Марія Башкирцева. 1. Замурована в мистецтві

Не маючи більше сил, не встигаючи багато що закінчити з власних творчих задумів, попри категоричні заборони лікаря Фовеля Марія Костянтинівна, однак, дбала про свого важкохворого педагога, ймовірно, єдиного товариша – Жюля Бастьєн-Лепажа (Jules Bastien-Lepage; 1848-1884). Теплої осінньої днини 1884 року двома екіпажами вони вирушили грітися на осонні в Булонський ліс. Потім, майже мовчки, удвох смакувати гарячий шоколад.

Тим часом їм обом прислуга обкладала грілками захололі ноги.

Напівлежачи поряд, Жюль і Марі Рюс, загорнуті в пледи, здавалися лялечками, із яких ось-ось мають випурхнути чарівні метелики.

Та ці двоє більше ні на що в житті не сподівалися. Вони знали, що помирають: йому лікарі навіншували максимум рік, їй – трохи більше. Того дня, відчуваючи безпорадність і глибоку тугу, Марія Башкирцева ніжно брала знесилену кохану руку, щокою торкалась долоні, а Жюль лагідно пестив її русяве густе волосся. Ще світило сонце, ще тривало життя. На зворотному шляху вони сіли в один екіпаж і балакали про якісь дурниці.

- Ви повинні вважати себе щасливою, – переконував педагог.

- Чому?

- Жодна жінка не мала такого успіху в Салонах, та ще й за такий короткий час.

То була суща правда. Нині широко відомі авторські картини – “Автопортрет” (1880), “В ательє Жульєна (жінки-художниці)” (1880), “Молода жінка” (1881), “Парасолька від дощу” (1883), “Дитяча посмішка” (1883), “Осінь” (1883), “Молода дівчина із букетом бузку”, “Весна” (1884), “Зустріч” (1884), “За книгою” – викликали щотравня останні п’ять років поспіль широкий розголос під час чергового Паризького салону та по його закінченні. Саме ця русява мініатюрна українка стала першою у світі художницею, чиї роботи було представлено в Луврі.

* * *

11 (24) листопада 1858 р. у с.Гавронці Полтавського повіту Полтавської губернії прийшла у світ українська малярка, майстриня жанрового живопису Марія Костянтинівна Башкирцева (Marie Bashkirtseff). Згодом вона стала широко відомою авторкою, котра в 1873-1884 рр. французькою мовою писала знаменитий “Щоденник Башкирцевої” (“Journal de Marie Bashkirtseff”).

Її батько, Костянтин Павлович Башкирцев (1831-1883), хоча й був сином учасника війни 1812 р., суворого генерала Павла Григоровича Башкирцева (1798-1871), але вважався людиною високоосвіченою, не позбавленою навіть літературного хисту.

Виключно він мав тримати репутацію прізвища. Костянтин-бо виявився єдиним спадкоємцем природженого дворянина П.Г.Башкирцева, котрий породив одного сина і чотирьох дочок. І сподівань батькових нащадок не зрадив – великий землевласник, дійсний статський радник К.П.Башкирцев тривалий час очолював дворянство Полтавської губернії.

Мати майбутньої художниці, харків’янка Марія Степанівна Бабаніна (1833-1920), народилась у сім’ї шанувальника Байрона, сучасника Пушкіна, відставного полковника Степана Степановича Бабаніна. Він належав до стародавнього роду, що вівся від татарських князів. У свою чергу, її батько-аристократ мав славу бібліофіла, англомана, ходячої енциклопедії та справжнього поціновувача мистецтв.

У віці 21 рік Марія Бабаніна пішла заміж, пішла за великим і чистим коханням. Замолоду ворожбит-єврей навіщував дівчині:

- Син твій стане, як усі люди, а ось донька – буде зіркою...

Що цікаво, як пише у біографічній повісті “Марія Башкирцева” (2009) мемуаристка Ольга Валентинівна Тагліна:

- Прізвище Бабанін має татарське походження, від тюркського baba, тобто “батько, дід”; це шанобливе звернення до шанованої літньої людини зустрічається у багатьох тюркських мовах. Отже, дід за материнською лінією пошлюбив француженку – Жюлі Корнеліус (Julie Cornelius; 1805-?); так що Марія Башкирцева була на чверть француженкою.

