Від Леніна до Хрущова: Великдень «під совітами» – очима свідків епохи

У кожної епохи своя система пам’ятних дат, дивлячись на яку, можна скласти певне уявлення і про саму епоху, і про тодішнє суспільство. До прикладу, за часів правління російської імператриці Єлизавети Петрівни було свято «День выздоровления Ея Величества от оспы». Українці, віками позбавлені власної державності, мусіли пристосовуватися до звичаїв поневолювачів, але великі релігійні свята, такі як Різдво і Великдень, намагалися святкувати за будь-яких обставин і за будь-яких режимів і правителів. Ці свята впродовж віків залишалися «святими днями», приналежними до царини вічного і непорушного. Утім, не завжди люди мали змогу дотримуватися усталеної обрядовості: взяти кошики й піти до церкви, а потім сісти з родиною за щедрий великодній стіл і розговітися після Пасхальної всеношної.

Тож яким він був – Великдень у ХХ столітті?

Двадцяті: у церквах вже служать, але безбожники – лютують

За УНР святкові традиції шанували: неробочою була Страсна п’ятниця, Велика субота, власне сам Великдень, а також два дні Світлої седмиці – понеділок і вівторок. З утвердженням на українських теренах радянської влади в календарі з’явилися нові празники, натомість усі релігійні свята називались «особливими днями відпочинку». Для релігії – будь-якої – в системі цінностей більшовицької ідеології місця не залишилося.

Це були важкі часи і для Церкви, і для вірян – часи войовничого атеїзму, репресій, коли влада намагалася тотально контролювати не тільки кожен крок громадянина, а й кожне сказане ним слово. Культові споруди руйнувалися або перетворювалися на склади, овочеві бази, а священників арештовували. Одних розстрілювали, інших відправляли на заслання, звідки мало хто повертався живим. Утім, до кінця 20-х років ще можна було піти в церкву – з початком доби Великого терору така можливість майже зникла.

Остаточно релігійні свята «прибрали» з радянського календаря в 1929 році. Тоді ж було завдано смертельного удару і по незалежній українській православній церкві – УАПЦ.

Про Великодню ніч 1922 року в Софії Київській (це було 16 квітня) залишив спогад поет-неокласик Юрій Клен: «Навколишній простір охоплений антицерковними демонстраціями, а в подвір’ї собору панує тиша. Хвиля того галасу немов би розбивається об камінну твердиню і безсило відлітає назад… О, як добре часом буває – відокремити себе муром від того світу, де запанували чорти й блазні, щоб у тихій самотині душі своєї відчути Бога…».

Софійський собор (головний храм) з липня 1919 року і до початку 30-х належав Українській Автокефальній Православній Церкві. Служби велися українською мовою, навколо церкви гуртувалася чи не вся тодішня українська інтелігенція.

Великдень 1925 року випав на 19 квітня. Субота перед святом була проголошена владою вихідним днем. Це була доба НЕПу. Всі приватні крамниці були закриті – міліція ходила й перевіряла. Торгувати дозволили лише державним магазинам – «Ларьку» і «Сорабкоопу» («Советский рабочий кооператив»). Людям нікуди було діватися, тож мусили скуповувати весь залежалий крам у радянських магазинах. Сучасник пише про Великдень 1925 року: «Церкви все-таки повні, і пропаганда подекуди кінчилася мордобоєм… Перший день Великодня показав, що комунізм зазнав такої самої поразки, якої тисячу принаймні літ у нас зазнає християнство. По городу повно п’яних, люде грають на сонечку, пари побравшись весело за руки, справляють весняне свято. Бахус і Венера дужчі і за візантійського Саваофа, й за комуністичного божка…»

У 1926 році поет і літературознавець Михайло Драй-Хмара записав у щоденнику: «29 квітня – Страсний четвер. Був у Софії й зустрінувся там із Косинкою та Івченком. Розмовляли під час служби про Єнукідзе і його україножерську промову». Можна сказати, що на ту пору для України починалася власна Страсна седмиця: йшли перші голосні політичні процеси й арешти, а до процесу по так званій «Спілці Визволення України» залишалося чотири роки. Письменника Григорія Косинку чекісти розстріляють у Києві в 1934 році, Михайло Івченко змушений буде переховуватися і помре від сибірки в 1939 році, Авеля Єнукідзе – радянського політичного діяча, приятеля Сталіна – розстріляють у Москві в 1937, а сам Михайло Драй-Хмара загине мученицькою смертю від виснаження в 1939 році на Колимі.

