6 жовтня. Пам’ятні дати

День працівників освіти або як його ще називають День учителя – професійне свято всіх українських освітян. Дата встановлена «…на підтримку ініціативи працівників освіти України…» згідно з Указом Президента від 11 вересня 1994 року. На сьогодні в українському освітньому секторі працює близько 613 тисяч педагогів, вихователів, майстрів виробничого навчання, науково-педагогічних працівників і управлінців. Вони опікуються 1,2 млн дошкільнят, навчають понад 4 млн школярів і близько 3 млн студентів. Українська освіта має давні традиції та принципи, які сформувалися з часів Київської Русі та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави – це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. В давній Україні була створена унікальна й самобутня освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи-академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти. Втім, потрапивши під «братню опіку» імперій, майже всі здобутки в освітній царині були загублені. Після здобуття незалежності, в Україні ще довгий час використовувалась радянська система освіти. Нині настав час змін. Передусім, вагомого значення набуває реформування середньої освіти, як центральної ланки в освітній системі та основи для успішного здобуття освіти наступних рівнів й самоосвіти протягом усього життя. Разом з тим, реформа освіти також передбачає новий підхід до розвитку вчителя та його педагогічної свободи. Адже як колись казав Іван Франко, «нове виховання потребує нових учителів». І ці слова, як ніколи, на часі.

Події дня:

В ці дні 1648 року, після перемоги над польською армією у битві під Пилявцями, українське військо під керівництвом Богдана Хмельницького взяло в облогу Львів. Перемоги Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями дали поштовх загальноукраїнському повстанню, під час якого Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава на чолі з гетьманом. Результатом Пилявецької битви стало звільнення Волині і Поділля та активізація селянського руху в Галичині. Національно-визвольний рух мов полум’я охопив всю Україну. 26 вересня в Старокостянтинові відбулася козацька рада, яка ухвалила продовжувати похід на Західну Україну. Вже на початку жовтня армія Хмельницького взяла в облогу Львів. Аби не допустити руйнування міста гетьман відправив свого посланця до його жителів, вимагаючи віддати «головних провинників» - Ярему Вишневецького та Олександра Конєцпольського, але члени міського магістрату затягували з відповіддю. Проте після того як загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок, налякані містяни відкупилися, заплативши понад півмільйона злотих, а козаки рушили далі. У листопаді, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що у Варшаві обрали короля. Ним став Ян Казимир. Новий король, побоюючись проникнення козацької армії углиб Польщі, почав переговори з Богданом Хмельницьким. Тим часом міська влада Замостя пішла на поступки козакам, після чого гетьман отримав викуп, зняв облогу з фортеці та повернув свою армію на Придніпров’я. Отже, військова компанія 1648 року була завершена, і завершена досить успішно. На початку січня 1949 року Хмельницький увійшов в Київ. Місто зустрічало його як героя - визволителя України. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит Сильвестр Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії. У лютому 1649 року у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. Проте, це коротке перемир’я закінчилося вже влітку. Попереду були Зборов, Берестечко, переможна битва під Батогом… У жорстоких боях Україна під проводом Богдана Хмельницького виборювала власну державність.

6 жовтня 1975 року, київське «Динамо» виграло європейський Суперкубок з футболу. Двоматчеве протистояння з німецькою «Баварією» - володарем Кубка європейських чемпіонів, принесло динамівцям дві перемоги  - 1:0 у Мюнхені і 2:0 у Києві, та титул найсильнішої команди Європи. Всі три м'ячі були забиті Олегом Блохіним, якого французький «Франс Футбол» визнав найкращим тогорічним футболістом Європи і вручив «Золотий м'яч». Загалом, за підсумками 1975 року, британська Асоціація спортивних журналістів визнала київське «Динамо» найсильнішою футбольною командою Європи.

