27 жовтня. Пам’ятні дати

Урочище Сандармох стало одним із сумних символів Великого терору. Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації. Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років. Їхні обірвані життя – не лише на совісті капітана Матвєєва, безпосереднього виконавця розстрілів (до речі, згодом також репресованого), але й на совісті тодішнього керівництва СРСР і безпосередньо Сталіна, адже саме він був одним із головних ініціаторів знищення України – України думаючої, творчої, сильної. Йому потрібна була слабка безвільна республіка з переламаним хребтом – немічний паралітик, цілком і повністю залежний від волі і примх «хазяїна», адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм. Перші репресії почалися ще в 20-х роках, але свого апогею, небаченого і нечуваного розмаху сягнули в 30-х роках. Україна була майже знищена – ані еліти, ані селянства. Залишилися купка заляканої інтелігенції, котра напружено дослухалася до кожного нічного шурхоту, тримаючи на випадок арешту торбинку з сухарями, та покірне селянство, загнане Голодомором у колгоспи. Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Республіки Карелія (площа близько 10 гектарів) стало братньою могилою для майже 7 тис. розстріляних у 30-х роках органами НКВС людей 60 національностей. Серед жертв – переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року. 27 жовтня 1997, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої були Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури «Калина» коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик). Звісно, всі розстріляні були згодом реабілітовані, проте їхню відсутність, «вирваність» (спочатку фізичне знищення, а потім багаторічне замовчування, заборону навіть згадки їхніх імен) з історичного контексту життя країни і народу, Україна відчуває й досі – це страшна і непоправна втрата.

Окрім того, щороку цього дня з ініціативи ЮНЕСКО відзначається Всесвітній день аудіовізуального спадку. Вперше День аудіовізуального спадку відзначався в 2007 році, а проголошений був на 33-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у 2005. За даними ЮНЕСКО, у загальному потоці інформації, що надходить усіма існуючими комунікаційними каналами, частка зображальної, зображально-звукової та звукової інформації становить близько 80%. Наразі спостерігається стійка тенденція до поступового збільшення її об’ємів, зростає роль та значення аудіовізуальних документів як наукових джерел. Долаючи мовні та культурні кордони, акумульовані в аудіовізуальних документах знання стали невід’ємною частиною сучасного інформаційного суспільства. Разом з тим, всесвітня аудіовізуальна спадщина, що об’єднує аудіо- та відеозаписи, є надзвичайно вразливою і може бути пошкоджена або повністю втрачена внаслідок недбалого ставлення, природного руйнування, технологічного старіння, а також навмисного знищення. У зв’язку з цим ЮНЕСКО поставила перед собою завдання привернути увагу громадськості до важливості збереження даних матеріалів за допомогою Всесвітнього дня аудіовізуальної спадщини. Аудіовізуальні архіви – це банк колективної пам’яті людства, що зберігається численними державними і приватними структурами. Ці архіви, особливо що знаходяться в периферійних районах, гостро потребують збереження.

Ювілеї дня:

290 років від дня народження Джеймса Кука (1728-1779), англійського мореплавця, керівника трьох навколосвітніх подорожей, першовідкривача Нової Зеландії, Гавайських островів, східного узбережжя Австралії. Народився в сім’ї батрака у Південному Йоркширі. Плавати почав з 17 років (простим матросом), у 29 його призначили капітаном вітрильника, а в сорок отримав лейтенантське звання. Як видно з щоденників та інших записів Кука, у нього був логічний і допитливий розум, велика спостережливість і розважливість. З величезної кількості фактів він вмів відібрати найсуттєвіше, зробити правильні висновки і спланувати подальші дії з надзвичайною далекоглядністю. До того ж Кук був гідрографом і навіть астрономом-практиком. Саме тому його призначили керувати навколосвітньою експедицією, хоча багато кому й не подобалося «низьке» походження Кука. Під час третьої подорожі, яка завершилася відкриттям Гавайських островів, Кука було вбито місцевим населенням Гаваїв. Нині його ім’ям названо понад 20 географічних об’єктів.

