Безцінні хвилини зустрічі зі справжньою історією

Найбільша трагедія в історії людства – Друга світова війна, значною мірою розгорталася на території України. Ми маємо завжди пам’ятати про ті втрати, яких зазнав наш народ, про збитки, про покаліченні життя тих, хто вижив, і про змарновані долі полеглих. А ще наше завдання – гідно шанувати ветеранів, які ще несуть у собі пам'ять про ті страшні роки, свідків болю і знущань, несправедливості та горя, які несли в собі не тільки страшні воєнні роки, але і період відбудови мирного життя. Саме наші старенькі вже ветерани як ніхто інший можуть розказати нам про давноминулі події, відлуння яких і досі болить.

І сьогодні я хочу розповісти вам історію одного з них. Історію, у якій кожен міг знайти би себе, адже війна так зрівняла усі життя, відібравши свободу і радість, і наділивши всіх тільки втратами, збитками та болем.

Іван Іванович Драч народився 12 березня далекого 1924 року у селі Мар’янівка, Немирівського району, у звичайній робітничій сім'ї. Серед трьох дітей Іван був наймолодшим.   1939 року закінчив школу і поїхав вчитися на електро-слюсара в Алчевськ. А після закінчення працював на заводі.

Його особиста війна почалася 20 жовтня 1941 року, коли хлопець  отримав повістку у армію. Потім було навчання і служба у піхотних військах простим солдатом. Його війна не була протою: він форсував Волгу в Астрахані,  був у піхотному училищі у Кінані, а 1943 року під час бойових дій у Ростові отримав поранення. Попри це, життя тривало, тож після одужання юнак повернувся на фронт. Воював у 2-му механізованому корпусі,  брав такі міста як Міна,Монич, Волноваха,Каховка… Форсував Дніпро напроти Борислава. Після – нові міста, нові втрати і перемоги… 1944 року брав Херсон, Миколаїв, Котовськ, Вілково, Ізмаїл, а далі -  Плеєшти, Бухарест... 1944 року  закінчив бойові дії , будучи вже старшиною - командиром танка у місті Челябинськ.

1947 року демобілізувався та повернувся у свою рідну Мар'янівку, де й працював електриком аж до пенсійного віку. Словом, пригадати є що, і ще більше того. Про що ніколи й не забути.

Іван Іванович розповідає, що прожив складне, але щасливе життя:  мав чудову дружину Марію Михайлівну, яка працювала вчителькою у сільській школі. Разом з дружиною виховали доньку Людмилу та сина Анатолія, які в свою чергу подарували йому трьох онуків. У 2018 році лишився вдівцем, після майже 69 років спільного життя…

Наразі Іван Іванович відсвяткував уже 95 років. Шуткує, що на свій вік почувається добре, тільки ноги трохи підводять. Але на життя він не скаржиться, дякує дітям та онукам  за піклування.

Скільки таких історій по Україні? Чи знаємо ми кожного нашого ветерана? Чи залишиться жити його історія пам’яттю для нас і для прийдешніх поколінь?

Хочеться закликати кожного звертати увагу, допомагати нашим стареньким ветеранам. У них – болюча пам'ять про складні часи, яких ми не знали. Але слід щодня, щохвилини пам’ятати ціну, яку довелося заплатити за незалежне життя у вільній країни, бо як тільки ми забудемо, знехтуємо досвідом і пересторогами ветеранів Другої світової війни, ми ризикуємо втратити усе, за що вони боролися.

Події сьогодення доводять, що нашим ветеранам вдалося виховати достойних нащадків, і сьогодні їх внуки та правнуки знову стали до зброї. І чи причина в героїчній крові предків, чи волелюбності нації загалом, але я пишаюся кожним героєм та героїнею, які сьогодні обороняють Україну від хитрого і підступного ворога. Маю надію, що наші покоління захисників ще відсвяткують разом перемогу і над цим супостатом, а Україна назавжди лишатиметься вільною і цілісною. Слава Героям!

Фото: facebook.com/Iryna.Friz

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства