Марія Башкирцева. 2. Меч, захований серед жіночих нарядів
Чимало більш досвідчених, аніж я, дослідників намагалися розкрити еніґму тієї майстрині. Зокрема, у 1890 році тодішній прем’єр-міністр Британської Імперії сер Уїльям Ґладстон (William Ewart Gladstone; 1809-1898) написав передмову до напружено емоційних “Щоденників Башкирцевої”, де назвав авторку… “інтенсивно російською”, а її епістолярій – “однією з найчудовіших книжок XIX століття”. Щодо етнічної приналежності, – то було деяке перебільшення. Бо самодостатня українка вважала Російську імперію… варварською провінцією, обожнювала Ніццу, шанувала Рим, а розкошувати у власному “Я” спромоглася лише в Парижі.
Сучасники свідчили: глузлива стильна космополітка Марія Башкирцева мала бездоганний смак. Вона вдягалась у розкішні сукні від Корфа, носила модні капелюшки-клош від Кароліни Ребу (1837-1927), але молилася лише двом богам – Мистецтву та Досконалості. Та вродливиця любила не просто вишукано вдягатися – кожна складка на її сукні чи шалі мали для неї першочергове значення. Тому щоразу рухалася. Рухалася далі:
- У Росії мені бракувало сонця, у Парижі – суконь. Я створена для тріумфів і сильних відчуттів.
* * *
Містичний Валерій Брюсов (1873-1924) був не єдиним класиком Російської імперії, хто захоплювався епістолярною спадщиною українки. Свого часу “Щоденником…” перехворіла більшість славетних письменників. Якщо не сказати, що весь Срібний вік російської літератури: Іван Бунін, Антон Чехов, геніальний Велимир Хлєбніков...
Імовірно, саме з Марії Башкирцевої й почалася в Парижі ота вся мода на фатальних росіянок, що розтягнулася шлейфом світової слави цілої плеяди нескінченно талановитих і чутливих співплемінниць українки: Ґала (Олена Іванівна Дьяконова; 1894-1982) – дружина Поля Елюара, коханка Макса Ернста, пізніше – дружина, муза й модель Сальвадора Далі; письменниця і психотерапевт Луїза Ґуставівна Саломе (Lou Andreas-Salomé; 1861-1937), дочка царського генерала й подруга Ніцше, Ваґнера та Рільке, з якої й було списано Заратустру; балерина дяґілевських “Російських сезонів” Ольга Хохлова (Olga Ruiz Picasso; 1891-1955), перша дружина Пабло Пікассо; Елла Юріївна Каґан, вона ж – Ельза Тріоле (Elsa Triolet, Елла Каґан; 1896-1970), дружина й однодумець Луї Араґона; княгиня Марія Павлівна Кювілье (1895-1985), дружина Ромена Роллана; Лідія Миколаївна Делекторська (1910-1998), муза Анрі Матісса.
Принаймні, сьогодні творче гасло Марії Башкирцевої нікого не здивує, але саме вона була першою:
- Нічого – до мене, нічого – після мене, нічого – крім мене.
Імовірно, саме на неї, на оту “біляву, по-царськи вродливу слов’янку”, як на ікону феміністичного руху, дивилися поетеси покоління, що ступало за нею: наша Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871-1913), італійка Ада Неґрі (Ada Negri; 1870-1945) та інші – кожна з наступниць де в чому повторювала страдницький шлях Марії.
* * *
Після шести років упертих студій мистецтва, шести років брутальних образ із боку чоловіків і потаємної зневіри, ситуація кардинальним чином змінилася. Під власним іменем – більше ніяких принизливих псевдонімів! – у 1883 р. Марія Башкирцева представила на паризькому Салоні три роботи: пастель “Портрет Діни”, а також дві картини олією – “Портрет натурниці” (Ірми) і “Жан і Жак”. Останнє полотно, зображаючи двох школяриків із найбіднішого столичного прошарку, привернуло увагу загалу та викликало захват у французькій пресі: сильний, сміливий, реальний талант художниці сягнув нового рівня.
