18 квітня. Пам’ятні дати

День заснований згідно з рішенням Генеральної конференції ЮНЕСКО (липень 1983 року) з ініціативи Міжнародної ради з питань охорони пам’яток та визначних місць (International Council on Monuments and Sites; ІCOMOS). Діяльність цієї організації присвячена збереженню і охороні культурно-історичних місць в усьому світі. ІКОМОС була заснована в 1965 році після прийняття Венеціанської хартії 1964 року. Рада оцінює об’єкти, які пропонуються країнами до Списку всесвітньої спадщини ООН. В Україні цей день називається «День пам’яток історії та культури» і встановлений згідно з Указом Президента від 23 серпня 1999 року, його також відзначають щорічно 18 квітня. У липні 2000 року набув чинності Закон «Про охорону культурної спадщини», котрий регулює правові, організаційні, соціальні та економічні стосунки у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в громадському житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Згідно з Законом, об’єкти культурної спадщини, що перебувають на території України, охороняються державою. Нині в Україні нараховується близько 1400 міст і селищ і понад 8 тисяч сіл з цінною історико-архітектурною спадщиною. У столиці, зокрема, на державному обліку перебуває 675 пам’яток, із яких 390 – загальнодержавного, тобто національного значення. Два комплекси – собор Святої Софії з прилеглими монастирськими будівлями і Києво-Печерська Лавра занесені ЮНЕСКО до Списку світової спадщини.

Події дня:

18 квітня 1506 року, у Римі, почалось будівництво Собору Святого Петра, нині – однієї з найвеличніших споруд християнського світу. За легендою, собор розташований на місці поховання апостола Петра. Ще за кількасот років перед початком будівництва, на цьому місці були побудовані перші огороджувальні стіни і маленький мармуровий пам’ятник, а у 322 році була побудована перша базиліка. Вона була, по суті, храмом-мавзолеєм Апостола. У VI столітті Святим Григорієм Великим був побудований престол для здійснення меси, а в 1120 році було побудовано вівтар над цим престолом. В кінці XV ст. базиліку вирішили перебудувати, проте з часом було вирішено повністю знести старий храм і спорудити новий. 18 квітня 1506 року почались роботи. Будівництво храму тривало 120 років, до 1626. За цей час змінилось 19 пап. Непростою була і доля самого проекту, який здійснювався і змінювався 12 архітекторами. Найбільш відомими були такі митці як: Донато Браманте, Рафаель Санті, Бальдазаре Перуцці, Антоніо да Сангалло, Мікеланджело, Джакомо да Віньола, Джакомо делла Порта, Карло Мадерно, Лоренцо Берніні. Площа собору становить 15160 кв.м., довжина - 211,5 м, ширина - 138, а висота 132,5 метри. Оздоблення Собору приголомшує великою кількістю золота, мозаїк, величних статуй святих, надгробними пам’ятниками папам, а головне, дивовижними творіннями Берніні і Мікеланджело.

18 квітня 1918 року, в Києві розпочав роботу І З’їзд Товариства Червоного Хреста України. Як відомо, міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця виник у Швейцарії в середині ХІХ ст. 5 травня 1919 року, після закінчення Першої світової війни, в Парижі зібралися представники Національних товариств Червоного Хреста союзних держав - Великобританії, Франції, Італії, Японії і США для створення Ліги товариств Червоного Хреста. Вперше Український Червоний Хрест був визнаний ще за часів УНР 1 вересня 1919 року. Після здобуття Україною незалежності, у 1993 році, Червоний Хрест нашої держави був визнаний Міжнародним Комітетом Червоного Хреста та прийнятий до складу Міжнародної Федерації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Нині Український Червоний Хрест – це близько 4 млн членів. Товариство плідно співпрацює з 21 національним товариством зарубіжних країн, з якими укладені угоди про співпрацю, за фінансової підтримки міжнародних колег щороку виконує понад 20 гуманітарних програм.

