13 січня. Пам’ятні дати

Увечері 13 січня, напередодні Нового року за старим стилем, українці традиційно святкують Щедрий вечір (Щедру кутю) або свято Меланки. Таку назву у народній традиції – Меланки, Маланки, Миланки – свято отримало через те, що за юліанським календарем, яким послуговуються східні православні християни на 31 грудня припадає день святої Меланії Римлянині, яка жила у Римі у ІV-V ст.

Наслідуючи українську новорічну обрядовість, вечір з 13 на 14 січня називають Щедрим. До нього готують щедрий святковий новорічний стіл - вдруге протягом зимових свят вариться кутя, але вже скоромна, а на столі мають переважати м’ясні страви (ковбаси, смажене м’ясо, печеня тощо). До багатого столу готують також млинці, пироги з сиром, м’ясом, вареники зі сметаною.

Головні святочні дійства Щедрого вечора це – щедрування, парубочі та дівочі «Маланки», «Коза». Щедрування – давній звичай традиційного народного українського новоріччя. Як тільки починає смеркати, групи щедрувальників (переважно молодь) здійснюють величальні новорічні обходи і поздоровлення, під час яких піснями славлять господарів, бажають їм здоров’я й достатку на весь рік, за що й отримують щедру нагороду.

Життєрадісні щедрівки і сьогодні користуються загальною любов’ю та шаною в Україні. Хто не знає приспіву: «Щедрий вечір, добрий вечір! Добрим людям на здоров’я!».

«Меланка» – традиційний новорічний обряд, який з часом трансформувався у громадську святкову забаву, такий собі своєрідний сільський карнавал із використанням масок, перевдяганнями, розігруванням кумедних сценок-інтермедій. За давньою традицією у парубочій «Меланці»  роль головного обрядового персонажа грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Дівчата також ходять щедрувати з «Меланкою»: найгарнішу вбирають як «молоду», а на роль «молодого» перевдягають у чоловічий одяг іншу дівчину. Традиційні карнавальні образи «Маланки» це – Коза (звідси пішов обряд «водити Козу»), Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь, а також Дід, Баба, Наречений та Наречена, Коваль, Сажотрус та ін. Щедрують, водять Козу, Меланку з музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками до півночі, оскільки наступав Новий Рік, а позаяк закінчувався Щедрий вечір.

Події дня:

Цього дня у 2015 році, поблизу міста Волноваха Донецької області скоєно теракт, внаслідок якого загинуло 13 людей. О 14 годині 25 хвилин по пункту контролю, на якому проходив перевірку автобус Златоустівка-Донецьк з 40 мирними громадянами, терористи випустили 88 некерованих снарядів з реактивних артилерійських систем БМ-21 «Град». Один із цих снарядів, запущених з окупованої території, вибухнув у 12 метрах від автобуса. Внаслідок теракту 10 осіб загинули на місці, троє померли в лікарні, ще 20 осіб були поранені. Пізніше експертиза точно встановила місце, з якого вівся обстріл - район північно-східної околиці міста Докучаєвська, яке контролювалося НЗФ. За інформацією СБУ, теракт у Волновасі був спланований керівництвом так званої ДНР та вчинений за їхньої прямої вказівки. 15 січня 2015 року в Україні було оголошено днем жалоби за всіма, хто загинув від рук терористів, і, в першу чергу, за мирними мешканцями, які загинули на блокпосту під Волновахою.

Ювілеї дня:

