25 березня. Пам’ятні дати
В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) одна з найяскравіших постатей в українському політикумі 90-х років.
Завдяки розуму, енергії та надзвичайній працездатності він міг би стати успішним підприємцем або науковцем, міг би зробити блискучу чиновницьку кар’єру. Але не такий характер був у Чорновола, аби керуватися подібними установками. Він жив за діаметрально протилежним принципом – «якщо не я, то хто ж?». Саме цей приступ принциповості спонукав його під час радянсько-брежнєвської безгласності висловлювати власну позицію, яка жодним чином не могла збігатися з офіційною. За це його, звісно, «по голівці не гладили»: для початку виключили з аспірантури, а побачивши, що залякування не діє, почали вживати більш дієвих заходів – судити за «антирадянську пропаганду».
У радянських концтаборах він провів у загальній кількості 15 років. Після кожного з повернень він працював з подвоєною силою – попри одвічне безгрошів’я і проблеми з роботою, попри загрози чергового ув’язнення. Чорновіл був ініціатором створення Української Гельсінської групи. Після горбачовської «відлиги» з головою поринув у політику, став одним із засновників Народного руху України. Його активна громадянська позиція, його безкомпромісність і прямота багатьох дратувала. І не тільки в Україні.
Крапку поставила смерть Чорновола в автокатастрофі 25 березня 1999 року. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль-Золотоноша, коли Toyota Чорновола врізалася в КамАЗ із причепом, що розвертався посеред шосе. В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, а прес-секретаря лідера НРУ Дмитра Понамарчука госпіталізували з важкими травмами до лікарні.
Відтоді минуло багато років, але ясності й чітких відповідей у цій історії не побільшало. Офіційна версія – нещасний випадок, а версія народна, якої дотримуються прихильники Чорновола – політичне вбивство напередодні майбутніх президентських виборів. Наступного дня після аварії, тодішній очільник МВС Юрій Кравченко заявив, що аварія на бориспільському шосе – нещасний випадок і що жодної іншої версії слідство не розглядатиме. Міністр, навіть, не став чекати офіційних висновків фахівців. Невдовзі від серцевого нападу несподівано помер головний свідок – один із трьох пасажирів «КамАЗу», Іван Шолом. Водія КАМАЗу Володимира Куделю спочатку засудили – слідство встановило, що він скоїв злочин – ДТП з тяжкими наслідками, але незабаром відпустили за амністією.
Вже у червні 1999 року справа про загибель В’ячеслава Чорновола була закрита, але це не означало, що у справі поставлено крапку. Слідчі дії розпочиналися й припинялися декілька разів: у 2001 році, у 2005, в серпні 2006 року. У червні 2011 року з дозволу Тараса Чорновола відбулась навіть ексгумація тіла його батька, але світло на загадкову смерть політика так і не пролилось. І, зрештою, в березні 2012 року Бориспільський суд Київської області розпочав судове слухання у справі загибелі В’ячеслава Чорновола, а 21 січня 2014 закрив справу, визнавши аварію нещасним випадком.
Й нині багато хто продовжує вважати, що то не була звичайна аварія. Все своє життя В’ячеслав Чорновіл учив українців позбуватися комплексу меншовартості, вичавлювати з себе раба й совкового «гомо совєтікуса». І він мав на це повне право – гордий, сміливий і прямий, по-справжньому вільний громадянин вільної країни.
Сьогодні Служба безпеки України відзначає своє професійне свято. Як відомо, після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України одразу постало питання про ліквідацію в республіці радянської системи органів державної безпеки і створення нових державних інституцій, покликаних захистити її суверенітет та вирішувати інші завдання у сфері забезпечення національної безпеки. Одним із перших кроків на цьому шляху стало створення комісії з розроблення Концепції органів державної безпеки України. Враховуючи її напрацювання, а також роботу Комісії Верховної Ради по реорганізації органів державної безпеки, 20 вересня 1991 року парламент ухвалив постанову «Про створення Служби національної безпеки України» (СНБ України). На початковому етапі побудови цього органу було призначено керівництво Служби та її основних структурних підрозділів. Протягом вересня 1991 року – лютого 1992 року розроблено і затверджено штати підрозділів центрального апарату Служби, регіональних органів, органів військової контррозвідки та Інституту підготовки кадрів СНБ України. Далі розпочалося комплектування їх особового складу, який прийняв присягу на вірність Українському народу. 25 березня 1992 року Верховна Рада прийняла Закон «Про Службу безпеки України», і подальша розбудова Служби відбувалась на достатньо чіткому правовому підґрунті. За ці роки Служба Безпеки України зазнала чимало змін і трансформацій, іноді не в кращий бік, але події останнього часу – Революція Гідності та російська агресія на сході нашої країни внесли свої корективи в роботу цієї структури. Нові виклики, які повстали перед країною, спонукають СБУ до реформування, максимальної мобілізації сил та ресурсів, пошуку шляхів вирішення надзвичайно складних задач сьогодення і ретельної підготовки до дня завтрашнього. Сьогоднішній День відзначається згідно з Указом Президента від 22 березня 2001 року.