Ювілеї дня:

165 років від дня народження Миколи Федоровича Сумцова (1854-1922), українського фольклориста, етнографа, літературознавця і громадського діяча; професора Харківського університету. Сумцов походив з давнього козацького роду на Харківщині. Народився в Петербурзі, але з самого малечку жив у Харкові. Тут він здобув середню освіту, а згодом студіював на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Після закінчення навчання Сумцов залишився працювати в Харківському університеті. Захистив кандидатську дисертацію, а згодом і магістерську. Перша спроба захисту докторського дослідження про життєвий і творчий шлях полеміста Лазаря Барановича виявилася невдалою. Як пише один з дослідників, «факультет прийняв її, але попечитель не дозволив обороняти, бо там була неприхильна оцінка діяльності московських воєвод на Україні в другій половині ХVІІ ст.» Тільки через 5 років він захищає етнографічну тему «Хлеб в обрядах и песнях». Наукова спадщина Сумцова надзвичайно широка: це і праці з історії літератури, етнографії, історії мистецтв, педагогіки, публіцистики, історії України та краєзнавства, і праці про життя та творчість низки видатних українських вчених і митців. Крім наукової діяльності, вчений проводив велику громадську роботу: брав участь у створенні громадської бібліотеки, плідно співпрацював із журналом «Киевская старина». Із 1899 року Сумцов – дійсний член наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. Наприкінці життя вчений розпочав організацію відділу етнографії Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. Сумцов першим серед харківської професури почав викладати українською мовою, і робив це доти, поки влада йому не заборонила. В різний час були дані різні оцінки творчості Миколи Федоровича. Та як би там не було, в історії української наукової думки він лишиться таким, як написав про себе сам: «На моїм українстві почасти відбилася сумна доля українського народу. Мої вади, хиби, змагання та бажання в значній мірі виросли на грунті загального політичного і культурного стану України, особливо найближчої мені Слобожанщини».

123 роки від дня народження Мар’яна Крушельницького (1897-1963), українського актора, режисера. Учень Василя Юрчака і Леся Курбаса. Спочатку кар’єри грав у театрах Тернополя і Львова, потім був художнім керівником, режисером і актором театру «Березіль». У 1952–1963 рр. – актор і режисер Київського українського драматичного театру ім. І. Франка. Професор Київського театрального інституту. Відомий актор і співак Іван Рубчак, котрий знав Мар’яна Крушельницького ще по «Тернопільських театральних вечорах», з яких, власне, і почалася мистецька діяльність Крушельницького, згадував: «Пам’ятаю, до кімнати заходить маленький, худенький хлопчина і просить прийняти його на роботу. Питаємо: «А ким же ти хочеш працювати?» –  «Артистом», - відповідає. «Чудово, а ролі ж які хочеш грати?» Хлопчина сміливо обвів нас поглядом та й каже: «Хотів би зіграти або діда, або дядька якогось сільського». Прийняли хлопчину в театр. А незабаром випала йому нагода здійснити свою мрію. І я вам скажу, то був знаменитий дід! Перша кляса! На наших очах Мар’янцьо (так любовно називали Крушельницького актори) так перевтілився, що годі було впізнати в цьому сухенькому сміхотливому дідкові недавнього нашого відвідувача. Великий хист мав молодий актор! В акторському товаристві Крушельницького ніхто інакше не називав, як тільки любовно «наш Мар’янцьо». Мар’ян Михайлович мав щасливу вдачу привертати до себе серця людей. Завжди веселий, життєрадісний, з високо розвиненим почуттям гумору, він усюди був душею товариства. З його вуст безперервним потоком лилися жарти, дотепи, влучні, часом гострі порівняння, вислови. Часто в його руках опинялася скрипка, яку він любив над усе. І тоді лунали задушевні мелодії, пісні, тексти до яких складав він сам.

Роковини смерті:

57 років від дня смерті В’ячеслава В’ячеславовича Левандовського (1897-1962), українського художника-аніматора, одного із зачинателів української мультиплікації. Народився в Києві. З дитинства захоплювався музикою, театром, балетом, живописом і графікою. Закінчив Київську Академію мистецтв. З 1920 року працював художником у театрах, видавництвах. З 1925 - на Одеській, потім на Київській кінофабриці ВУФКУ. Створив перші українські мультиплікаційні фільми: «Казка про солом’яного бичка» (1927), «Казка про Білку-господиню і Мишку-злодійку» (1928). Використовував техніку площинних маріонеток (сам конструював маріонетки та станки для їх зйомки). У 1930–1935 рр. знімав науково-технічні фільми. З 1936 працював на кіностудії «Мосфільм» як аніматор та режисер лялькового кіно. Винайшов та запровадив у виробництво «автоматичний олівець» – пристрій для контролю покадрового руху ляльки у просторі.