Відтоді дівчина з-під Диканьки постійно перемагала на конкурсах приватної Академії живопису Жульєна (Académie Julian), інших творчих оглядах Парижа, що вважався столицею світового живопису. По тому були загальнофранцузькі художні змагання, де брали участь митці з різних країн. Скрізь перемагав характер і пензель Марії Башкирцевої. Постала низка новітніх шедеврів: “Осінь”, “Жони-мироносиці”, “Три усмішки. Дитина”, “Три усмішки. Дівчина”, “Три усмішки. Жінка”, “Парасолька” (усі: 1883), “Зустріч”, “Портрет мадам Х”, “Весна” (усі: 1884) та інші.
Вражав і перелік видатних майстрів того часу, котрі стали прихильниками, а часто-густо й друзями Марії Башкирцевої. Вчитайтеся самі: художники – Тоні Робер-Фльорі, Еміль Каролюс-Дюран, Оґюст Ренуар, Ежен Делакруа, Клод Моне, скульптор Рене Сен-Морсо, Карлос Дюран, письменники – Еміль Золя, Александр Дюма, Едмон Ґонкур, Ґі де Мопассан... Попри різницю у віці більш як у півстоліття, українка гаряче дискутувала з самою Жорж Санд (George Sand, власне – Amandine Aurore Lucile Dupin; 1804-1876), котра їй у бабусі годилася.
* * *
Проте найбільший вплив на творчість української майстрині мав і справжньою спорідненою душею для Марії став французький художник-натураліст Жуль Бастьєн-Лепаж (Jules Bastien-Lepage; 1848-1884). За шість років приятельські стосунки переросли у творчу співпрацю і справжню дружбу.
Ті, хто вміє тримати свічку, навіть стверджували, буцімто, у пари був роман. Тим часом “Щоденнику…” Муся зізналася найбільше в такому:
- Тривалий час мсьє Бастьєн-Лепаж не може надихати мене, як учитель. Якщо я повторюю його манеру, це – згуба. Зрівнятися з тим, кого наслідуєш, неможливо... Найвідоміші майстри визначні правдою, і ті, хто сміється над натуралізмом – йолопи, бо не розуміють, у чім річ. Що ж воно таке – високе мистецтво, якщо не штука, яка, зображуючи тіло, волосся, одяг, дерева з повною реалістичністю, що сягає обману почуттів, але водночас відтворює душу, думку, життя?
Що найбільше дивує особисто в постаті Марії Башкирцевої: як у Парижі, на тому культурному перехресті світу, де щосезону все в сучасному живописі мигтить і змінюється, їй вдалось уникнути модних захоплень авангардом? Часом вилучивши день і даючи відпочинок рукам від пензля, трахеям – від фарб, тілу – від студій у майстерні, українка рушала до відомих музеїв чи відвідувала картинну галерею, аби годину-другу мовчки постояти перед шедевром стародавнього майстра.
До речі, її улюбленими художниками упродовж життя залишалися іспанські генії Дієґо Веласкес (Diego Rodríguez de Silva y Velázquez; 1599-1660) і Хосе де Рібера (José de Ribera; 1591-1652).
- Годі когось порівняти з Веласкесом. Я так вражена, що не здатна висловлювати власну думку. Слід, подібно до Веласкеса, творити, як поет, а мислити, як розумна людина.
* * *
Вплив її педагога з Академії живопису Жульєна, досвідченого академіка, художника-натураліста Жуля Бастьєн-Лепажа був, швидше, глибинним, аніж емоційним, скоріше – світоглядним, аніж фаховим. Сам наставник, перепрошую на слові, був талановитим французьким селюком, самородком із провінційної Лотаринґії з її неокраїми ланами та чепурними хатинками. У власному малярстві мсьє Бастьєн-Лепаж перетворився на такого собі “співця мальовничого французького села”. Між іншим, усіма його пасторальними картинами – “Косовиця”, “Збирання картоплі”, “Дівчина з граблями” – щиро захоплювався “інтелектуал-одинак, котрий протистоїть світові”, Еміль Золя (Émile Zola; 1840-1902)!
У чім тут справа? Маляри-натуралісти, не лише французькі, – здебільшого бачать свої картини, а не пишуть полотна. Для таких авторів безцінними виявляються деталі, що посилюють життєву схожість жанрової сценки: перелаз, підбитий вітром, в’юнкий плющ, гарячі червоно-помаранчеві настурції й десь у далині – згорблені до землі фігурки сільських трудівниць. Через точну деталь настрій вирішує все!
Вершиною художньої творчості Марії Башкирцевої стала її жанрова картина “Жан і Жак”, відзначена 1883 р. на Національному паризькому салоні за найвищу майстерність і соціальну сміливість, і так само оцінена пізніше “Зустріч”, що з підкресленою симпатією відтворювали картинки з життя бідняцьких дітей. У тому всьому натуралізмі народжувалася нова філософія, нова чутливість, про яку згодом бувалий імпресіоніст від скульптури Оґюст Роден (François-Auguste-René Rodin; 1840-1917) висловиться так:
- Залишатися правдивим – це не значить: будьте банально точним.
* * *
Отже, жаданої почесної медалі дівчині-художниці, дівчині-суфражистці, дівчині-слов’янці вельмишановні академіки, що складали журі Салону, знову не дали. У якості заохочувальної премії Марі Рюс дістала право на… почесний відгук.
Як відреагувала на творчу дискримінацію Марія Башкирцева? На очах у чоловічої юрби вона розлючено зірвала з власної картини “Портрет натурниці” барвисту бирку з ганебним для авторки написом “Почесний відгук" і почепила образу… на хвіст улюбленого песика Коко. Тваринка грайливо бігала Салоном, залами Палацу промисловості на Єлисейських полях, легковажно скавчала й приязно вимахувала недоречним бантиком. Поважне журі було геть шоковане.
Загал, навіть цеховики від малярства, її не розуміли. У сучасному їй живописі Марія Башкирцева рухалася де професійно, ретельно вивчаючи канони й традицію, а де – інтуїтивно, покладаючись на підказку власного ока та серця. Годі й дивуватися, що життя паризького черева, оту “поезію зношених черевичків та подертих блуз”, як жанрово визначила її картини одна з французьких газет, молода майстриня так переконливо відтворювала, хоча ніколи в житті… не злидарювала.
Мала інші неґаразди… Марія Башкирцева почала втрачати голос і слух. Розуміючи, що миттєвостей меншає на очах, кожну вільну хвилю життя вона підпорядковувала улюбленій творчості.
- Я схожа на свічку, розрубану на чотири частини, що палають з усіх боків.
Кажуть, мадемуазель Башкирцева бувала немилосердною й суворою. Коли 28 травня 1883 г. у Гавронцях Полтавської губернії помер її батько Костянтин Павлович, Муся цього навіть не помітила, навіть не відреагувала. Бо в її житті сталася більш важлива подія: із рук міністра вона отримала довгоочікувану медаль Салону! Нарешті вона – дівчина-художниця, дівчина-суфражистка, дівчина-слов’янка – здобула заповітну для кожного художника й найвищу в Західній Європі нагороду. На радощах дівчина сяяла, стискаючи обома руках безцінну коробочку.
Світ почав грати барвисто, крутитися – й крутиться, наче дивний калейдоскоп. Здавалося, тепер досить їй відштовхнутися від землі – і Муся полетить. Ніхто, за винятком покоївок та родичів, не знав: аби не збожеволіти від болей у грудях, які викликали задавнені сухоти, не перший рік Марія Башкирцева жила на морфії.
* * *
Коли в грудні 1883 р. раптом випав перший сніг, вона зраділа, наче мале дитя, залишила всі справі і… поїхала на етюд – в le bois de Boulogne (Булонський ліс) писати біле на білому. Більш як чотири години, у просто потворній наполегливості просиділа Муся в легкому взутті на пленері й отримала, звичайно, запалення легень. Замурована в мистецтві, 20 січня 1884 р. вона зізналася “Щоденнику”:
- Як це не сумно, але в мене немає подруги, я нікого не кохаю, і мене ніхто не любить.