Ювілеї дня:
181 рік від дня народження Леонарда Гіршмана (1839-1921), українського офтальмолога, професора Харківського університету. Створив першу в Україні самостійну клініку очних хвороб. З 1905 року на знак протесту проти політики царизму щодо студентства залишив університет; з 1908 працював у Харківській міській очній лікарні. За всю свою лікарську практику Леонард Гіршман прийняв понад мільйон пацієнтів, а його девізом були слова: «У мене немає останньої години роботи, а є останній хворий». Праці вченого присвячені питанням фізіології сприймання кольорів, вивченню найменшого кута зору, вивихів кришталика, лікуванню трахоми тощо. Ім’ям Гіршмана названо міську клінічну офтальмологічну лікарню Харкова та одну з вулиць міста.
152 роки від дня народження Миколи Василька (1868-1924), відомого українського громадсько-політичного діяча, дипломата. Родом з українських землевласників північної Буковини, австрійський барон. Член Української Національно-демократичної партії, Головної Української Ради (1914) і Загальної Української Ради (з 1915) – найвпливовіших тогочасних українських політичних організацій в Австро-Угорщині. В 1898-1918 рр. Василько – депутат буковинського крайового сейму і Австро-Угорського парламенту, де відстоював національні інтереси українців, їх права на участь у суспільно-політичному і культурному житті Буковини та Галичини. Микола Василько був одним з організаторів української гімназії у Вижниці (1908) та Гуцульсько-Буковинського Легіону, який в 1915-1916 рр. брав участь у бойових діях у складі австро-угорських військ. Виступав за національно-державну автономію «Галицько-волинського краю» в складі Австро-Угорщини. Брав активну участь у підготовці і проведенні Брест-Литовських переговорів (1918) Центральної Ради з державами німецько-австрійського блоку. Користуючись авторитетом в австрійських урядових колах, Василько сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру. Він був ініціатором і співавтором таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною, за яким західноукраїнські землі виділялись в окремий коронний край. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини Чернін у своїх спогадах про ці переговори небезпідставно називав Василька «лідером австрійських українців». У жовтні-листопаді 1918 року Микола Василько стає співзасновником Української Національної Ради у Львові і ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Очолював її дипломатичне представництво в Австрії, потім – посольство УНР у Швейцарії і в Німеччині (1920-1924), де й помер.
95 років від дня народження Фланнері О’Коннор (1925-1964), американської письменниці, визначного майстра новели. Автор збірки новел «Гарну людину знайти не легко», романів «Голос крові», «Царство небесне силою береться». Посмертно за нею закріпилась репутація «молодшого класика» американської літератури. Її твори часто порівнювали з творами Франца Кафки, але творчість австрійського письменника їй не подобалась, про що вона неодноразово заявляла. Про себе казала, що родом з ХІІІ століття, а власну творчість вважала продовженням лінії Натаніеля Готорна. Насправді Фланнері О’Коннор можна назвати по-справжньому духовним письменником. В її новелах немає ані моралізаторства, ані громадянського пафосу. Вона гранично ясна й смілива. Померла письменниця рано – у 39 років. Помирала дуже мужньо. До того довго й важко хворіла. Якось зауважила: «хвороба – більш пізнавальна річ, аніж подорож по Європі». Часом їй дорікали за жорстокість, якою насичені її оповідки. «Гадаю, – відповідала вона, – що в моїх оповіданнях жорстокість повертає героїв до реальності. У них такі тверді голови, що жодних інших засобів не залишається. А реальність – це та річ, до якої необхідно повернутися – за будь-яку ціну». Коли їй сказали, що декілька з її оповідань хочуть екранізувати, вона відповіла: «Єдине, чого я боюся, – це те, аби з моїх колоритних ідіотів не зробили героїв».