* * *

Якій дружині сподобається, коли чоловік додому тягне венеричну хворобу? Коли через два роки шлюбу, після численних побутових чвар і публічних скандалів батьки розлучилися, Муся, як дівчинку кликали в родині, була ще малою. Це коли все відчуваєш, але майже нічого не розумієш. Не дивно, що батька дочка за подальші шість років майже забула.

У 1862 р. мав місце дивний і нетиповий для Російської імперії судовий процес. Марія Степанівна Башкирцева-Бабаніна виграла справу в розірванні шлюбу, домоглась офіційної заборони для колишнього чоловіка бачитися з дітьми і… мовчки підкорилася волі матері Жюлі. Забравши чотирирічну доньку Мусю й дворічного сина Павла (1860-1899), розлучена дружина повернулася до рідних пенатів.

На тривалий час вона перетворилася на об'єкт пліток, перегудів і чуток.

Отож, далеко не безтурботне дитинство майбутньої художниці промайнуло в селі Черняківка поблизу Чутового, в отих благословенних володіннях полковника Леонтія Черняка (нині – Чутівський район Полтавської області), хто закоренився на власній землі зо двісті років тому. Тут, у дідівському маєтку, розташованому за 50 км від Полтави, у 1859 р. мешкало 752 особи (363 чоловічої статі та 388 – жіночої), налічувалось 129 дворових господарств, існував власний завод та на рік відбувалось аж три ярмарки. Мальовниче село стояло на річці Коломак – це притока Ворскли, і вражало приїжджих своїми краєвидами.

* * *

Врешті-решт, дорослі люди дійшли згоди: син Павло залишиться з батьком, а Муся – з матір’ю. Колишні чоловік із дружиною перегорнули сторінку сімейних сварок та з’ясувань стосунків і вирішили розпочати нове життя; кожен – своє. У травні 1870 р. мати Марія Степанівна Бабаніна з дванадцятирічною дочкою та її рідна сестра Надія (Надін) Степанівна Бабаніна з дочкою Діною виїхали за кордон. Таке собі пересувне жіноче царство в пошуках щастя.

Відень, Баден-Баден, Женева, і 1872 р. караван пригод зупинився у Франції. Саме в Ніцці, 1873 р., Муся взялася вести щоденник, який на подальші одинадцять років став її незрадливим супутником, до деякої міри навіть виконувачем духівниці. Видрукуваний посмертно, він вважається літературним твором – знаменитим “Щоденником” М.К.Башкирцевої. Це у 12 років дівчинка написала? Так, бо безнадійна провінціалка з-під Полтави знала власне призначення і своє покликання. По-юнацьки, самовпевнено, оцінювало дівча творчі сили:

- Я створена для титулів. Слава, визнання, популярність скрізь – ось мої мрії, мої мрії.

Кошти завжди їм дозволяли (200 тис. рублів щорічного доходу), тож родина винаймала найкращі готелі та вілли, відвідувала світські прийоми, знані театри й музеї Західної Європи. Не за віком розумна дівчинка ніяк не вписувалась у чванькуваті канони вищого світу.

Допитлива аристократка, глузлива й гордовита, навіть у підлітковому віці Муся вишуковувала заняття, не типові для пристойних панянок її кола.

У такому віці, як і більшість ровесниць, вона снила принцом на білому коні:

- Вийти заміж і привести купу дітей! Чому ні? Але кожна прачка в змозі це робити. Чого ж хочу я? Ви знаєте: я хочу слави!

Проте, у Христа на своїх наречених особливі плани. У Баден-Бадені, на термальних водах, 1870 р. Муся закохалась у статечного герцога Гамільтона енд Брендона.

О, він – справжній Аполлон Бельведерський, – щоправда, рудий, а ще – примхливий і жорстокий гульвіса, як з’ясувалося трохи згодом.

Відтоді Муся, котра ще носила коротке платтячко, чіпляла на себе всі материні коштовності й сяяла по місту, наче новорічна ялинка.

13 жовтня 1873 р. гувернантка, англійка Хедер повідомила новину: герцог Гамільтон одружується! Та, на жаль, не на дочці Башкирцевих. Пізніше дівоче серце ятрили: аристократ Борель, П’єтро Антонеллі, герцог Клемен Торлонія, князь Чівітта-Чезі, герцог Чері… Захоплення кожним швидко минало – серце залишалося порожнім. Скільки їх, прекрасних принців на білих конях, прогарцювало дівочими снами та підлітковими сподіваннями! Ледь не кожен фат, чистокровний нахаба, стопроцентний мазун, показовий чепурун, парижанин у 37-у коліні й знатний пан, окрім того – випивака та гульвіса.