Чи не вперше дівчина усвідомила, яку долю вона обрала. Якщо не надрукують її щоденники, після смерті Муся просто зникне. Як воно трапиться – вона побачила, коли невдовзі відвідала посмертну виставку свого доброго приятеля Едуарда Мане (Édouard Manet; 1832-1883), котрий помер у Парижі 30 квітня 1883 р.
Навесні вона написала портрет сербського князя Божидара Караґеорговича (1862-1908), котрий до неї женихався, а її наставник та академік Рудольф Жульєн, побачивши велику схожість, оригінальність, навіть виразну свіжість, уголос озвучив те, про що вона страхалася й подумати:
- А знаєте, у цій картині є щось... від Едуарда Мане.
Саме до періоду пошуків безсмертя, 1883-1884 рр., і належить початок її листування з Ґі де Мопассаном (Guy de Maupassant; 1850-1893). Уперше отримавши листа від скромного вчителя… Жозефа Савантена, знаний автор від тієї “писанини” відмахнувся. Мала місце легка відписка, та історія мала продовження. У черговому листі, складеному на цей раз від імені… дівчини, а не мужчини, Марія Башкирцева відмовилась… від запропонованої літератором зустрічі.
Якою її насправді бачили сучасники? Залишились свідчення.
Познайомившись із українкою в 1884 р., через рік у мистецькому альманасі “Лазур” арт-критик і знаний поет-парнасівець Франсуа Коппе (François Edouard Joachim Coppée, 1842-1908) пригадував:
- У свої 23 (25 – О.Р.) роки вона видавалася набагато молодшою. Невеличка на зріст, доладно збудована. Обличчя кругле, бездоганно правильне: золотаве волосся, тернові очі, що світяться думкою, гарячим бажанням все побачити і про все дізнатися. Губи одночасно ховають твердість, доброту і мрійливість. Ніздрі, що ледь ворушаться, виказуючи норовливого скакуна. Із першого погляду мадемуазель Башкирцева справила враження надзвичайне: вона – сама воля, схована за ніжністю, таємничою енергією та грацією. Усе виказувало в цій чарівній дівчині вищий розум. Разом із тим, під жіночою красою, відчувалося, діє залізна, суто чоловіча дужість. І мимоволі згадався подарунок Улісса юнакові Ахіллесу – меч, захований серед жіночих нарядів.
Цікаво, що того дня в майстерні М.К.Башкирцевої на вулиці Ампер (rue Ampere) гостя вразили не картини, а… бібліотека, численні книги:
- Вони були тут всіма рідними мовами: французи, німці, росіяни, англійці, італійці, стародавні римляни і греки. І зовсім то не були книги “бібліотечні”, виставлені напоказ, а справжні, пошарпані, читані-перечитані, опановані. Зокрема, Платон лежав розгорнутим на столі, на потрібній сторінці.
Із острахом Франсуа Коппе більше слухав і дивився на ту екзотичну навіть для Франції квітку – прекрасну й ароматну до запаморочення, а внутрішній голос у глибині душі попереджав із щемом і сумом – одночасно, багато про що й одразу.
* * *
Виставлені на Національному салоні 1884 р. витончений пейзаж “Осінь” та жанрове полотно “Зустріч” дарували художниці довічну славу. Більше Марію не бентежило постійне порівняння її манери з естетикою робіт педагога та друга Жуля Бастьєн-Лепажа. Тим часом картини “Зустріч” і “Портрет натурниці” уряд Франції придбав для Люксембурзького музею в Парижі (Musée du Luxembourg).
І Марія Башкирцева узялася писати велике панно (199,5 х 215,5 см; олія; полотно) – “Весна”. Якщо ви гортали, бодай, один її альбом із репродукціями, ви одразу пригадаєте молоду жінку. Нахилившись у такт квітучій кроні, сидить вона на траві, заплющивши очі й… посміхається. Якими солодкими бувають світлі марення!
І здається, тебе виповнюють життєві сили й творчі задуми. Легеням вистачає кисню, і ти здатна наздогнати музику весни.