Сьогодні день народження у сера Елтона Джона (1947), британського музиканта, співака, композитора. Удостоєний престижної американської премії Центру мистецтв ім. Джона Кеннеді (2004), премії «Греммі» (1986, 1991, 1994, 1997, 2000). Засновник Фонду по боротьбі зі СНІДом (1993). Почесний доктор Королівської академії музики (2002). Завдяки українському мільйонерові Вікторові Пінчуку та його дружині Олені, співак неодноразово приїздив в Україну. З подружжям Пінчуків британець давно товаришує, зокрема підтримує фінансово фонд Олени Пінчук «АнтиСНІД». У 2009 році Елтон Джон разом зі своїм партнером Девідом Фернішем хотів навіть усиновити хлопчика з одного з українських інтернатів, але тодішня українська влада не дала на це дозволу. Це сьогодні сер Елтон Джон – респектабельний британський мільйонер, поважний чоловік, зразковий татусь і шановний митець. Але в часи буремної рок-н-рольної юності він таким зовсім не був. Він був як усі, й пройшов через усі закапелки лабіринту випробувань сучасного маскульту. Дивно, але він вижив на противагу багатьом іншим, які або самі вкоротили собі віку за допомогою купи наркотиків, алкоголю і незахищеного сексу, або були вбиті побічним продуктом слави – психами-фанатиками. «Пролітаючи іноді над Альпами, я думаю, що снігові вершини – це весь той кокаїн, який я винюхав», - розмірковує співак. Єдина залежність, яка його оминула (чи він її?) – азартні ігри. Все інше він спробував і навіть по вуха об’ївся. Але йому поталанило і тепер він докладає чимало зусиль задля того, аби в подібну пастку не потрапили інші. Елтону Джону вдалося не тільки вижити, але й не втратити після всього себе – сьогодні він так само непередбачуваний, зворушливий, дивакуватий, рок-н-рольний, одним словом – живий – на відміну від багатьох нинішніх пластикових кумирів епохи. А ще Елтон Джон – один із останніх великих представників покоління 80-90-х, людина з того далекого блаженного минулого, коли були ще живі Фредді Мерк’юрі та принцеса Діана, Версаче і Джексон, коли можна було говорити будь-що, не зважаючи на політкоректність і не боятися чергового кривавого теракту, коли позаду була холодна війна, а що буде попереду, про те ніхто й гадки не мав… Пісні Елтона Джона – звуковий символ тих відносно щасливих часів. «Що кажуть люди, коли дивляться на мене? Окуляри, гомосексуальна орієнтація, футбольний клуб «Уотфорд», постійні істерики і купа квітів. Але взагалі-то я музикальний феномен, чули про таке?» (Елтон Джон)
Роковини смерті:
День пам'яті Омеляна Ковча (1884-1944), українського греко-католицького священика, капелана УГА, праведника України, блаженного священомученика. Омелян Ковч походив із родини священика. Навчався в Львівській гімназії та римській Колегії святих Сергія і Вакха. Капеланом Української Галицької армії він потрапив у радянський полон, звідки втік. Пізніше був ув’язнений поляками. Після звільнення майже 20 років душпастирював у Перемишлянах. Під час німецької окупації Галичини рятував євреїв – хрестив їх і видавав метрики про хрещення (всього більше 600, за деякими даними – до 2000 осіб). Отця Омеляна заарештували наприкінці 1942 року. Незабаром його вивезли до концтабору «Майданек». Але й тут отець сповняв свої священичі обов’язки - сповідав і причащав в’язнів. Після Різдва 1944 року о. Омелян важко захворів, а 25 березня 1944 року його не стало. У червні 2001 року під час візиту в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ Омеляна Ковча було проголошено блаженним Католицької Церкви. 24 квітня 2009 року блаженний Омелян Ковч був проголошений покровителем священиків Української Греко-Католицької Церкви.