* * *

Із раннього дитинства в Мусі виявився нахил до прекрасного – вона охоче малювала. Із п’яти років, готуючись до балів, дівча танцювало – принаймні, як знаменита мадам Петіпа. Також вона чарівно співала, грала на арфі (бо саме з такими панянками одружуються імператори), на роялі, органі, гітарі, мандоліні та цитрі.

Як свідчить “Щоденник”, 14 липня 1876 р. вона навіть прослуховувалась у відомого у Франції професора, педагога з вокалу П’єра-Франсуа Вартеля (Pierre François Wartel; 1806-1882). У захваті від зустрічі україночка назвала маестро “першим паризьким професором”. У того фахівця з-поміж російських співачок брала уроки, наприклад, перша виконавиця (1879) партії Ольги в опері “Євґєній Онєґін” Петра Чайковського, знамените контральто Великого театру Олександра Павлівна Крутікова (1851-1919). Так ось. Почувши меццо-сопрано на три октави, педагог підвів на 18-річну українську сирену ясні очі й повідомив:

- Голубонько, у мистецтві співу на вас чекає велике майбутнє.

Проте Муся якнайсильніше тягнулася саме до малювання, хоча остаточне рішення стати маляром у неї ще не зміцніло. Першим вчителем із живопису став витончений декадент, київський художник польського походження Вільгельм Котарбінський (Wilhelm Kotarbiński; 1848-1921). Попри молодий вік, той монументаліст уже допомагав розписувати Володимирський собор у Києві. Звісно, це сталося раніше, аніж шляхтич вступив 1872 р. до римської Академії мистецтв Святого Луки, де вивчав живопис під пильним оком Франческо Подесті (Francesco Podesti; 1800-1895) і закінчив навчання (1875) із великою золотою медаллю.

* * *

Опановуючи науки з приватними вчителями, обдарована дівчина студіювала історію, літературу, філософію, природничі науки, працювала з якоюсь недитячою зосередженістю, прагнула до самовдосконалення. Окрім російської та української, які вона знала “для домашнього вжитку”, Марія вільно оволоділа французькою, німецькою, англійською, італійською. Із 14 років у розкладі занять з’явилися грецька та латина. Можете уявити собі рівень – Платона й Аристотеля дівчина читала в оригіналі. І це попри хворобу легень.

- Життя таке прекрасне і настільки швидкоплинне!.. Якщо я гаятиму час, що з мене вийде!

Потрапивши до Ніцци, думала й писала Марія Башкирцева французькою мовою. Гувернантки, вважаєте, – то дозвільна прогулянка освітою?

Ні, колись то була ґрунтовна освіта, принаймні таку забезпечували дві приватні навчательки юної українки – росіянка й француженка. Ось, самі читайте:

- До дванадцяти років мене пестили, виконували всі бажання, але ніколи не дбали про виховання. У дванадцять років я сама попросила дати вчителів, сама склала програму. І – відтоді всім зобов’язана самій собі... Самостійно я визначилася з годинами уроків: дев’ять годин щодня. О, боже мій, дай сил і наполегливості у навчанні. Так, маю сили, але хотілося б мати їх ще більше...

Уявіть, окрім зрозумілих для молодої панянки дисциплін – іноземні мови, література, естетика – вона власноручно включила в розклад занять математику, фізику й хімію. Та й із гуманітарними предметами вражала піднята планка освіти. Для прикладу, у 15 років вона перечитала Гомера, Горація, Платона, Плутарха, Тібулла, Данте, Савонаролу, Ларошфуко, Уїльяма Шекспіра, Оноре де Бальзака, Ґюстава Флобера, Ґі де Мопассана, Александра Дюма, Еміля Золя, Уїлкі Коллінза, Чарльза Діккенса, Миколу Гоголя, Івана Турґєнєва, Льва Толстого.

Озирніться довкола: хто зі знайомих вам дітей, ровесників Башкирцевої, сьогодні так тягнеться до читання?

