3 травня. Пам’ятні дати

День відзначається, починаючи з 1993 року, з ініціативи Генеральної конференції ЮНЕСКО за підтримки Генеральної Асамблеї ООН. Саме 3 травня 1991 року в столиці Намібії була підписана «Віндхукська декларація», у якій містився заклик до урядів держав усього світу забезпечити свободу преси та її демократичний характер.

Цього року головне святкування Всесвітнього дня свободи преси проходить в Аддіс-Абебі (Ефіопія) з 1 по 3 травня. Загальна тема заходу - «Медіа для демократії: журналістика та вибори в часи дезінформації».

Окрім того, до Всесвітнього дня свободи преси міжнародна організація «Репортери без кордонів» публікує щорічну доповідь — Індекс свободи преси. Ця доповідь аналізує стан свободи преси та Інтернету у 180 країнах світу. Методологія укладення індексу базується на об'єктивних цифрах - кількість нападів, арештів, випадків цензури, кількості інших злочинів, та на оцінках міжнародних і місцевих експертів. Цього року Україна посіла 102 місце. До першої п'ятірки лідерів увійшли Норвегія, Фінляндія, Швеція, Нідерланди і Данія. А закриває список Туркменістан.

Ювілеї дня:

550 років від дня народження Нікколо Макіавеллі (1469-1527), італійського мислителя, державного діяча, письменника. Найбільш відомими є його трактати з історії державності: «Володар», «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія». Трактат «Історія Флоренції» завдяки живому опису, яскравій портретній характеристиці історичних осіб, драматизму описуваних подій можна віднести до художніх творів. Велике значення для італійської літератури мала його праця «Діалог про мову». Вважав, що для зміцнення державності всі засоби виправдані; звідси з’явився згодом термін «макіавеллізм», що означає політику, яка нехтує законами моралі.

122 роки від дня народження Януарія Дем’яновича Бортника (1897–1938), українського режисера і актора, засновника першого в Україні професійного театру малих форм «Веселий Пролетар». Чоловік актриси Ганни Бабіївни. Народився на Тернопільщині. Вчився в Українській гімназії. Захоплювався музикою, не оминав жодної вистави мандрівного Львівського театру товариства «Руська бесіда». Коли молодий Лесь Курбас з дозволу воєнних властей організував «Тернопільські театральні вечори» - туди одразу ж вступив і Бортник. Співав у хорі, брав участь у масових сценах і балеті. В 1918-1920 роках грав у театрах Тернополя, Вінниці. Восени 1921 року, коли Лесь Курбас пішов режисером у Київський театр ім. Т.Г.Шевченка, Бортник стає режисером Білоцерківської драматичної студії, яка 27 січня 1923 року була реорганізована у ІІІ-ю майстерню театру «Березіль». Серед режисерських вистав Бортника 1924 року виділялися «Гайдамаки» за Тарасом Шевченком, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Про що тирса шелестіла…» Спиридона Черкасенка. У березні 1923 року в Києві при Мистецькому об’єднанні «Березіль» засновано першу в Україні школу режисерів, три курси якої Бортник закінчив без відриву від театру. 1925 року прийшла творча зрілість до Бортника-режисера. В травні 1927 року театр «Березіль» переїхав до Харкова. На Харківській сцені Бортник поставив «Яблуневий полон» Івана Дніпровського, «Змова Фієско в Генуї» Фрідріха Шиллера. У 1927 році під егідою «Березоля» в Харкові був створений театр малих форм «Веселий Пролетар», який Януарій Бортник очолював до 1930 року. З 1931 року по 1933 рік на сцені Харківської першої державної музичної комедії поставив: «Самозваного принца», «Шоколадного вояку, або Людину і зброю» (переробив лібрето), «Наталку-Полтавку», «Сухий закон», «Фіалку монмартру», «Періколу» (переробив лібрето). Він багато працював над собою, провадив практичні лекції для студійців і сформувався як досвідчений режисер. Коли ж виникло питання про відкриття українського Театру музичної комедії, то зупинилися тільки на кандидатурі Бортника як головного режисера, і він успішно впорався з цим завданням. У 1934–1936 рр. Бортник – режисер Дніпропетровського театру ім. Т. Шевченка, а завершив свою працю в Харківському театрі революції. У 1938 році режисера арештували, а невдовзі й розстріляли. Радянські ідеологи прагли, аби від Курбасівського театру й сліду, й знаку не залишилося. Звісно, масштаб таланту Бортника був дещо іншим, аніж у Курбаса, але те, що це був вельми оригінальний український режисер – факт.

