10 травня. Пам’ятні дати

День матері встановлений згідно з Указом Президента «Про День матері» від 10 травня 1999 року «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, громадської організації «Союз українок» і відзначається кожної другої неділі травня. Цього дня вітають виключно матерів і вагітних жінок – майбутніх мам.

Свято виникло у США. Спочатку це була ідея пацифістів – відзначати цей день як день єдності матерів у боротьбі за мир. Але подібна концепція не знайшла широкої підтримки ні в США, ні в інших країнах. У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам’ять про свою матір. Анна написала зворушливі листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день року присвятити вшануванню матерів. Першим визнав День Матері офіційним святом штат Вірджинія у 1910 році. Через чотири роки, 1914-го, президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів. Після завершення Першої світової війни День Матері почали відзначати і в деяких європейських країнах.

На сьогодні День Матері відзначається у 85 країнах світу. Українці теж долучилися до святкування Дня Матері, і сталося це у 1928 році, щоправда, не в Україні, а в Канаді. Ініціатором став Союз українок Канади. Наступного року свято відзначалося вже й у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головна редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська. 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді День Матері відзначали дуже широко. Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято було заборонено. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулось в Україну.

Ювілеї дня:

148 років від дня народження Юрія Юрійовича Павловича (1872-1947), українського етнографа-художника. Випускник Київської рисувальної школи Мурашка. У 1910 році відвідав Фінляндію, у 1913 – Єгипет, де зробив замальовки архітектурних пам’яток, зразків народного одягу. З 1918 – у Києві. Автор численних карт українського народного одягу та житла, наукових праць з етнографії. Виконав ряд ілюстрацій до українських народних казок (1910-1914).

138 років від дня народження Лідії Липковської (1882–1958), української співачки (колоратурне сопрано). Народилася поблизу Хотина в учительській родині. Навчалася в гімназії в Кам’янці-Подільському. Співала в церковному хорі, на благодійних концертах. За янгольський голос дівчину називали «пташкою». Вона прагнула фахово навчатися співу, але батьки були проти. Тому в 17 років Лідія таємно вийшла заміж за одного зі своїх палких шанувальників і виїхала (можна сказати втекла) з ним до Петербурга. Але чоловік виявився ще суворішим за батьків: він вимагав, аби дружина присвятила себе лише сім’ї, а про спів забула. Норовливій Лідії це не сподобалося, адже не для того вона їхала до Петербурга; молода жінка покидає чоловіка і вступає до Петербурзької консерваторії. Її наставницею стала відомий музичний педагог Наталя Ірецька. Жилося Липковській в ту пору дуже важко: не було грошей, на руках маленька дитина, доводилося жити по чужим людям, але любов до музики надавала сил і надихала на перемоги. У 22 роки Лідія Липковська дебютує на сцені Великої зали Петербурзької консерваторії у ролі Джильди в опері «Ріголетто». Успіх був неймовірний. Через два роки вона вже була солісткою Маріїнського театру (Петербург), ще за декілька років виступала на провідних оперних майданчиках Парижа, Лондона, Нью-Йорка. Її партнерами по сцені були Федір Шаляпін, Енріко Карузо. За кордоном її називали «північною зіркою». У співачки була досконала вокальна техніка, драматичний темперамент, а сріблястий за тембром голос вирізнявся теплотою звучання, ліричністю і чарівністю. З легкістю, віртуозною довершеністю вона виконувала найважчі колоратурні партії, зазвичай мовою оригіналу. З особливим ефектом виконувала французькі та іспанські пісні. З 1919 року артистка жила за кордоном, переважно у Франції. Багато гастролювала. До того ж додалися проблеми в особистому житті: третій шлюб виявився невдалий (чоловік-француз обікрав і втік), напруженими були й стосунки з дочкою, котра виросла і зі своєю сім’єю мешкала у Франції. В 1927-1929 рр. Липковська виступала в СРСР з концертами і в оперних спектаклях. Їй пропонували посаду в консерваторії, квартиру, непогану зарплату, але залишитися вона все ж не зважилась. У 1937 жила в Кишеневі, займалася викладацькою діяльністю. Потім переїхала до Бейрута, викладала спів у місцевій консерваторії. На батьківщині Лідії Липковської в с. Бабин Чернівецької області у травні 2009 року було відкрито пам’ятник славетній землячці. У деяких публікаціях стверджується, що Лідія Липковська була племінницею Марії Заньковецької, але це недостовірна інформація – жодних фактів про те немає. 