162 роки від дня народження Івана Кипріяна (1856-1924), священика Української Греко-Католицької Церкви, громадсько-політичного діяча, капелана УГА, музикознавця. Іван Кипріян – один із перших українських новомучеників, знищених комуністичним режимом за Христову віру і за любов до батьківщини. Впродовж десятиліть українців змушували вірити в сумнівні подвиги Павліка Морозова та інших більшовицьких святих, натомість імена справжніх героїв були піддані цілковитому забуттю – спочатку «лєнінци», а потім і «сталінци» гадали, що з плином часу та за нереальними цифрами страчених (адже йшлося про мільйони) – закатованих, розстріляних, замордованих голодом і просто зниклих безвісти у зловісних лабіринтах репресивної системи – їхні імена ніхто ніколи не згадає. Однак виявилося, що попри страх і час ці імена не забуті. Дивовижним чином тонкі, кволі паростки пам’яті починають проростати. Ім’я Івана Кипріяна – одне з таких повернених імен, а його життя – свідчення однієї з форм героїзму – людяності за нелюдських умов. Народився він у м. Сокалі в аристократичній родині. Здобув духовну освіту в Перемишльській семінарії та музичну – у Львові. Протягом 10 років (1904-1914) служив священиком у селах Галичини, а згодом у Немирові, Рава-Руського повіту. Був диригентом церковно-світських хорів, автором духовної музики, записував народні пісні, пропагував твори Дмитра Бортнянського, Анатоля Вахнянина, Остапа Нижанківського, Віктора Матюка та інших композиторів. Брав участь у громадсько-політичному житті. В Немирові очолив «Просвіту», балотувався до Віденського парламенту. Був народовцем за покликанням, належав до націонал-демократичної партії. У 1880 році Іван Кипріян видав за свій кошт підручник «Основи музики», чого не зміг зробити жоден із тодішніх галицьких композиторів. Пізніше вийшли з друку ще декілька творів Кипріяна. Його підручники з музики і досі не втратили своєї актуальності. У 1916 році Кипріян вступив до рядів УСС (український добровольчий батальйон Січових стрільців). Під час національно-визвольних змагань був капеланом (польовим духівником) в Українській Галицькій армії, пройшовши з нею всю кампанію в Галичині та за Збручем. У грудні 1919 року під час великої епідемії тифу опікувався хворими, сповідав їх, хоронив. Не полишав своїх душпастирських обов’язків навіть після арешту у 1920 році. Свій земний шлях Іван Кипріян скінчив на засланні в Сибіру. Історія його смерті моторошна і зворушлива водночас. Перебуваючи в радянському концентраційному таборі, український священик таємно опікувався дітьми, народженими в ув’язненні. Напередодні Різдва 1924 року він проник до дитячого бараку. В подарунок він приніс малечі зацукрованих янголяток, аби якось підтримати нещасних. Майже двадцять дітей знаходилося у віддаленій за огорожею клітці без даху. Був страшенний мороз, до того ж почалася хуртовина, яка не вщухала декілька днів. За цей час діти замерзли, разом з ними замерз й о. Іван Кипріян. Охоронці, які прийшли згодом, побачили загиблих дітей та отця Кипріяна, який тримав за руку хлопчика, котрий міцно притулив до грудей зацукроване янголятко.

77 років від дня народження Миколи Григоровича Мошика (1941), відомого українського бандуриста, композитора, педагога, заслуженого діяча мистецтв України, одного з найяскравіших представників давнього українського виконавського мистецтва – кобзарства. Учень Євгена Адамцевича (вперше почув гру і спів видатного кобзаря на сільському базарі). Родом Микола Мошик із села Засулля, що на Сумщині. Юність музиканта минула в Ромнах. Нестримне захоплення кобзарським мистецтвом привело хлопця до студії при Державній заслуженій капелі бандуристів, далі до музичного училища, а згодом до Київської консерваторії імені П. Чайковського, яку закінчив у 1976 році. Працював в обласних філармоніях, Київському оркестрі народних інструментів, Уманському музичному училищі. А потім багато років поспіль займався викладацькою роботою. В репертуарі митця твори Єгора Мовчана та Євгена Адамцевича, зокрема на слова Павла Чубинського «Славна твоя кобза», Дмитра Павличка «Молитва», Олекси Ющенка «Козацька пісня», аранжировані для бандури твори української та світової класики. Микола Мошик є автором дум «Конотопська битва», «Про Глухів», «Про голодомор» у співавторстві, а також пісень на слова Шевченка, Пантелеймона Куліша, Дмитра Білоуса, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Бориса Олійника, фольклорних записів «Молитва Калнишевського», «Легенда про вершника», «Ой як вийду на долину» та ін. Ім’я Миколи Мошика добре знають не тільки на рідній Сумщині, в Україні, але й за кордоном. Всюди, куди заносила його доля – в далеку Якутію, на Кавказ, в Болгарію, Польщу – він ніс рідну українську пісню, гідно й натхненно репрезентуючи музичну культуру своєї батьківщини.