Академік Сергій Єфремов 2 травня 1926 року записує у щоденнику: «Я можу сказати про себе слідом за отим дядьком: «Коли тільки прийду до церкви – все паски святять». Був сьогодні вночі, коли «паски святять» у церкві, слухав дивний спів – і перед очима у мене стояла Пальчиківська убога церковиця, лунав батьків голос з вівтаря і кругом були півзабуті любі обличчя тоді знайомих людей (певно, нікого вже з них немає живого) і сам я малий хлопчина, гордий тим, що «вистояв таки в церкві», хоча очі під кінець служби злипалися від солодкої дрімоти. Як давно це було!.. І як, власне, мало змінилося в настроях тих людей, що стояли поруч мене сьогодні в церкві! Особливо, коли взяти на увагу, що ми пережили «соціальну революцію» й християнство тепер опинилося в становищі гнаної релігії… Живуча релігійна основа в душі людській…»

У 1929 році Великдень випав на 5 травня. Той таки Єфремов пише: «По вулицях плакати: «Християнська й єврейська пасха – свято експлуататорів». Чи гадали коли основателі релігії «труждающіхся», оті рибалки галілейські, що опиняться серед «експлуататорів»? Та й це не біда… До Великодня готуються: збираються антирелігійні карнавали уряджати, знімати дзвони з дзвіниць, усякого знущатися з християнства – заради релігії зненависті і ворожнечі!..»

А це вже свідчення, так би мовити, «з іншого боку». З доповідної секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору від заступника голови Державного політичного управління (ДПУ) Карла Карлсона про антирелігійний карнавал на Великдень 1929 року в Києві: «Учасники колони демонстрантів Жовтневого району випустили кілька ракет по віруючим під час хресної ходи біля Стрітенської церкви. Деякі віруючі отримали опіки. Ракети пускали також у автокефалістів, які молилися у Софійському соборі. З балкону УКРМЕТу у вівтар Софійського собору спрямували світло прожектора, яке засліплювало духовенство, заважало богослужінню».

Стрітенська церква – чудовий витвір архітектора Володимира Ніколаєва – стояла на Великій Житомирській, 33. У 30-х роках її зруйнували. Та ж доля дісталася й Михайлівському Златоверхому… Хотіли знищити й Софійський собор, але завдяки небайдужим містянам, музейникам, науковцям – древню святиню вдалося відстояти. Натомість майже всі захисники собору були репресовані, так само як і священники.

Тридцяті: найчорніша Пасха

Але найважчим Великдень був під час Голодомору 1932-1933 років, коли діти пухли від голоду, коли дорослі падали й помирали посеред курного шляху і на вулицях українських міст, а ховати покійників не було кому. Мабуть то була найчорніша Пасха в українській історії всього ХХ століття… До агресивної антирелігійної кампанії, до репресій на священство додалися ще нелюдські муки селян, які були витіснені Сталіним за межу фізичного виживання. Голоси свідків:

Ось що записує 20 квітня 1930 року в таємному щоденнику селянин Нестор Білоус із села Леб’яже Печенізького району (нині Чугуївський) Харківської області: «Пасха. В этот день раньше веселились и радовались, а сичас все люди, как будто всех удавило горе, – смутные, разговляться нечем, свиней если кто и зарезал, то не больше 3-4 штуки на все село. Пасха была во всех житная и яичная, за исключением – у некоторых была полубелая, и то совсем мало. Ночью под Пасху была поставлена карусель, в саду около церкви, из целью антирелигии, но туда никто не пошел, за исключением некоторых комсомольцев».

У 1931: «Пасха. Розговлялись пасхой и по 1 яичку съели, а больше нечем не было, потому что пятилетка все уничтожила, то было своего мяса, то можно было купить, а теперь и днем с огнем мяса и сала не найдешь. С 11-го на 12-е ночью выпал снег, так что Пасха была на снегу.» (запис Нестора Білоуса від 12 квітня 1931).

Про Пасху 1932 залишив спогад у таємному щоденнику Дмитро Заволока – партійний діяч, завідувач відділу культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва: «Майже цілий вечір розмовляли. Я і мати. Приїхала купувати хліба на «свята». Ніяк не можуть відвикнути від старих своїх традицій. Навіть цьогорічна скрута матеріальна, майже голод, злиденно обмежене життя і то не знищили бажання відзначати «свята». От де консервативна, фанатична традиційність… За весь революційний період ніколи ще мати не мала такий песимістичний, безпорадний настрій, як зараз. За її словами «ніколи ще так не жилось селянству, як зараз. Ніколи не страждали так люди, як зараз». Дмитро Заволока був родом із Борисполя, саме звідти до нього, на ту пору заможного містянина-партійця, приїхала мати, аби купити хліба до Великодня.