121 рік від дня народження Голди Меїр (1898-1978), ізраїльського політичного і державного діяча. Прем’єр-міністр Ізраїлю (1969–1974). Саме Голду Меїр, а не Маргарет Тетчер уперше назвали «залізною леді» - це вже згодом «призвісько-титул» міцно прилипло до британського прем’єра. Народилася Голда в Києві в сім’ї теслі. Дід Голди Меїр був миколаївським солдатом, 25 років прослужив у царському війську. Перші 8 років вона прожила в Києві. «Я пам’ятаю бідність, холод, голод і страх, ніколи нічого не було досхочу – ні їжі, ні теплого одягу, ні дров, а каша була для нас справжніми розкошами…» – згадувала Голда Меїр. У 1906 році, рятуючись від єврейських погромів, сім’я емігрувала до США, у 1912 – до Палестини. Все своє життя Голда Меїр присвятила боротьбі за права євреїв. Вона була надзвичайно мудрим і далекоглядним політиком. Якби це було не так, то в світі не було б і держави Ізраїль. Або, якщо відкинути категоричність – був би зовсім інший Ізраїль. Голду Меїр можна досить довго цитувати – її інтерв’ю і промови пересипані наче перлами влучними і гострими фразами. Жодних «красивостей» там немає, зате є жорстка констатація факту, або висновки, зроблені на основі власного багатющого досвіду: «Немає жодної різниці між убивством людини і прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб’ють інші. Це точнісінько те ж саме, якщо не гірше… Політичний лідер, який не вагаючись кидає власний народ у війну, не має права бути лідером». Про єврейський песимізм: «Песимізм – це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити…» І зрештою про перспективи завершення війни на Близькому Сході: «Мир на Близькому Сході настане тоді, коли араби любитимуть власних дітей більше, ніж вони ненавидять євреїв».

Роковини смерті:

95 років з дня смерті Миколи Івановича Міхновського (1873–1924), українського громадського і політичного діяча, юриста, публіциста. Ідеолог державної незалежності України, засновник і перший ідеолог українського націоналізму. Міхновський першим у Наддніпрянщині порушив питання про політичну незалежність України. Вся його творчість була спрямована на пробудження національної свідомості українців. Програмами Міхновського 1900-1906 рр. передбачалося створення самостійної Української держави («однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України – «робочих людей» – від гір Карпатських аж до Кавказьких»). Йшлося про постання президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селян та ін. У період Центральної Ради і Директорії УНР був рішуче налаштований на радикальні заходи по створенню самостійної держави з опорою на військову силу, щоб припинити наростання анархії, стабілізувати економічну й політичну ситуацію в країні, що не було сприйнято керівництвом УНР. В останні роки свого життя Микола Міхновський важко хворів, мешкав спочатку на Полтавщині, згодом подався до Новоросійська; спробував разом із денікінськими військами евакуюватись морем, але  йому відмовили, мотивуючи тим, що він – «відомий непримиренний ворог Росії». (Білі від червоних щодо свого ставлення до українців не відрізнялись: і для тих, і для інших існували лише «малороси», які про власну державу, звісна річ, і мріяти не сміли, натомість повинні були в усьому коритися «старшому» братові.) Після того Міхновський два роки мешкав у станиці Полтавській на Кубані. У 1924 році повернувся до Києва, де був арештований ДПУ, допитаний, але невдовзі випущений на волю. На той час в Україні вже два роки порядкувала нова – радянська - влада. Міхновському, що віддав понад 30 років  боротьбі за незалежність України, було боляче спостерігати за тим, що відбувається навкруги. Нова дійсність справляла на нього гнітюче враження. 3 травня 1924 року його знайшли повішеним у садку. Багато хто думав, що це справа рук ДПУ, але син Володимира Шемета (відомий громадський діяч, саме в його садку сталася трагедія) згадував, що батько в кишені покійного знайшов записку наступного змісту: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Сергій Шемет (брат Володимира Шемета) про Міхновського сказав наступне: «Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум’я великої любові до України».