142 роки від дня народження Левка Мацієвича (1877-1910), українського корабельного інженера, суднобудівника, автора проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, першого українського авіатора, громадського і політичного діяча. Один із засновників Революційної української партії (РУП). Народився Левко Мацієвич в селі Олександрівці Київської губернії (нині Кіровоградщина). Навчався в Харківському технологічному інституті (де серед його друзів був, поміж інших, і Гнат Хоткевич), у 1906 році закінчив Миколаївську морську академію в Петербурзі. Брав участь у будівництві броненосця «Іоанн Златоуст». Займався питаннями теорії та практики авіації. У 1909 році створив проект гідролітака. У травні 1910 року після створення в Росії Відділу повітряного флоту Мацієвич очолив групу з 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно, як голова комісії, побував у Брюсселі та їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків). Левко Мацієвич був одним із засновників Української революційної партії (разом із Дмитром Антоновичем і Михайлом Русовим) – першої політичної партії, яка ставила за мету здобуття незалежності Наддніпрянської України. Фінансово підтримував український національний рух. У 1903 році брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам’ятника Івану Котляревському. Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка, що не надто подобалося російській імперській владі. Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич, Микола Левитський. Загинув Левко Мацієвич наприкінці вересня 1910 року під час показового польоту поблизу Санкт-Петербурга на очах тисяч глядачів. Його ховав увесь Петербург. За труною йшло понад 100 тисяч людей. Серед 350-ти вінків був вінок і від Української Громади. Замовлений він був з ініціативи давнього товариша Левка – Симона Петлюри, який і виступив у Громаді на вечорі пам’яті Мацієвича. «Він був наш по духу і по крові… Ми повинні з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам’ять Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому, принаймні, бюст… Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації», - так відгукнувся на смерть авіатора Олександр Олесь.

115 років від дня народження Натана Мільштейна (1904-1992), видатного скрипаля ХХ століття. Виступав у тріо з Володимиром Горовицем і Григорієм П’ятигорським. Народився в Одесі, навчався в Петербурзькій консерваторії. В 1925 році він назавжди залишив батьківщину і виїхав на Захід. Багато сучасних музикантів вважають Натана Мільштейна кращим скрипалем минулого століття. За віртуозне виконання Баха його називали майстром інвенцій. Любов до скрипки приходила до нього поступово. Перше і найсильніше враження – дитяче. Мати повела хлопчика на концерт, де виступав інший знаменитий одеський вундеркінд Яша Хейфіц (старший від Мільштейна на 2 роки). Гра юного віртуоза вразила Натана до глибини душі. Але коли він почав серйозно займатися музикою у скрипаля Петра Столярського (у нього в учнях ходили і Яша Хейфіц, і Давид Ойстрах, і Леонід Коган), був дещо розчарований – до того йому здавалося, що музика – така чарівна і прекрасна, не потребує жодних зусиль, а тим більше такої титанічної праці. Але попри все, вже в 1915 році 12-річний Натан виступив солістом на концерті в Одесі, присвяченому 50-річчю композитора Олександра Глазунова. Через рік він вже брав уроки у знаменитого музичного педагога тих часів Леопольда Ауера. Через Ауера пройшли такі чудові скрипалі як Єфрем Цимбаліст, Міша Ельман, і все той же Яша Хейфіц. «Ви повинні працювати над музикою головою, а не пальцями», - любив повторювати Ауер своїм учням. Через багато років, вже досвідчений музикант, Натан Мільштейн, наче перефразовуючи свого вчителя, зауважить, що «…гарному музикантові необхідні передусім темперамент, яскрава особистість і твердий характер», - і жодного слова про техніку. Проте сучасники Мільштейна згадують, що техніка у нього була унікальна: складалось враження, що гра дається йому на диво легко, і звуки лунають самі по собі, без жодних зусиль. У 1921 році Натан Мільштейн знайомиться з піаністом Володимиром Горовіцем, який невдовзі стане його близьким другом. Саме з Горовіцем Натан через чотири роки їде до Берліна на гастролі і там обидва музиканти вирішують не повертатися на батьківщину з її непевним майбутнім. У Берліні Мільштейн домігся аудієнції у славетного бельгійського скрипаля і педагога, професора Брюссельської консерваторії Ежена Ізаї – молодий скрипаль шукав собі гарного вчителя. Той неохоче погодився на зустріч, але після того, як почув «Каприччо» Паганіні у виконанні 22-річного одесита замислився, а потім відповів, що на його думку Натан не має потреби в жодних учителях. Благословення Ізаї мало величезне значення для Мільштейна і, за його ж словами, відіграло вирішальну роль в його самовідчутті як музиканта. З 1929 року скрипаль жив у США, після закінчення Другої світової війни перебрався в Європу і до кінця свого 89-річного життя мешкав у Лондоні. Виступати з концертами музикант перестав лише за три роки до смерті – на заваді став перелом руки. Григорій П’ятигорський, блискучий віолончеліст, ровесник і друг Мільштейна писав про нього: «Його скрипка зливалась не тільки з його руками, але й з усім його тілом. Натан міг бути лише тим, ким він був – надзвичайним скрипалем».