* * *

У 1876 р. Марія Башкирцева здійснила подорож на батьківщину, відвідала любі Гавронці, а також погостювала в Диканському маєтку статського радника, князя Сергія Вікторовича Кочубея (1820-1880), Полтавського предводителя дворянства. Чимало прекрасних місць побачила юна художниця, подорожуючи Західною Європою, Російською імперією та Україною. Але в Диканьці її вразило побаченим:

- За красою саду, парку, будівель Диканька суперничає з віллами Борґезе і Доріа в Римі... І це в Малоросії! Дуже шкода, що світ і гадки не має про існування цього місця.

Не певен, що ностальгія так загризла 18-річну дівчину, котра давно мислила французькою мовою. Вона мала куди більш прагматичні цілі: за півроку, проведених в Російській імперії, – окрім рідної Полтавщини, Харкова та Києва – Муся відвідала Санкт-Петербург і Москву.

Та найбільше часу вона провела в товаристві… батька, котрого в далекій Франції насправді майже забула.

Вишуканими манерами, модним одягом, веселою вдачею дочка полонила серце Костянтина Павловича. Вона й не приховувала, що їй це вкрай потрібно. Бо в найближчих планах дочка мала: вивезти татка за кордон, помирити з матусею, аби відновити повноцінну сім’ю! У хід пішла важка артилерія: у полтавську пущу вона притягнула за собою новий гардероб – тридцять суконь від кращих паризьких модисток. Повз вуха якось пролетів відрекомендований наречений, ставку на якого зробили мати Марія та тітка Надін – Григорій Львович Милорадович (1855-†?).

Із тим Грицем Муся знайома з дитинства, на зустріч до нього дівча возили до Відня в 1873 р. Проте, відтепер це не на часі!

За всяку ціну дочка прагнула домогтися свого! Аргументи до батька залізні – годі марнувати час за картами, тринькати гроші на шампанське в провінційних трактирах і пліснявіти. 45-річному чоловікові стало зрозуміло, куди вона хилить:

- А скільки коштуватиме будиночок у Ніцці?

Справа не в тому, де можна буде влаштовувати прийняття й раути. Маруся була на виданні, а значить – потребувала повноцінної сім’ї і, насамперед, заступництва батька! Попри вік, Костянтин Павлович Башкирцев молодо виглядав. Чаруючи, напівжартома, Маруся запропонувала дійсному статському раднику… бути за кордоном його молодшою сестрою і звати Костянтином. Предводителя дворянства Полтавської губернії це потішило, тим паче що К.П.Башкирцев насправді спілкувався, здебільшого, у колі золотої молоді губернського міста.

Душевні розмови близьких людей не минулися марне – дочці вдалося примирити розлучених батьків, які всі ці 14 років продовжували кохати одне одного. Залишивши коханку-утриманку на Полтавщині, Костянтин Павлович рушив до Парижа.

* * *

Першого удару хвороби завдали Марії Башкирцевій 1876 р., коли підступне запалення гортані та катар верхніх дихальних шляхів перетворилися на хронічний ларингіт, назавжди позбавивши дівчину її чарівного меццо-сопрано на три октави. Щоправда, негаразди підібралися до неї ще раніше. У 16 років Муся дізналася, що в неї сухоти, а бронхи і легені серйозно уражені. Відтоді чимало часу довелося марнувати на курортах і в санаторіях, раз у раз відчувати вогкий подих підступної смерті.

У 18 років хвороба позбавила дівчину ідеального слуху, і вона почала глухнути. Занадто рано серце хоче все встигнути? Можливо. Зарано, це точно. У неповних 17 років на життєвому шляху Марії Башкирцевої виникає завірюха з достойних чоловіків: політик Поль Ґраньє де Кассаньяк (1842-1904), граф Александр де Лардерель (1854-1885), граф П’єтро Антонеллі (1853-1901), барон Шарль Ґерік д’Ервінен, Еміль д’Одіффре та інші. Будь-якої миті можна сказати:

- Так! – і затишне сімейне гніздечко готове.

Спроба розібратися в почуттях, що виникли в них із племінником італійського кардинала, дипломатом П’єтро Антонеллі (у 1876 році), отим світським левом із репутацією закоренілого бабія, викликала в Марії Башкирцевій переконання: потенційних наречених і великосвітський рівень чоловічого оточення відтепер вона… переросла. Усвідомлення прописної істини прирекло дівчину на глибоку душевну самотність. Не має значення, наскільки погано ви вийшли заміж, не має значення доти, поки ви зрозумієте, що з чоловіком так само погано живете, як й інші страдниці.