Ювілеї дня:

155 років від дня народження Сергія Шелухіна (1864–1938), українського громадсько-політичного діяча, вченого-юриста, дипломата, історика, журналіста, письменника. Випускник фізико-математичного і юридичного факультетів Київського університету. Працював юристом у судових установах Єлизаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишинева (1890–1899), прокурором і суддею в Одесі (1899–1917). Був членом Київського правничого товариства при університеті св. Володимира, Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, Одеського товариства історії та старожитностей тощо. На початку 1905 року Шелухін активно включився в національно-визвольний рух в Україні. Після Лютневої революції 1917 року вступив до Української партії соціалістів-федералістів, очолював революційний комітет в Одесі, був членом Центральної ради, генеральним суддею УНР. У лютому – квітні 1918 – міністр судових справ в уряді Центральної ради. У травні-червні 1918 Сергій Шелухін очолював делегацію гетьманської Української держави на мирних переговорах з урядом РРФСР, доклавши на них чимало зусиль, аби забезпечити мир і спокій на українській землі. У результаті цих переговорів на початку червня 1918 року було укладено договір про встановлення добросусідських відносин з радянською Росією, а також підписано ряд інших важливих угод (про міждержавні транспортні, поштові й пасажирські перевезення, про відкриття в містах України чотирьох консульств Росії й понад двадцяти дипломатичних представництв Української Держави на території Російської федерації, тощо). Але всі ці домовленості пізніше були порушені російською стороною. Ще в ході переговорів, писав пізніше Шелухін, він ясно бачив справжні наміри радянської Росії: «діждатися часу, коли Україну можна буде погубити і підгорнути під більшовицьку владу». З грудня 1918 року Сергій Шелухін виконував обов’язки міністра юстиції в уряді Директорії, в 1919 був членом делегації УНР на Паризькій мирній конференції. У 1920 році емігрував до Відня, де з січня 1921 працював професором карного права у новоствореному Українському Вільному університеті (згодом його було переведено до Праги). З 1924 Шелухін жив і працював у Чехо-Словаччині, був професором, деканом правничого факультету і проректором Українського Вільного Університету, викладав також карне право і політичну історію України в Українському Високому педагогічному інституті ім. М.П. Драгоманова в Празі, був членом Українського історично-філологічного і правничого товариств, очолював товариство охорони українських пам’яток за кордоном. Його перу належить понад 60 статей і чимало книжок з історії українського права й держави. У них він науково обґрунтував і палко відстоював право українського народу на державну незалежність. Зокрема, вони є важливим джерелом вивчення історії української дипломатії.

143 роки від дня народження Сергія Єфремова (1876-1939), українського публіциста, літературознавця, критика, громадсько-політичного діяча, академіка (з 1919) і віце-президента ВУАН (з 1922). Входив до київської Громади, обстоюючи переважно неонародницькі ідеї; був активним діячем Центральної Ради. Брав участь у розробці концепції української державності, національної освіти і культури. Чимало зробив для розширення історико-літературних досліджень, у справі публікації джерелознавчих матеріалів з історії української літератури. Є автором книги «Історія українського письменства», упорядкував і видав антологію української поезії «Вік» (т.1-3). Іще за життя його цілком слушно називали «апостолом українознавства». У 1930 році Сергія Єфремова було засуджено у справі так званої Спілки визволення України. Загинув у березні 1939-го у сталінських таборах.

Роковини смерті:

81 рік з дня смерті Василя Лукича (1856-1938), українського культурно-громадського діяча, видавця, літературознавця, бібліографа. За фахом юрист. Працював нотарем у Болехові, Стрию, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), з 1896 – у Винниках. Видав разом з Іваном Франком альманах «Дністрянка», укладав і видавав календарі «Просвіти», в яких публікував і твори українських письменників, статті про їхнє життя й літературну діяльність. Видав альманахи «Ватра», «Квітка», «Рідний зільник», «Левада», «Рідна стріха». Упорядкував, редагував і видавав твори Шевченка, Руданського, Старицького, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Кропивницького, Грінченка. У 1891-1897 рр. був редактором журналу «Зоря», до співробітництва в якому залучив, за словами Франка, «майже всі видніші літературні сили з України й Галичини». Писав літературознавчі статті, виступав з етнографічними й історичними статтями. Одним з перших в українській бібліографії описував музичну літературу, запровадивши в оглядах друкованої продукції розділ «Музикалія».