121 рік від дня народження Дмитра Тьомкіна (1899-1979), американського композитора українського походження, чотириразового володаря премії «Оскар». Написав музику до понад 140 американських фільмів, зокрема й до таких відомих кінокартин як «Саме опівдні», «Високий і могутній», «Старий і море» (всі – лауреати премії «Оскар»), «Падіння Римської імперії», «Це чудове життя» та ін. Виступив продюсером надзвичайно популярної стрічки «Золото Мак-Кени». Народився Дмитро Тьомкін на Полтавщині. Закінчив Петербурзьку консерваторію (був улюбленим учнем Глазунова), працював концертним піаністом – акомпанував балерині Тамарі Карсавіній і знаменитому коміку Максу Ліндеру; підпрацьовував тапером у кіно. Був завсідником модного літературно-артистичного кабаре «Бродяча собака», де познайомився і заприятелював із Сергієм Прокоф’євим та Михайлом Фокіним. Тут він вперше почув американську музику – регтайм, блюз і був зачарований нею. 1921 року Дмитро Тьомкін емігрує з червоної Росії на Захід. Живе у Берліні, Парижі, а невдовзі переїздить до США. З 1929 року – в Голівуді. Писав музику до вестернів, які були надзвичайно популярні у 1930-х роках. Під час Другої світової війни – музику до пропагандистських фільмів на замовлення американської армії; був відзначений урядовими нагородами. Варто зазначити, що лише на премію «Оскар» композитор був номінований 22 рази і чотири рази отримував престижну статуетку. Двічі нагороджений Орденом почесного легіону (як кавалер і як офіцер). У 1979 році повернувся в Європу. Біограф композитора Крістофер Палмер пише: «Його дружина Альбертіна Раш померла у 1967 році і Тьомкін відчув, що варто щось змінити у своєму житті. Він поселився в Лондоні у тихому районі, одружився з молодою чарівною англійкою Олівією Печ, вів життя європейського інтелектуала, а щоранку пристрасно грав на роялі. І здавалося, що 50 років його життя, Америка, Каліфорнія, дикий Захід, все це було однією з тих грандіозних містифікацій,  які так майстерно створює фабрика мрій».

Цього дня 1961 року народився Іван Малкович – український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2017 року. Малковича знають усі. Поціновувачі красного письменства, поети й прозаїки, видавці, бізнесмени, художники, журналісти, а також – діти. Останні не тільки знають, але й люблять: хто створив неперевершеного українського «Гаррі Поттера»? А запаморочливо прекрасну «Снігову королеву» й ще силу-силенну усіляких цікавих книжок? Хто пише вірші, які запам’ятовуються самі-собою? Так – Іван Малкович! Чи вдались би йому всі ці звершення, якби він не відчував дітей? Звісно, що ні. Таємниця Малковича в тому, що він не розгубив власну дитячість, дитинність. Зумів зберегти її – цю ніжну квітку довірливості й допитливості, відкритості світові й готовності до нових пригод, які завжди є несподіваними, часом ризикованими, але неодмінно захоплюючими. Він створив видавництво, яке одразу ж здивувало своїми високими видавничими стандартами. Книжка від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – наче сукня haute couture, або лялька ручної роботи. Її вирізняють бездоганний смак і бездоганна якість. Вона викликає щире захоплення й ще масу позитивних емоцій як у дітей, так і у дорослих. Все, що робить Малкович – пише вірша чи видає чергову книжку – він робить щиро й самовіддано, без тіні фальшу і знайомого багатьом «абиякства». Мабуть через те й має такий результат, який, у свою чергу, є найліпшим піаром України й українського. Якщо ви раптом зустрінете Івана Малковича на вулиці – в кареті він не їздить і на гелікоптері поки що теж – ви його одразу впізнаєте. Його не можна не впізнати – так може виглядати тільки щаслива людина. Чи багато в нас таких? Він випромінює дорослу мудрість й дитячу безпосередність, а його вуст торкається ледь помітна усмішка: недарма ж поляки нагородили Івана Антоновича орденом Усмішки! А ще він трохи схожий на доброго чарівника. І байдуже, що без бороди. 

Роковини смерті:

День пам’яті Івана Алчевського (1876-1917), українського співака (лірико-драматичний тенор). Походив з відомої родини діячів української культури Алчевських. Родоначальник сім’ї – Олексій Кирилович Алчевський був успішним промисловцем, банкіром, меценатом; мати – Христина Данилівна – відомою діячкою народної освіти. Іван Алчевський закінчив фізмат Харківського університету, хотів, як і мати, стати педагогом. Утім, мав дивовижно гарний голос, тому цей факт й визначив його подальшу долю. Співу навчався у брата Григорія, професійного педагога-вокаліста. В репертуарі співака було 47 партій, серед яких Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Петро («Наталка-Полтавка» Лисенка), Герман («Пікова дама» Чайковського; від його Германа публіка просто шаленіла). Алчевський виступав на провідних оперних сценах світу і був однією з найяскравіших зірок світової оперної сцени того часу. Його партнерами були Енріко Карузо й Маттіа Баттістіні. Співак знав п’ять мов і співав мовою тієї країни, де виступав. Із 1910 року – соліст Большого театру в Москві. Там для нього ставили «Запорожець за Дунаєм» і «Наталку Полтавку», де він співав головні тенорові партії. Його голос був однаково сильний в усіх регістрах. Критики характеризували його як артиста тонкого інтелекту і високої музичної культури. Він усюди пропагував українську культуру – був організатором і першим головою (1910–1912) українського літературно-мистецького товариства «Кобзар» у Москві; виконував українські пісні (особливо Миколи Лисенка і Якова Степового). Помер на 41 році життя. Похований у Харкові.