У Парижі 17-річна Марія замешкала з січня 1877 р. Вона дорослішала на очах, адже часу життя їй практично не залишалося. Художник від Бога – то дзеркало, але допоки те дзеркало – наскрізь живе. Можливо, тому ще з раннього дитинства у неї з’явилася дивна звичка: годинами вона стоїть оголеною перед дзеркалом, дивиться на відбиття, наче шукає відповіді: хто вона є?

* * *

Повернувшись із України до Франції, Муся вступила в Парижі до приватної Академії живопису Жульєна (Académie Julian). Можете не фантазувати – ні вільного кохання, ні оголених натурників-чоловіків, ні легкої поведінки тут і в гадці не було. Бо ж Академія Рудольфа Жульєна (Rodolphe Julian; 1839-1907) була єдиним місцем, куди приймали студіювати живопис вишуканих панянок.

А ось на хлопчачій території Школи образотворчого мистецтва – там справді панували напівгусарські-напівбурсацькі традиції. Коли в майстерні з’являвся новачок, на нього чекав обряд посвяти, що іменувався “погладжування проти вовни”. Голяка жертву ставили на стіл у центрі кімнати й докладно, щоправда, тільки словами, паплюжили всі анатомічні вади. Потім новачка позначали як придатного для використання у високому мистецтві, фарбуючи мошонку неофіта… ультрамарином або кіновар’ю.

Ясна річ, окремо від чоловіків велося викладання для жіноцтва в Пасажі Панорам (Passage des Panoramas); сильна стать навчалася навіть… поверхом нижче. Хоч то й був національний освітній заклад, в ательє Жульєна практично не потрапляли француженки. Того року в нім навчалися англійки, іспанки, швейцарки, норвежки, шведки, одна американка й одна українка – Марія Башкирцева.

Росіянок тут ще чотири роки не було: Катерина Сергіївна Зарудна-Кавос (1862-1917) в Академії Жульєна навчалась у 1885-1887 рр., Марія Василівна Якунчикова-Вебер (1807-1902) – у 1889-1892 рр., Олена Карлівна Іваненко-Врангель (1837-1906) – у 1897-1900 рр. Із чоловіків в ательє Жульєна раніше Марії Башкирцевої навчався лише один російський художник – декоратор Ернест Карлович фон Ліпґарт (1847-1932) – у 1873-1886 рр.

* * *

Вихована великосвітськими Ніццами, Монте-Карлами, Баден-Баденами та Флоренціями, першого дня Марія Башкирцева завітала до ательє Жульєна у супроводі покоївки Розалії та крихітного цуцика Пінчіо. Стильно загорнувшись у розкішні хутра, заможна іноземка зумисне запізнилась на урок, справивши на присутніх належне враження своїм розкішним білим вбранням. Хтось із дівчат зневажливо пхекнув, мовляв, ще одна нудьгуюча знічев’я збирається опановувати живопис! Перші чотири роки майстер навчав шанобливо ставитися до прізвища, яке виводиться на полотні, бо все подальше творче життя картина стає здебільшого фоном, який відтіняє підпис самобутнього маляра.

І це тоді, коли в майстерні Рудольфа Жульєна ніхто ніколи не байдикував. Тут сумлінно працювали – з восьмої ранку до полудня, а після годинної перерви – до п’ятої вечора, тобто вісім годин на день. Забрьохавшись по самі вуха й зіпсувавши сукню, під глузливі погляди колежанок Марія багато що збагнула.

Між іншим, разом з українкою 1877-1881 рр. в Академії Жульєна навчалися: іспанка Амелія Борі-Сорель (Amélie Beaury-Saurel; 1848-1924; третя медаль Паризького салону в 1885 р.), швейцарка Луїза Катаріна Бреслау (Louise Catherine Breslau 1856-1927), шведка Анна Нордґрен (Anna Nordgren; 1847-1916), француженка Мадлен Реал дель Сарте (Magdeleine Real del Sarte; 1853-1927), Софі Шьоппі, Женні Зільхард. Деякі з них стали доволі відомими художницями. Без зайвого поспіху тут, у Пасажі Панорам, вчили простим речам:

- Завдання живопису – не в тому, аби копіювати натуру, а в тому, щоб її проявляти.