- Мені потрібно чути дзюрчання струмка, що біжить біля ніг, – як у Гренаді серед фіалок. Чи розумієте ви, про що це я?
* * *
Часу катастрофічно бракувало, самопочуття хворого викладача Академії Жуля Бастьєн-Лепажа поволі, але невпинно погіршувалося. І незламна, хоч і сама хвороблива Марі Рюс чергувала біля ліжка Жуля, котрий корчився від болю.
Минуло кілька тижнів, і їй уже самій було несила його відвідувати.
І тоді владна мадам Башкирцева наказала, аби милого серцю мсьє Бастьєн-Лепажа – її “маленького чоловічка”, як вона сердечного друга ніжно називала за малий зріст – принесли до неї в кріслі, на вулицю Ампер. “Щоденник” зберіг щирий запис:
- Мене розпалює шалене бажання подобатися цій великій людині!
Коли хворого педагога внесли до салону (зала в апартаментах), де лежала Марія, він аж зніяковів. Скільки разів оте видіння приходило йому уві сні! Легко піднімаючись сходами, Жуль стрімко входить до вітальні, чемний камердинер церемонно доповідає про гостя, проводжаючи візитера до покоїв. Двері прочиняються, і він бачить: омріяна Марі Рюс Костянтин (Marie Constantin Russ) напівлежить на отоманці біля розпаленого каміна. Загорнена в мережива і плюш, вся в білому, хіба що – різних відтінків. Обережно він бере її білу тонку руку і, мовчки заспокоюючи, підносить до голеної щоки:
- Мадемуазель Марі, ви все встигнете. Ось побачите.
…Їхні марення рухалися крос-курсами. Марії пригадується подорож 1876 р. на Полтавщину. За будь-яку ціну їй жадалося звести розлучених батьків. Як вона потребувала повноцінної сім’ї!
- У тата з мамою знову нічого не вийшло, і батько з Парижа повернувся в Полтаву. Цікаво, у нас із Жулем щось могло б вийти?
Того візиту на батьківщину вона почувалася принцесою. У прямому й переносному значенні слова, офранцужену полтавчанку місцеві парубки носили на руках. Витончена й освічена, вона водила табун місцевого юнацтва. Жартома Муся звеліла одного дня підняти її сходами, і кілька дужих хлопців підхопили крісло під нею й винесли – на руках до зали. Музикантів аж заціпило, і вони покинули грати мазурку. Відтоді, упродовж кількох тижнів, за право мати її фотографічний портрет провінційні шанувальники не лише носили її у важкому кріслі сходами вгору-вниз, а ладні були стрибати з обриву в прірву.
Невже вони насправді сподівалися, що вона може з кимось із них узяти шлюб?!
* * *
Улітку 1884 р. вона вже точно знала: живопис убивав їх обох із Жулем, але саме мистецтво допомагало й подовжувати щасливі миті життя. Останні сторінки щоденника драматичні. На її руках тяжко помирав від раку улюблений педагог Жуль Бастьєн-Лепаж. Останні місяці 25-річна Муся лагідно доглядала 36-річного вчителя й незчулася, як... померла першою.
Останній запис у “Щоденниках”:
- Горе нам! І нехай лише здоровиться консьєржкам!.. Два дні ліжко моє стоїть у вітальні, але салон такий великий, що довелося приміщення розгородити ширмами. І мені тепер не видно рояль і диван. Зійти сходами мені вже важко.
Несамовито працюючи над новою картиною – “Лава на заміському паризькому бульварі”, малярка банально застудилася на вулиці. І сухоти, що прогресували десяток років, їй цього не подарували. Останні передсмертні місяці вони майже не розлучалися. Важко хворий Жуль Бастьєн-Лепаж, котрий самостійно рухатися вже не міг, повсякчас сидів біля ліжка своєї вихованки. І в останні місяці, навіть улітку, він мерз, кров майже не надходила до уражених ніг, і їх навіть у спеку доводилося обгортати подушками. Так тривало від світанку, упродовж дня, поки не наставала ніч. Потім гостя підхоплювали на кріслі слуги Башкирцевих і несли додому.
