5 травня. Пам’ятні дати

Ідея створення цієї організації належить Вінстону Черчіллю, котрий 19 вересня 1946 року в університеті Цюриху виступив з промовою в якій закликав до створення «сполучених держав Європи». 7-11 травня 1948 року, на Конгресі Європи у Гаазі, 750 учасників з 17 європейських країн та спостерігачів зі США та Канади розглянули питання європейської інтеграції.

Зрештою, 5 травня 1949 року, у Лондоні, десять держав - Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія та Швеція, підписали Лондонську Угоду, наразі відому як Статут Ради Європи.

Перше засідання Консультативної асамблеї Ради відкрилося 10 серпня 1949 року в Страсбурзі і тривало майже місяць. 100 парламентарів з дванадцяти європейських країн на 18 засіданнях обговорили питання відбудови повоєнної Європи, започаткували концепцію транснаціонального суду для захисту основних прав людини кожного європейського громадянина і зробили перші кроки до об'єднання в Європейський Союз.

Нині до Ради Європи входять 47 держав-членів. У роботі Організації також беруть участь країни зі статусом «спеціально запрошеного гостя у Парламентській асамблеї Ради Європи», «спостерігача в ПА РЄ» та «спостерігача в Комітеті міністрів Ради Європи». Основною умовою для вступу країн до цієї організації є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення цілей РЄ. Головними статутними органами Ради Європи є Комітет міністрів та Парламентська асамблея, яка налічує 318 парламентаріїв. Асамблея обирає Генерального секретаря, Уповноваженого з прав людини та суддів Європейського суду з прав людини, забезпечує демократичний форум для обговорення та спостереження за виборами, тощо. Штаб-квартира РЄ знаходиться у Страсбурзі.

Україна стала членом Ради Європи 9 листопада 1995 року. Це свідчило про визнання суверенності нашої держави, її демократичний вибір та залучення України до активного формування спільної європейської політики.

Події дня:

Цього дня, у 1581 році, вийшов друком перший східнослов’янський календар і водночас останнє видання Івана Федорова – «Хронологія». Сталася ця знаменна подія в Острозі, що мав тоді славу «волинських Афін». Перший східнослов’янський календар Івана Федорова – віршоване пояснення назв місяців церковнослов’янською, гебрейською й старобілоруською мовами білоруського поета Андрія Римші. Власне це не був календар у сучасному вигляді, а звичайна листівка, яку називають «Хронологією». Єдиний екземпляр «Хронології» зберігається в державній бібліотеці Петербурга. Острозька типографія була заснована Іваном Федоровим у 1578 році в маєтку князя Костянтина Острозького і була четвертою (останньою) серед усіх заснованих друкарем. В Острозі Іван Федоров надрукував і першу повну слов’янську Біблію (так звана Острозька Біблія), яка відома у варіантах з датами виходу 1580 і 1581 років. На сьогодні збереглося приблизно 250 екземплярів Книги. Завершивши справи в Острозі, Іван Федоров поїхав до Львова, де намагався організувати нову типографію. Крім того, 1853 року Іван Федоров побував у Кракові, Відні і, можливо, у Дрездені, в архіві якого зберігся лист типографа саксонському курфюсту Августу, написаний у Відні 23 липня 1583 року. Повернувшись до Львова наприкінці 1583 року Іван Федоров захворів і помер. Похований в Онуфрієвському монастирі. Що стосується Андрія Римші, то він був не тільки знаним поетом і перекладачем, але й воїном - воював проти Московії. З 1585 року жив у Вільно (нині Вільнюс).

Ювілеї дня:

191 рік від дня народження Ганни Барвінок (справж. – Білозерська-Куліш Олександра Михайлівна; 1828-1911), української письменниці. Народилась на Чернігівщині в поміщицькій сім’ї. Початкової грамоти Олександру вчив кріпак. Згодом навчалась у приватних пансіонах. Під час одного з приїздів додому брата Василя вона познайомилась з його університетським товаришем Пантелеймоном Кулішем. Через три роки по тому вони одружилися. Старшим боярином на їх весіллі був Тарас Шевченко, який намалював портрет молодої та написав їй в альбом вірші. Дружні контакти з Шевченком Ганна Барвінок підтримувала все життя і залишила про нього спогади. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства виїхала до Тули, куди був засланий її чоловік Пантелеймон Куліш, з 1854 року жила в Петербурзі. З 1883 оселилася в Мотронівці (рідний хутір). Друкуватися почала у 30-літньому віці в українських альманахах («Руська хата», «Рада») та журналах («Основа»).

183 роки від дня народження Сидора Івановича Воробкевича (1836–1903), українського письменника, композитора, диригента, педагога, священика. Закінчив Чернівецьку духовну семінарію; музичну освіту здобував приватно у Віденської консерваторії; згодом склав іспит на звання викладача співу і регента хору Віденської консерваторії. З 1861 року був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення; з 1876 викладав у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії; у 1875-1901 рр. – професор музики університету в Чернівцях, водночас керував хорами. Один з засновників (1869) чернівецького товариства «Руська бесіда», з 1884 – голова першого Руського літературно-драматичного товариства, з ініціативи Воробкевича у 1899 році його перетворено на буковинський «Боян». Сидір Воробкевич є автором 26 музично-драматичних творів (у т.ч. оперети «Козак і бандурист», мелодрами «Гнат Приблуда», опери «Убога Марта»); симфонічної, камерно-інструментальної музики; понад 400 хорів (близько 250 на власні вірші); понад 40 солоспівів на власні тексти, вокальних ансамблів; обробок народних пісень. У літературному доробку Воробкевича – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного та романтичного характеру. Писав українською, а також німецькою і румунською мовами. Як зазначив Іван Франко, найповніше талант Сидора Воробкевича виявився в ліричних віршах, де поет «розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибоко людського і народолюбного чуття».