…Того дня Муся мовчки повернулась додому, на авеню Шанз-Елізе, 71 (avenue des Champs-Élysées; Єлисейські поля), де вони винаймали апартаменти. Вдягнена в простий робочий одяг, наступного дня мадемуазель Башкирцева з’явилась до класи заздалегідь. Відтоді більше ніколи вона не брала з собою на прогулянку Парижем улюблене негреня на ймення Шоколад, аби хлопчик відтіняв її білі шати.

* * *

У перший тиждень занять Муся викликала фурор. Меткі на око штатні педагоги – а тут викладали провідні художники Франції: Тома Кутюр (Thomas Couture; 1815-1879), Александр Кабанель (Alexandre Cabanel; 1823-1889), Жан Жером (Jean-Léon Gérôme; 1824-1904), Леон Бонна (Leon Joseph Florentin Bonnat, 1833-1922) – одностайно розпізнали в учениці природну обдарованість.

Протуркали всі вуха вони метрові. І на заняття в Пасаж Панорам навідався сам мсьє Жульєн.

- Мені здавалося, що її студії – то примха розпещеної дитини, але мушу визнати, що вона справді працює. У неї є сила волі, і вона щедро обдарована. Якщо так триватиме й надалі, за три місяці її малюнки можуть прийняти на Салон, – не ховаючись від принишклого класу, сказав він викладачам.

- У вас, мадемуазель, є все, чому не навчитися. Розумієте? – звернувся до Марії.

Походивши навколо юної вихованки, переглянувши її ескізи (модель голови), майстер не йняв віри, що маленька “Марі Рюс”, як він відтоді називав Марію Башкирцеву, ніколи раніше не брала уроки професійного малювання.

- Живопис викликає у мене відчай. Адже я маю хист, здатна створювати чудеса, а між тим, щодо знань, я видаюся собі першою стрічною нікчемою.

Тим часом рисувальниця-початківиця працювала по 12-14 годин на добу.

Її педагогами стали два академічні художники – Тоні Робер-Фльорі (Tony Robert-Fleury; 1837-1911) та Жуль Бастьєн-Лепаж (Jules Bastien-Lepage; 1848-1884). Напівхвора дівчина майже ночувала за мольбертом. Так трапляється, коли нещадно картаєш себе за безглуздо змарнований час.

- Чому я не почала займатися живописом раніше?

- Скільки років геть згаяно!

Одного дня, поспішаючи з обіду на заняття, на Єлисейських полях вона раптом зустріла очима своє колишнє чисте кохання – герцога Гамільтона енд Брендона. Колись неписаний красень, із рудуватим волоссям і стильно стриженими вусами перетворився на… дебелого англійця; зайвими кілограмами він займав увесь фіакр – геть рудий, брутально рудий, із самовдоволено рудими бакенбардами.

- Настільки швидкоплинне життя, що не має сенсу, бодай одну мить, вдаватися до того, що не дарує тобі задоволення, – лягло рядком щоденника.

* * *

Минуло одинадцять місяців навчання в ательє Жульєна, а про виставлену картину Мусі французький газетний оглядач написав:

- Це робота… юнака. Тут є нерв, тут є натура.

У такому темпі навряд чи витримав би організм тренованого атлета. Як наслідок, Марія Башкирцева практично втратила слух. Біль у грудях відчувався нестерпний, запалене горло розривалося зсередини. Вимушено довелося припинити студії, аби після медичних оглядів рушити на мінеральні води.

- Померти?.. Це занадто дико. Та, мені здається, я повинна померти. Бо жити несила: я ненормально створена, в мені – безліч зайвого, разом із тим, – занадто багато чого бракує. Такий характер недовговічний... А як тоді моє майбуття, моя слава? Ну, зрозуміло, тоді всьому кінець!