На ранок мсьє Бастьєн-Лепаж мовчки сидів у головах Марії: іноді – нерухомо, іноді – пестив густе русяве волосся. Усе було сказано давно, і близькі друзі майже не спілкувалися. Хоч як не краяло все це його серце, але Жуль не мав сил і права піти, аби з тугою не спостерігати, як помирає його улюблена жінка. На його очах хвороба загострилася. І зрештою забрала Мусю в могилу.
* * *
Осінньої дощової днини, у розквіті творчих сил, в апогеї європейської слави, Марія Башкирцева так само рвучко пішла з життя, як поривно жила. О четвертій годині ранку 31 жовтня 1884 р., коли раптом почав гарчати її вірний песик Коко, рідні хутко зібралися біля Мусиного ліжка. Прокинувшись, уся в білому, вона підвелася на лікті, тяжко і глибоко зітхнула, по щоках прокотилися дві величезні сльозини, після чого мертвою вона впала на подушку.
У густих клубах гарячої пари, змішаної з холодною мжичкою, так зійшла у вогку осінню землю бурхливо пристрасна Натура:
- Мені здається, ніхто не любить всього навкруги так, як я люблю мистецтво, музику, живопис, книги, шум, тишу, сміх, сум, тугу, жарти, любов, холод, сонце, будь-яку погоду, всі пори року, спокійні рівнини Росії та гори навколо Неаполя, сніг узимку, осінь з її дощами, весну з її тривогою, спокійні літні дні та прекрасні ночі, наповнені сяючими зорями... Я люблю все до обожнювання. Хотілося б усе бачити, все обняти, все мати, злитися з усім!
Зрештою, ідеал натурфілософії виявився навдивовижу сумним.
* * *
Її поховали, наче Христову наречену. Глибокої сірої осені білосніжно-траурний кортеж повільно плив вулицею Дарю (rue Daru), прямуючи до православного російського Собору Cв. Олександра Невського (Cathédrale St-Alexandre-Nevsky), де її мали відспівувати. Труну з небіжчицею поставили на колісницю, запряжену шестериком (цугом) білих коней. Усе було начисто: білі жеребці, білі попони, білі лівреї на слугах, біла домовина, оббита білим оксамитом і щедро засипана білими квітами. Не зрадила стилю Марі Рюс, можливо, сама вона залишила оті останні розпорядження.
Уже на службі в приміщенні Собору Cв. Олександра Невського великі фігурні свічники-жирандолі (girandole) на кільканадцять свічок палахкотіли зеленуватим поминальним вогнем, рівно заливаючи скорботним світлом виповнену публікою православну церкву. Плач стояв великий, щиро ридали на похороні рідні та близькі. А тим часом, храм більш скидався на тропічний ліс із екзотичних квітів, де під самим куполом височіла на пірамідальному катафалку труна з покійною Марією.
Останній притулок Марія Башкирцева знайшла на паризькому кладовищі Пассі (Cimetière de Passy), розташованому у XVI окрузі за адресою: rue du Commandant Schœlsing, 2. Символічно, але те міське кладовище знаходиться на площі Трокадеро біля будівлі, де колись у Парижі облаштовувались образотворчі виставки. А ще на цвинтарі Пассі поховані російські Романови, представники князівського роду Ґрімальді, нащадки Талейрана, останній імператор В’єтнаму Бао Дай, а ще – композитор Клод Дебюссі, письменник Октав Мірбо, художник Едуар Мане, драматург Жан Жіроду, актор Фернандель. Не дарма ж цвинтар Пассі вважають найбільш аристократичним кварталом столиці Франції.
- Що б із тобою не трапилося, завжди слід залишатись у гарному товаристві!