1933 року Великдень випав на 16 квітня. Нестор Білоус пише: «Пасха. Я был на работе в артели…. на селе людей и не видать, раньше было веселились люди…, а сегодня везде уныние и голод. Разговлялись постным борщом, немного жареной картошки и молочная каша, дала молока кума Манька. Калихочь Пилып забрал в яру мясо дохлой лошади, перелитое карболкой, и понес домой». Наступного дня, у понеділок Світлої седмиці селянин записав: «На сегодняшний день… 11 душ умерших из голода».

23-річний учитель Олексій Наливайко із села Ферната (нині Кармалюківка Балтського району Одеської області) на Великдень 1934 року, який припав на 8 квітня, записав у щоденнику: «Вчора наказав Зав. бути в сільській раді, мовляв проводитиметься антипасхальна кампанія… Не піти не можна… Пішов… Зібралось ще 2-3 «партійців», «комсомольців» – крайньо обмежений народ. Коли їх можна вважати за людей. І які вони були безпорадні, жалюгідні…» Прикметно, що одним із моральних авторитетів для молодого сільського вчителя був академік Сергій Єфремов, про що він власне і зізнається у своєму щоденнику. На ту пору Єфремов вже декілька років знаходився у Владимирському централі, де зрештою й загинув у 1939 році. Не оминули репресії й Олексія Наливайка, так само, як і всіх інших авторів подібних нотаток – вони слугували доказом їхньої «антирадянської діяльності».

Історія справжньої віри: Великдень у ГУЛАГу

Чи відзначали релігійні свята у в’язницях і таборах? У численних спогадах політв’язнів і каторжан можна знайти чимало згадок про святкування Різдва і Великодня, про звершення літургії в переповненій тюремній камері, в арештантському вагоні, в лісі, чи ще деінде попри заборони і загрози суворого покарання.

Звісно, все залежало й від загальнополітичного «клімату» в країні. Є свідчення, що в 20-х роках ХХ століття у тюрмах можна було ще причаститися, а вже в 30-х про таке годі було й думати. Ба більше: змінилась «якість» самих ув’язнених – їхній культурний і освітній рівень. Минуло якихось десять агресивно «безбожницьких» років і вже мало хто знав напам’ять навіть і головні молитви літургії. Для переважної більшості релігія перестала бути чимось важливим і потрібним, але декому вона суттєво допомагала жити, вірніше, як пише Варлам Шаламов «…чіплятися за життя, яке так наполегливо і затято у нас відбирали». На зоні необхідно було в щось вірити, аби не збожеволіти, не накласти на себе руки, або просто не «задуматися і поплисти», як казали блатні, тобто, не померти від безнадії та смутку… Пом’якшення табірного режиму відбулося лише після потужних повстань, що прокотилися таборами ГУЛАГу після смерті Сталіна.

Киянин Лев Копелєв – літературознавець, критик і дисидент, арештований у 1945 році, у книзі мемуарів «Хранить вечно» згадує, як він, атеїст, став свідком таємного святкування Великодня 1946 року в Унженському виправно-трудовому таборі: «Койки сдвинуты к стенам. В углу тумбочка, застланная цветным домашним покрывалом. На ней икона и несколько самодельных свечей. Батюшка с жестяным крестом в облачении, составленном из чистых простынь, кадил душистой смолкой. …В небольшой комнате полутемно, мерцают тоненькие свечки. Батюшка служит тихим, глуховатым, подрагивающим стариковским голосом. Несколько женщин в белых платочках запевают тоже негромко, но истово светлыми голосами. Хор подхватывает дружно, хотя все стараются, чтоб негромко… Мы здесь едва знаем или вовсе не знаем друг друга. Иных и не узнать в сумраке. Наверное, не только мы с Сергеем неверующие. Но поем все согласно: Христос воскресе из мертвых…».

А це спогади про табірний Великдень 1954 року українки Стефанії Чабан-Гаваль. Її було арештовано в 1944 році за участь в УПА. Вісімнадцятирічною дівчиною вона потрапила до сталінських таборів, згодом була активною учасницею Норильського повстання 1953 року.

«Наближається Великдень. За кілька днів до цього свята весь барак (2 секції) не споживали вечірньої пайки хліба… В суботу великодну з каші робили «торти». З хліба також придумали «паски». Крашанки, зроблені з глини, вифарбували фарбою, якою пишуть лозунги. Принесли зелених гілок, хто чим мав понакривали столи. Всю ту «красоту» розставили на столах, уквітчали зеленню гілок, і став справді святковий настрій у всіх… Прийшов Великдень. Усі одягнені в те, хто що мав ще з дому, але всі в чистому. В бараці прибрано. Збираються до Богослуження». А ще Стефанія зауважує, що «Всі роки до 1953 р. цей контингент (так нас там називали) дотримувався своїх батьківських традицій, строго заборонених табірним режимом, переслідуваних з покараннями БУРом, штрафними пайками, а все одно ті вперті «бандерівки» свого не забували навіть у найлютіших умовах…» У таборах не рідкістю були спільні святкування Великодня, коли українці «кооперувалися» з литовцями, поляками, але це стало можливим лише після 1953 року.