На академічному конкурсі творчих робіт 1879 р. здобула велику медаль, випередивши… старшокурсників. Це – по-перше. І рішення про відзнаку не купувалося на гроші заможного коханця чи доброго татечка, а було загальною думкою, до якої колегіально пристали члени журі, відомі живописці, шановані академіки Академії живопису Жульєна: Ґюстав Буланже (Gustave Clarence Rodolphe Boulanger;1824-1888), Адольф Буґро (Adolphe William Bouguereau; 1825-1905), Жуль-Жозеф Лефебр (Jules-Joseph Lefèbvre,1836-1911), Тоні Робер-Фльорі. По-друге, семирічний курс навчання у престижному закладі українка опанувала за два роки. По-третє. Так, дивувало багатьох стриманих і поміркованих французів, узагалі – європейців, але з року в рік від різних журі традиційних мистецьких конкурсів саме мистецькі успіхи Марії Башкирцевої вінчувала медаль Салону.

Це свідчило: у західноєвропейському живописі зростає самобутній Майстер.

Більше того, картини, що регулярно виставлялися на паризьких Салонах, не лише викликали підвищений інтерес глядачів та схвальні відгуки в пресі, але й знаходили покупців, хоч матеріальної скрути Марія Башкирцева не зазнавала.

* * *

До піку слави не ведуть торовані дороги, на кожного митця чекають власні терні. Попервах, існують свідчення, Марії Башкирцевій довелося писати під псевдонімом! Бо навіть у вільних звичаїв Франції, навіть у передових поглядів Академії живопису Жульєна, ідеї новомодного фемінізму з вуст “недорікуватих суфражисток” (англ. suffrage, “право голосу”) викликали… глузливий сміх.

Отже, у силу певних соціальних обставин на паризькому Салоні 1880 р. авторка виставилася під псевдонімом “Mademoiselle Mari Russ”. Із часом її знакову картину, 130 х 98 см – “Портрет мадемуазель Діни”, або “Молода жінка, яка читає “La Question du divorce”, схвалено сприйняли мистецтвознавці та критики. Полемічну брошуру “Питання про розлучення” (1880) написав відомий літератор Александр Дюма-син (Alexandre Dumas fils; 1824-1895). Наприкінці 2012 р. те полотно, яке вважалося назавжди втраченим, раптом з’явилося на аукціоні “Sotheby’s”, де його придбала меценатка з Москви, президент фонду “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої” Тетяна Швець.

Тим часом у 1881 р. журі наступного щорічного Салону, що з 1-го по 15-те травня традиційно влаштовувались у Палаці промисловості на Єлисейських полях, присудило Марії Башкирцевій друге місце – за велике панно “В ательє Жульєна (жінки-художниці)”.

Часи змінювалися, приходила майстерність, але моральні цінності буржуазного світу залишалися непорушними. З року в рік на паризьких Салонах 1881 р., 1883 р. і 1884 р. власні картини українка вимушено підписувала, здебільшого – псевдонімами “Марі Рюс Костянтин” (Marie Constantin Russ) та... “Андрій” (Andrei).

* * *

То окрема тема дослідження, але Марія Башкирцева завжди відчувала певну чоловічу зверхність, навіть художню дискримінацію, з боку журі Салонів. У травні 1883 г. вона навіть написала гнівного листа до академіка й колишнього викладача мсьє Робер-Фльорі, звинувачуючи його в упередженості, бо він не підтримав її кандидатуру на медаль під час обговорення. І тоді Тоні Робер-Фльорі відверто відповів: усі його колеги вважають Марі Рюс… заможною іноземкою, яку зовсім не обов’язково підтримувати, бо вона й так має в житті все, що заманеться.

Аби ми не задирали носа, гірку мікстуру часом прописує нам життя. Попри те, що домашній лікар Фовель благав Мусю дбати про здоров’я, дівчина стрімко змінювалася, змінювалася на очах освіченої публіки. Зокрема, “Автопортрет з палітрою і арфою” (1883) привернув до молодої майстрині увагу професіоналів, бо засвідчив новий рівень її художніх амбіцій. Роботи двох останніх років життя свідчили про відхід від темного тону до більш світлої палітри, що, безперечно, відбувалося під впливом педагога й доброго приятеля Жуля Бастьєна-Лепажа.

Пробувала вона себе також і в новому амплуа, створивши скульптуру “Навсікая” (“Nausicaa”; 1882), що й досі експонується в паризькому музеї образотворчого мистецтва Орсе (Museum d’Orsa). Мистецтво дозволяє побачити людей такими, якими вони виявилися тільки один раз, коли на них хтось глянув із любов'ю.