117 років від дня народження Анатоля Литвака (Анатолій Михайлович Литвак; 1902-1974), американського кінорежисера і продюсера. Народився й виріс у Києві, в єврейській родині. В 14 років підліток переїхав до Петрограду. Почав із вивчення філософії в Петроградському університеті, але досить швидко зрозумів, що Платон і Кант його не цікавлять, тому подався до акторської школи, грав у спектаклях. З 1923 року почав серйозно займатися кіно: був асистентом режисера, сценаристом, художником-постановником. У 23 роки він зняв свій перший фільм – «Тетяна». Втім соціалістичні реалії не задовольняли молодого амбіційного кінематографіста і в 1925 Анатолій Литвак емігрує до Німеччини. За п’ять років він встиг стати режисером студії UFA і зняти декілька фільмів. Утім, спокою не було й у Німеччині: країна знаходилася за крок від націонал-соціалізму з усіма його наслідками, які для київського єврея Анатолія Литвака були аж ніяк не кращими, ніж перспективи сталінського соціалізму. Митець виїхав спочатку до Англії, потім переїхав до Франції. У 1936 році він отримав запрошення в Голлівуд. В Америці знімав фільми протягом 20 років і мав репутацію досить непоганого режисера. Працював на Ворнер Бразерс, Фокс, та менш престижних кіностудіях. Він одружився з кінозіркою 30-х Міріам Хопкінс (щоправда, шлюб виявився нетривким через вередливий характер актриси), відкрив рахунок у банку, придбав гарний маєток, купив декілька автомобілів. У 1939 зняв один із перших антинацистських фільмів «Сповідь німецького шпигуна». Декілька його фільмів номінувалися на «Оскар». Під час Другої світової війни Анатоль Литвак служив в американській армії, знімав пропагандистські фільми, навіть був відповідальним за кінозйомку висадки союзників у Нормандії. Після війни його звільнили у чині полковника. П’ять років режисер ще пожив в Америці, а потім повернувся в Європу. З початку 60-х років мешкав у респектабельному Нейї-сюр-Сені поблизу Парижа (це передмістя французької столиці ще з початку ХХ ст. уподобали заможні парижани, переважно бізнесмени та представники творчої інтелігенції). Свій останній фільм – екранізацію кримінального роману Себастьяна Жапрізо «Леді в автомобілі, в окулярах і з гвинтівкою», зняв у 1970 році. Серед кращих робіт кінорежисера: «Зміїна яма», «Знову прощавай», «Анастасія» (1956; у головних ролях Інгрід Бергман і Юл Брінер; Бергман отримала тоді «Оскара» за кращу жіночу роль, це було її тріумфальне повернення до Голлівуда після «римських канікул» з Роберто Росселіні), «Чи любите ви Брамса?» (досить непогана екранізація популярного тоді роману Франсуази Саган з Інгрід Бергман, Івом Монтаном, Ентоні Перкінсом та Мішель Мерсьє у головних ролях; Ентоні Перкінса відзначили на Каннському МКФ). Похований наш земляк на цвинтарі Нейї-сюр-Сен, де зібралась непогана компанія небіжчиків: письменник Андре Моруа, художник Василь Кандінський, режисер Рене Клер, філософ-містик Георгій Гурджієв.

Роковини смерті:

День пам’яті Олекси Тихого (1927–1984), українського дисидента, правозахисника, педагога мовознавця, одного з засновників Української гельсінської групи. Народився на Донеччині. Навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах, працював. Згодом закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився, там народився його первісток – син Микола. Але в Москві залишатися не захотів, тому приїхав в Україну. Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської (Донецької областей), викладав історію, українську мову і літературу, фізику й математику. Згодом Олексу Тихого усунули від викладання гуманітарних наук. Уперше був засуджений у 1948 році військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Вдруге його арештували в 1957 за лист протесту проти окупації Угорщини. Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. Термін відбував у Мордовії. У неволі зблизився з композитором Василем Барвінським, Юрієм Литвином і Левком Лук’яненком. Звільнився в 1964 році, але, звісно, що до школи –улюбленої справи – його не допустили. Працював вантажником, слюсарем-механіком. Чимало мандрував із молодшим сином Володимиром по історичних місцях, поширював самвидав. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Руденка. Згодом Тихого було засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Покарання знову відбував у Мордовії. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування. З 1981 тяжко хворів. Олекса Тихий загинув у тюремній лікарні в Пермі 5 травня 1984 року. 19 листопада 1989 року перепохований разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином у Києві на Байковому кладовищі. Реабілітували Тихого у 1990 році.