Православний богослов і філософ Сергій Фудель, багаторічний в’язень сталінських таборів, у спогадах пише, що якось однієї холодної табірної весни напередодні Великодня, серед боліт і тайги, в хвилину важкого туску, що стискав його серце, інший в’язень-доходяга, священник, сказав йому наступне: «Знаєш, колись настануть такі часи, що крім імені Господнього в людей взагалі нічого не буде. Але навіть і цього буде достатньо для спасіння…»

Повоєнна Пасха: священики «з реєстрацією»

Наприкінці 1943 року Сталін вирішив змінити політику щодо РПЦ, визнавши за більш доцільне не абсолютну заборону, а взяття її під крило НКВС. Церква, ледь звільнившись від біснувань «Союза воинствующих безбожников», одразу потрапила в мертвящі обійми чекістів. Утім, цей дозвіл, нехай і сумнівної якості, все ж дав поштовх певному релігійному відродженню. За свідченнями сучасників, вцілілі церкви і монастирі в повоєнне десятиліття були переповнені.

Ось що пише в своїх нотатках єпископ Варнава (Беляєв) про весну 1950 року в Києві: «Лазарева субота. Сьогодні за всеношною (під Вербну Неділю) люд стояв у Володимирському соборі і навколо нього, не тільки на площі, але і на проїзді бульвару Шевченка. Навіть автомобільному рухові заважали. До храму було не прослизнути. Всі з великими пучками верби і квітів. Аж ніяк не «бабусі»… Цілі родини: старші – діди і батьки, бабусі та матері, молодь обох статей і діти всіх вікових категорій. Скільки жінок, стільки ж і чоловіків. Компанія молодих людей стояла, розмовляла: «А що буде в цей час через тиждень! – сказав один із них. – Торік тут було море народу».

Запис від 6 квітня 1950: «Великий Четвер – Дванадцять Євангелій (під Благовіщення Пресвятої Богородиці). Та ж сама картина. Люди стояли на вулиці під храмом. Зі свічами. Чоловіки різного віку… І військові, і робітники, і інтелігенти, в капелюхах і в кепках, та інші». Єпископ Варнава (Беляєв) після тривалого ув’язнення у сталінських таборах жив у Києві, мешкав у халупці на Деміївці, був знаний як «дядя Коля» – місцевий юродивий. Ходив до місцевої Свято-Вознесенської церкви – до речі, однієї з небагатьох культових споруд, що жодного разу не закривалася впродовж всієї історії свого існування – таких у Києві майже не залишилося. Знову ставати священиком не хотів, адже тоді треба було б укладати певну угоду в МГБ. Ще 1 жовтня 1929 року Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР видав постанову, згідно з якою запроваджувалась обов’язкова реєстрація духовенства. Відтоді і до самого кінця існування СРСР священик мав право здійснювати богослужіння лише за наявності в нього довідки про реєстрацію у відповідних державних органах.

90-ті: Різдво і Великдень, наче реабілітовані політв’язні, повернулися в календар у 1991 році

Після смерті Сталіна настала так звана хрущовська відлига, але, як відомо, легше не стало ні Церкві, ні вірянам: у 1961 році влада закрила Києво-Печерську Лавру, неодноразово здійснювалися спроби закрити Почаївську Лавру, але, завдяки безпрецедентній підтримці місцевих жителів і широкому розголосу – місцеві ченці писали листи і в ООН, і навіть королеві Великобританії Єлизаветі ІІ – її – лавру – все ж не закрили. Чимало священнослужителів зазнали утисків і переслідувань. До репресій була підключена й каральна психіатрія – багатьох ченців відправляли вже не в тюрми, а в психлікарні. Одного київського подвижника в 1961 році спитали про дух сталінізму, на що монах лаконічно відповів: «Не вірте – він живий…»

За Брежнєва, хоч і не було кривавих репресій, але суттєвих позитивних змін у релігійній царині не спостерігалося. Втім, попри всі заборони, пастки і облави, справжня християнська віра і традиція виявилась незнищенною. Передавалася вона і через вцілілих священників, ченців і черниць – як православних, так і греко-католицьких, і через непримітних бабусь, і через релігійний самвидав.

А наприкінці 80-х років релігійне відродження набуло потужного і незворотного характеру, а головні християнські свята – Різдво і Великдень, наче реабілітовані політв’язні, повернулися в наш календар у 1991 році.

Світлана Шевцова, Київ