Не встигла свіжа земля влягтися під осінніми дощами, а народилися плітки. Ось читайте, який дивакуватий некролог наступного дня вмістила газета “Le Figaro” (“Фіґаро”):
- Повідомляємо про смерть мадемуазель Башкирцевої, дівчини, котра подавала надії в живописі. На останньому Салоні вона виставляла картину “Зустріч”, що привернула загальну увагу. Мадемуазель Башкирцева мала не менше двохсот тисяч франків річного прибутку. Вона збиралася вийти заміж, але наречений перестав бувати в них у домі. (Йдеться про французького політика та публіциста Поля де Кассаньяка, Paul Adolphe Marie Prosper Granier de-Cassagnac; 1842-1904; – О.Р.) Саме після скасування заручин, поранена в серце, дівчина вирішила стати відомою завдяки своєму художньому хисту. Одного дня, малюючи на пленері, мадемуазель Башкирцева застудилась і за два тижні померла. З її грудей вирвався останній подих тоді, коли її тітонька перетворила на готівку два мільйони франків, аби збудувати племінниці чудовий готель-майстерню. Є побоювання, що мати померлої втратить розум від горя.
* * *
На якихось шість тижнів пережив подругу тяжко хворий Жуль Бастьєн-Лепаж – далися взнаки важке поранення під час німецько-французької війни 1870-1871 рр. й задавнена хвороба. Не втримався Еміль Бастьєн-Лепаж і збудував мавзолей Марії Башкирцевої, який відтоді став місцем поховання багатьох членів родини Башкирцевих-Бабаніних. У Ніцці за спеціальними кресленнями з мармуру виготовили саркофаг. Довкола поховання розбили фруктовий сад й облаштували парк (Parc des Rainettes).
 |
Над надгробком Еміль Бастьєн-Лепаж поставив каплицю у псевдовізантійському стилі, яка, наче кам’яний намет, оберігає вічний спокій. Усередині усипальні час й особисті речі чекають: а раптом повернеться? Напоготові – мольберт Марії Башкирцевої, улюблені меблі, скульптура, розвішені картини, серед яких – й один із останніх творів “Святі жінки”.
Відвідавши останній земний прихисток Марії Башкирцевої, Мопассан мовив:
- Це була єдина троянда в моєму житті, чий шлях я заздалегідь вистелив би пелюстками, аби знав, що він виявиться таким яскравим і таким коротким!
Свого часу листами до адресата, на вулицю Дюлон, 83 (rue Dulong), мадемуазель Башкирцева довела Ґі де Мопассана до сказу. Його останній лист, датований квітнем 1884 г., закінчувався звичайним чоловічим благанням.
Витончений знавець жіночої душі літературно став навколішки:
- Я і не вродливий, і не витончений, і не незвичайний. До того ж, це все Вам зовсім байдуже. У яких колах Ви з’являєтеся – в орлеаністських, бонапартистських або республіканських? Волієте, я терпляче чекатиму на Вас у музеї, у церкві, на вулиці? Де скажете. У цьому випадку я висуну лише одну умову: не чекати марно жінку, яка не прийде на побачення. Що сказали б Ви про нашу зустріч у театрі, не пов’язану знайомством тільки зі мною, якщо лишень Ви самі цього побажаєте?
На схилі літ, коли титулованих літераторів тягне на спогади, але до мемуарів вони ще не дозріли, капітулював перед мемуаристкою й Іван Бунін (1870-1953), котрий у травні 1942 р. занотував до зошита:
- Закінчив перечитувати “Щоденник” Башкирцевої. Друга половина книги дуже примирила мене з нею. Яка, справді, нещаслива доля!
* * *
Досить було Марії Костянтинівні залишити земні простори, як прибігла захекана Слава. Буквально за рік після смерті українки Французьке товариство жінок-художниць влаштувало виставку робіт М.К.Башкирцевої, де публіці представили найбільше зібрання авторських творів. Експонувалося 150 картин, малюнків, акварелей, скульптур.
Чи мала виставка розголос? Ще й який! Просто з експозиції уряд Франції придбав за 10 тис. франків картини “Мітинг” і “Портрет натурниці” для Люксембурзького музею (Musée du Luxembourg), що вважався відділом новітнього мистецтва Лувру.
