася з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Агатангелом Кримським, Борисом Грінченком, Любов’ю Яновською та іншим провідними діячами доби національного відродження. Утім, знаковою була зустріч із “батьком української музики” Миколою Віталійовичем Лисенком (1842-1912). Довгі роки той тандем єднали творчі зв’язки, хоча, зважаючи на репутацію ловеласа, літераторка відвідувала помешкання композитора… тільки зранку.

Для початку з голосу Дніпрової Чайки Микола Віталійович записали низку народних пісень, а саме: “Хіба тільки рожам цвісти”, “Я вірую  красу”, “Єрихонська рожа” і таке інше. Лише потім вони приступилися до створення трьох дитячих опер.

*   *   *

Нехай і під постійним поліцейським наглядом, але життя набувало повноти буття. Ще восени 1886 р. у родині Василевських з’явилося поповнення, Дніпрова Чайка привела дочку Оксану. Не випадково молода матір відкрила для себе новий жанр – дитяча література... У 1888 р. Дніпрова Чайка створила лібрето першої дитячої української опери “Коза-дереза”, музику до якого вперше аматорськи підібрали Олександр Русов, Олександр Лінфорс та Андрій Конощенко. Цього ж року в будинку на вулиці Богородицькій опера була виконана дитячими силами; за фортепіано того дня сиділа Софія Русова.

Це стало можливим тому, що наприкінці 1880 - початку 1890-х рр. збіглися творчі та людські інтереси “гетьмана української музики” Миколи Лисенка, який створює новий жанр національного оперного мистецтва – дитячу оперу, та херсонської поетки Дніпрової Чайки. Чому так сталося?

По-перше, співавтори мали кожен власних дітей і ніжно любили малечу: у Людмили Березіної-Василевської було їх трійко, тоді як у Миколи Віталійовича, у другому (цивільному) шлюбі з ученицею та піаністкою Ольгою Липською (1860-1900) аж… семеро; щоправда, двійко померло у ранньому віці. По-друге, “Коза-дереза” була не тільки оперою для дитячої аудиторії, а й оперою, що вперше виконувалася силами артистів-дітлахів. Досить згадати, що режисером, костюмером, сценографом та декоратором “Кози-дерези” виступала… юна Леся Українка (1871-1913).

Як бачимо, спільна праця ґараздилася, бо була до душі. Адже за чотири роки тандем написав лібрето трьох дитячих опер: “Коза-дереза”, а також “Пан Коцький” (1891) і “Зима і весна, або Снігова краля” (1892). Зокрема, працюючи над “оперками”, як Микола Віталійович їх самі визначили, композитор орієнтувався, насамперед, на власних дітей, а вони у нього були різного віку.

Саме силами дітей виконувалися ті опери не тільки в Херсоні, а й у приватних київських будинках самого М.В.Лисенка та українського історика-медієвіста, професора Імператорського Св. Володимира Київського університету Івана Васильовича Лучицького (1845-1918) – відповідно по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (тепер – Саксаганського, 95-б) та по Левашовській (нині – вул.Шовковична, 22). Цими творами Микола Лисенко та Дніпрова Чайка прагнули через просту музичну мову і цікаві сюжети залучити українську малечу до високого оперного мистецтва.

*   *   *

Саме дійсність змінювала творчість, поглиблюючи соціальні мотиви.

У цей час з-під пера письменниці постали сповнені трагізму гостро соціальна поезія “Степова билиця”, в основу якої ліг випадок із судової практики херсонського правника Дмитра Марковича, та оповідання “Хрестонос”. Обидва твори ґрунтувалися на місцевому матеріалі.

Встигла просвітниця анотувати й новий зошит фольклорних записів – “Українські пісні, що їх співають у Дніпровському повіті Таврійської губернії”. Багато з них, свого часу зібраних у Збур’ївці та Голій Пристані, записав від самої Дніпрової Чайки близький приятель їхньої родини Андрій Конощенко (власне, Грабенко; 1857-1932).

Тим часом подружнє життя геть змінило колишніх закоханих, розвело по різних світоглядах. У 1890-1900-х рр. колись непохитний Феофан Василевський поступово відійшов від активного літературного і громадського життя, обмежившись своєю працею статиста та родинними турботами.

Багатодітного батька, якому небезпечно було ризикувати родиною, можна було зрозуміти: за старшою дочкою Оксаною у подружжя народилось ще двійко дітей – В’ячеслав і Наталя. Нерідко Феофан Олександрович сварив Людмилу Олексіївну, котра дедалі “більше фольклором, як господарством турбується”. Та й родичі з боку чоловіка тепер уголос не схвалювали потяг Дніпрової Чайки до красного письменства, інших форм активного творчого самовираження.

*   *   *

Другий херсонський період Дніпрової Чайки тривав у 1895-1908 р. Розпочався він із неприємної, але необхідної події. Повернувшись до столиці Таврії, подружжя вирішило жити окремо.

Політичні арешти, після повернення з Балкан – гострий поствійськовий синдром, втрата посади, постійний поліцейський тиск давно позначилися на психологічному стані чоловіка, котрий з року в рік закривався в собі… У цей час Дніпрова Чайка із дітьми мешкала в Херсоні: спочатку на Грецькій вулиці, №15, потім – на Гімназичній №2 й №12. Тож не дивно, що південноукраїнський колорит продовжував домінувати в її творчості, як демократичні настрої в таких творах, як “Плавні горять”, “Вольтер’янець”, “Чи сквитались”, “Тень не созданных созданий” та ін.