Що робити жінці, коли вона вирішила присвятити себе не коханню, а улюбленій справі? Що, коли ця улюблена справа перетворилася для жінки на палкого коханця? Зрештою, первісний фемінізм – це боротьба жінок за право здійснювати шалені вчинки, на які попередні тисячі років мали монополію виключно чоловіки.

Захищаючи власну людську гідність, обстоюючи своє право публічно бути самодостатнім митцем, у Парижі мадам Башкирцева перетворилася на яскраву постать у європейському феміністському русі. Такий набирав сил і шукав нових лідерів. Для початку українка записалась у “Товариство прав жінок” (“Societe le droit des femmes”), створене 1883 р. місцевими суфражистками на чолі з Убертін Оклер (Hubertine Auclert; 1848-1914).

Під псевдонімом Полін Оррель (Pauline Orrel) 20 лютого 1881 р. Марія Башкирцева опублікувала в новій феміністичній газеті “La Citoyenne” (“Громадянки”) першу статтю з подальшого публіцистичного циклу про права жіноцтва. Ясна річ, гостро-соціальні статті, навіть – у Франції, довелося писати під псевдонімом, ідеї фемінізму викликали сміх і нещадно засуджувалися в Академії Жульєна. Звичайно, у полеміці не минулося без біологічного радикалізму:

- Кохаймо собак, кохаймо тільки собак! Чоловіки й кішки – мерзенні істоти!

- Нікого в партнери я особисто більше не шукаю, бо вважаю: чоловіки мають бути аксесуарами в житті сильних жінок.

* * *

Добровільно вона обрала такий спосіб життя. Певен, що перших феміністок чоловіки бачили неозброєним оком; такі дівчата більше не розраховували на прекрасного принца на білому коні. Бо, не секрет, будь-яку справу жінці доводиться робити вдвічі краще за чоловіка, аби заслужити половину поваги, яку отримує мужчина. І Марія Башкирцева пішла заміж за Мистецтво. Це виразно стало зрозумілим під час її нової поїздки в Україну, коли 21 липня 1881 р. разом з іншими прочанами вона відвідала Києво-Печерську лавру.

У плетениці простих вірян дівчина в простій сукні з пов’язаною на голові хустинкою мовчки чвалала до святині. У кожного прочанина в руках тремтіла свічка, бо в печерах панувала темрява. Вузькі проходи, низькі склепіння, жахлива вогкість, разюча тиша. Вся родина гаряче молиться за швидке одужання Мусі: мати, батько, кузина Діна. Поки чернець показував саркофаги зі святими мощами, вона… думала, як все це викласти в “Щоденнику”:

- Святого Івана поховали живцем, навстоячки. Тільки голова і плечі ченця залишалися назовні. Так він і помер. Тільки потім святого вдягнули, як і решту, і почали поклонятися. Це справляє надзвичайно жахливе враження. У деяких трунах ченці лежать по двоє. Всі мощі здерев’янілі, прямі, руки складені на грудях. Тільки в одного померлого зігнута нога і підняте коліно... У мене душа перевернулася, коли я побачила стільки мерців, та ще й у відкритих трунах. Та я заклякла ще більше, коли побачила маленькі віконця, через які інколи добровільним самітникам подавали їжу. Багато з них прожили так двадцять, тридцять років.

Там, у холодних вогких печерах Києво-Печерської лаври, Марія Башкирцева відчула сильний біль у правій легені. Спочатку здалося – то відгомін переохолодження та надмірної вогкості, але відтоді біль нагадував про себе щодня, а часом із такою силою, що ставало важко дихати. Найбільш дієвими ліками став живопис – він відганяв недужість і дарував сили. Одного дня Муся збагнула: навстоячки, добровільно вона замурувала себе в мистецтві. І – назад вороття не буде. Це років, може, на двадцять чи тридцять.

Та це тривало не так довго, як вона передбачала. По раптовій смерті українки її “Щоденник”, оті 106 грубих рукописних томів загальною кількістю більш як тисяча аркушів, став просто культовим для російської богеми. Для всіх тих, хто свідомо замуровував себе в Мистецтві, відмовляючись від приватного життя, заради Досконалості.

Захоплюючись епістолярною спадщиною української амазонки в мистецтві, Валерій Брюсов (1873-1924) стверджував:

- Ніщо так не повертає мене до життя, як “Щоденники Башкирцевої”. Вона – це я сам із усіма своїми думками, переконаннями і мріями.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