За давньою традицією, там експонуються і десять років після смерті сучасних авторів зберігаються їхні твори, аби потім кращі полотна були передані в знаменитий Лувр, де демонструється мистецька гордість Франції.
Це дивно, але українка стала першим маляром Російської імперії, чиї картини потрапили до головного музею Франції. Тільки через 15 років такої честі зазнали і твори чоловіків, російських художників Миколи Реріха, Іллі Репіна, Валентина Сєрова, Костянтина Коровіна, Філіппа Малявина та Леоніда Пастернака.
За півтора роки, на Амстердамській виставці (січень 1887 р.), картини померлої українки миттєво розкупили найвідоміші світові галереї, серед інших – і представники музею… російського імператора Олександра III.
* * *
Звернімося ще раз до теплих спогадів французького арт-критика та поета Франсуа Коппе, чий есей, написаний на прохання матері, Марії Степанівни, склав передмову до каталогу картин Марії Башкирцевої 1885 р.:
- За кілька місяців після мого єдиного візиту на вулицю Ампер, перебуваючи далеко від Парижа, я отримав зловісний, позначений траурною стрічкою квиток. У ньому йшлося, що Марії Башкирцевої вже немає. Вона померла у двадцять три роки (25 – О.Р.), застудившись під час етюду на пленері. Знову я відвідав будинок, затоплений сумом. Вбита горем мати, мадам Марі, вдруге провела мене знайомими вже місцями – ті самі картини, ті самі книги. Довго вона розповідала про сердешну покійницю, розкриваючи переді мною скарби того доброго серця, не притлумленого розумом. Здригаючись від нечутних ридань, мадам Марі показала мені в незайманій кімнаті – маленьке залізне ліжко, ліжко воїна, на якому назавжди заснула ота героїчна дівчина. Потім вона поінформувала, що незабаром всі доччині твори покаже експозиція та попросила написати передмову для каталогу.
Так хотілося б написати її словами, пекучими, як сльози.
* * *
Не менш цікаві події розгортались і після смерті відомої художниці.
Зокрема, її матір, Марія Степанівна Бабаніна (Башкирцева) повернулася в Україну з доччиними картинами. Кажуть, згодом вона навіть заприязніла й листувалася з юною Мариною Цвєтаєвою (1892-1941).
Поетеса-аматорка зачитувалася “Щоденником”. У листі до приятеля батька, письменника й філософа Василя Васильовича Розанова (1856–1919) від 7 березня 1914 р. 22-річна дівчина зізналася:
- Марію Башкирцеву я люблю шалено, божевільною любов’ю. Два роки я жила тугою за нею. Вона для мене жива, як я сама.
Ясна річ, не могла тонка лірична натура Марини Цвєтаєвої втриматися й не подякувати старшій співплемінниці за натхнення. Дебютну поетичну збірку – “Вечірній альбом” (1910) – авторка присвятила саме Марії Башкирцевій, а робоча назва третьої книжки віршів мала, взагалі, бути “Марія Башкирцева”; проте збірка з’явилася як... “З двох книг”.
Тим часом усе закінчилося скромним шануванням, а Марина Цвєтаєва склала ось цього шанобливого вірша:
- Ей даровал Бог слишком много! / И слишком мало – отпустил. / О, звездная ее дорога! / Лишь на холсты хватило сил... / Я с этой девушкой знакома / Увы, конечно, не была! / Но, как она – сидела дома / И золотой узор ткала. / В привычной клетке одиночеств, / Где и живет одна – душа, / Как много в дневниках пророчеств, / Когда Любви тебя лишат! / Ей даровал Господь так много! / А Жизнь – крупинками считал. / О, звездная ее дорога! / И Смерть – признанья пьедестал!
* * *
Із часом ранг шанувальників таланту Марії Башкирцевої лише підвищувався. Переказували, що сам президент Франції Франсуа Міттеран (François Maurice Adrien Marie Mitterrand; 1916-1996) любив приватно завітати на кладовище Пассі, аби принести до мавзолею українки букетик її улюблених фіалок.
Олександр Рудяченко. Київ
Читайте також: Марія Башкирцева. 1. Замурована в мистецтві