Власний шлях у небі вона обрала, і в 1903-1904 рр. активно співпрацювала з організацією допомоги політичним в’язням Херсонської каторжної в’язниці. Невдовзі її помешкання на Гімназичній вулиці,12 перетворилося на місце зустрічі місцевих політичних діячів. Як наслідок, Л.О.Василевська потрапила до списку неблагонадійних, невдовзі підпала під гласний нагляд поліції.  Далі – більше. У 1905 р. за виступи на зборах із закликом боротися проти експлуататорів, а також за допомогу політичним в’язням, Дніпрову Чайку заарештували, а вдома при ошелешених дітях влаштували трус, за результатами якого всі рукописи вилучили.

*   *   *

Тим часом серце поетки не могло подарувати собі втрати коханого. Навіть мешкаючи окремо, за охололу любов Дніпрова Чайка продовжувала боротися.

Під тиском Херсонського губернського жандармського управління у вересні 1908 р. письменниця назавжди залишила Таврію та з дітьми виїхала до Києва. І громадська та просвітницька робота Дніпрову Чайку знову… накрила з  головою. Вона енергійно долучилася до українського клубу “Родина”, брала участь у більшості заходів київських організацій “Громада” і “Просвіта”. Тут, у місті на Дніпрі, ширшало коло знайомих представників національно свідомої інтелігенції. Людмила Василевська особисто зазнала Олену Пчілку, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, Марію Заньковецьку.

Проте у 1909 р. ревматизм змусив літераторку знову виїхати на лікування до Одеси. Потім Дніпрова Чайка опинилася на Кавказі, далі був Крим, де Людмила Олексіївна мешкала до 1911 року. Згодом Дніпрова Чайка ще важче захворіла, а повернутися до літератури змогла лише за сім років. У період 1911-1915 рр. письменницю доля завела до запорізького села Туркенівка (тепер – Гуляйпільський район Запорізької області).

*   *   *

На схилі літ вона знову відвідала Крим, зокрема – Ялту, та цього разу до творчості серце не кликало. 31 березня (13 квітня) 1915 р. “у нападі душевного розладу” 60-річний чоловік, Феофан Олександрович Василевський наклав на себе руки, кинувшись під потяг. Душа Дніпровій Чайці здавалася згорьованою, виплаканою… Одне за одним її залишили сердечні друзі, побратими і посестри по творчості: Борис Грінченко (1910) Микола Лисенко (1912), Михайло Коцюбинський (1913), Леся Українка (1913), Олександр Русов (1915).

Біди кружляли зграями, на очах зсивіла мати переймалася недугою доньки.

- Завезла Оксану в Крим в санаторій, а сама з онуками зосталась поблизу. І от знову довелось мені бачити красу нашої Ніцци, що така сприятлива для здорових і губляча для хворих. Цілу весну і літо провели ми в Криму, але мені і в голову якось не клалося щось написати.

Безсило, від травня до жовтня 1915 р. Дніпрова Чайка спостерігала за яскравими і вічно-мінливими морськими малюнками на ялтинському побережжі. Утім, фантазії та думки, викликані ними, цього разу залишилися незаписаними.

*   *   *

Повернувшись до Олександрівська (нині – Запоріжжя), восени 1915 року Дніпрова Чайка пробувала писати, але тяжка хвороба не давала працювати. У серпні 1916 року разом із молодшою донькою, лікарем Оленою Феофанівною та онуками письменниця опинилась у Бахмуті на Донбасі. Тут Дніпрову Чайку й застав Жовтневий заколот. Востаннє її відвідало велике натхнення, й упродовж 1918-1920 рр. Людмила Олексіївна створила лібрето дитячої опери “Весна-красна”, мініатюри “Самоцвіти”, “Дві крапельки” й таке інше.

На тривалий час звити гніздо в буремні роки української революції 1917-1920 рр. не застило ніде. У 1918 р. Дніпрова Чайка разом із дочкою Оксаною та її родиною замешкала в Києві. Наступного року тут друком з’явилося два томи її авторських творів. Але в 1920 р. Людмила Олексіївна вже опинилась у селі Хоцьки на Переяславщині, де, сумно усміхаючись безтурботній малечі, допомагала місцевим школярикам ставити дитячі опери “Коза-дереза”, “Зима, Весна й Літо” та інші.

Наприкінці 1922 р. – на початку 1923 р. прикута до ліжка Дніпрова Чайка знову жила в Києві у родині старшої  дочки Оксани, котра на Київщині працювала лікарем. Тяжко хворіла літераторка, але при цьому входила до спілки пролетарськи-колгоспних письменників “Плуг”. До останнього подиху життя мужню жінку не полишали творчі плани. Мала вона намір упорядкувати літературний доробок, навіть виникла домовленість із київськими видавництвами про друге повне зібрання творів.

Аби виконати замислене, у 1925-1926 рр. Людмила Олексіївна навчилася писати лежачи. Зберігся уривок з останнього (незакінченого) твору Дніпрової Чайки. У ньому йшлося про період першої російської революції. Така собі омріяна діяльність підпільників на селі, самовіддане розповсюдження антиурядової літератури. Їй так хотілося – хоч би на папері! – повернути сили та молодість.

*   *   *

Згодом письменниця переїхала до Ржищева, пізніше – у с.Германівку (нині – Обухівський район Київської області), де місце роботи знайшла дочка Оксана.

Дніпрова Чайка померла 13 березня 1927 року в с.Германівці Київської області. Поховали її 16 березня 1927 року в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 2). Справдилося буремне життя Людмили Олексіївни Березіної-Василевської, символічно представлене нею самою 1892 року в легенді “Дівчина-чайка”, що закінчувалося так, коли вільна птиця пурхнула у вічність.

Олександр Рудяченко. Київ