Сьогодні день народження у Френсіса Фукуями (1952), відомого американського політолога і публіциста, автора глобального бестселера «Кінець історії і остання людина». Старший науковий співробітник Центру демократії, розвитку і верховенства права в Стенфорді. Фукуяма зажив світової слави завдяки статті «Кінець історії?», надрукованій в американському аналітичному журналі з військово-політичної тематики National Interest в 1989 році, незадовго до падіння Берлінського муру. В ній науковець висловив досить сміливе припущення, що ліберальна демократія західного типу – єдина універсальна альтернатива поваленим режимам соціалізму. Праця Фукуями пролунала своєрідним резюме, підвела риску під закінченням Холодної війни, переможцем у якій виявився Захід. У 1992 році вчений видає книгу «Кінець історії і остання людина», в якій проголошує, що поширення ліберальних демократій в усьому світі може свідчити про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства. Кінець історії за Фукуямою – це не завершення подієвої історії, а лише кінець ідеологічних протистоянь, революцій, воєн, конфліктів, а разом із тим – кінець філософії та мистецтва. Книжка була перекладена понад 20 мовами світу і стала світовим бестселером. Відтоді відбулося чимало подій, які начебто ставлять під сумнів основні ідеї Фукуями, але вчений продовжує дотримуватися концепції «кінця історії», хоча деякі його погляди все ж зазнали змін. Фукуяма – один із тих світових інтелектуалів, хто досить уважно стежить за подіями в Україні. «Сьогодні Україна перебуває на передовій великої глобальної битви за демократію і сучасний уряд. І якщо цю битву Україна виграє – це стане прикладом для всього світу», - зауважив Фукуяма.

Роковини смерті:

День пам’яті Майка Йогансена (1895–1937), українського поета, прозаїка, перекладача, журналіста, критика, одного з яскравих представників модерного романтизму 20-х років ХХ ст., а також одного з фундаторів нової української (радянської) літератури. Юрій Лавріненко в книзі «Розстріляне відродження» слушно називає Йогансена ювеліром слова. Народився Майк Йогансен у Харкові. Батько був шведського роду, вчителював (викладав німецьку мову); дав синові добру освіту. Юнак закінчив філологічний факультет Харківського університету (варто пам’ятати, що на ту пору то був університет Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір), а після того – аспірантуру при кафедрі мовознавства цього ж таки вишу. Був людиною широко начитаною, знавцем декількох західноєвропейських мов, з яких дав ряд досконалих мистецьких перекладів. Добре знав модерну західну літературу. Товаришував з Василем Елланом, Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою та іншими молодими харківськими письменниками. Разом із ними творить перші маніфести «української пролетарської літератури», альманахи, першу організацію українських пролетарських письменників «Гарт». З 1925 року стає одним із співфундаторів ВАПЛІТЕ, за діяльну участь у праці і виданнях якої пізніше тяжко розплатиться. Друкуватися Йогансен почав 1921 року, дебютував як цілком сформований поет. У прозі був цікавим експериментатором, майстром засобу «учуднення» й гумористичного тінювання сюжету. Як літературний критик і як лінгвіст Йогансен присутній у всіх ліпших журналах, альманахах і збірниках двадцятих років. Письменник мав величезний власний словник, якому міг дорівнювати своїм багатством хіба тільки словник Миколи Бажана; був тонким майстром звукосполучень, алетерацій, словесної музики. Цурався політики, жив мистецтвом, але, з другого боку, любив спорт (теніс) і мандри. У 1937 році, під час тотального розгрому й знищення всього українського, Йогансен був репресований і розстріляний совєцькими будівниками світлого комуністичного майбутнього. Власну смерть митець передчував – вірш «Я знаю: загину…» був написаний у 1920 році. Зі смертю Йогансена Україна втратила одного з блискучих перекладачів, письменників та інтелектуалів світового рівня. Режиму потрібні були «одописці тиранії» – якомога безликіші й слухняні. Йогансен на цю роль не годився (був надто самобутнім) – виживи він якимось дивом у 30-х, все одно не зміг би жити як Тичина чи Бажан – ті були міцніші.