Сьогодні святкує свій день народження Орландо Блум (1977), популярний британський актор. Світової слави зажив завдяки ролям у кінотрилогії «Володар перснів» (2001, 2002, 2003) і його приквелу «Хоббіт», пригодницькому фільмі «Пірати Карибського моря: Прокляття Чорної перлини» (2003) і його продовженнях: «Пірати Карибського моря: Скриня мерця» (2006) і «Пірати Карибського моря: На краю світу» (2007). Орландо Блум народився в Кентербері, графство Кент (Великобританія). Незвичне ім’я отримав на честь англійського композитора XVII століття Орландо Гіббонса – батьки актора були людьми творчими. Ще малим хлопчиком Орландо брав участь у шкільних виставах. Йому подобалася сцена, ролі, увага зали, подобалося вчити тексти, сам процес гри. Тому шістнадцятирічним він поїхав до Лондона, де провів два сезони, граючи на сцені Національного молодіжного театру, після чого отримав грант на річне навчання в Британсько-американській академії драматичного мистецтва. В 1996 році Блум дебютував на телебаченні в декількох епізодах серіалу «Нещасний випадок», а в 1997 році відбулась його перша поява на кіноекрані – в біографічній драмі «Уайльд» зі Стівеном Фраєм і Джудом Лоу в головних ролях. Після того Блум майже три роки продовжував удосконалювати акторську майстерність у Гілдхоллській школі музики і театру. Потім був кастинг на роль Фарамира у «Володарі перснів» - масштабному проекті новозеландського режисера Пітера Джексона. Роль дісталася Девіду Венему, але Орландо Блума затвердили на роль Леголаса – принца Лісового королівства ельфів. Після прем’єри фільму Блум прокинувся знаменитим. У 2001 році його ім’я ввійшло у двадцятку найпопулярніших запитів у системах пошуку Інтернета. Відтоді слава не полишає британця. Хобі актора – екстремальні види спорту (скайдайвінг, серфінг, стрибки з парапланом, сноубординг), крім того, він захоплюється скульптурою, фотографією й автомобілями; уболівальник футбольного клубу «Манчестер Юнайтед». Вже декілька років поспіль Блум є послом фонду ЮНІСЕФ, бере активну участь у програмах цієї міжнародної організації. У квітні 2016 року в якості посла ЮНІСЕФ Блум відвідав Україну й зустрівся зі своїми шанувальниками, побувавши у Святогірську, Краматорську, Слов’янську, Маріуполі, Києві та Харкові.

Роковини смерті:

День пам’яті Михайла Гориня (1930-2013), відомого українського громадського і політичного діяча, правозахисника. У 1962 році здружився з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками національно-визвольного руху. Організовував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та самвидаву. У серпні 1965 року заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди, а у квітні 1966 засуджений на шість років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. У серпні 1978 року разом із В’ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник». Михайло Горинь брав активну участь у діяльності Української Гельсінської групи, створеної у 1976 році. Разом із Чорноволом та своїм братом Богданом Горинем розробив «Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки». У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до міжнародного комітету захисту політв’язнів. Брав участь у кількох нарадах представників національно-демократичних рухів народів СРСР. У грудні 1981 року Гориня знову заарештували, а 25 червня засудили за «антирадянську агітацію і пропаганду та відмову дати покази у справі Івана Кандиби» до 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Помилуваний у 1987 році, реабілітований у 1990. У тому ж році обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. З травня 1992 року до жовтня 1995 очолював Українську Республіканську партію. Після розпаду УРП у 1997 році стає одним із засновників Республіканської Християнської партії. З грудня 1992 очолював Конгрес національно-демократичних сил. 19 травня 2000 року був обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.