14 червня. Пам’ятні дати

14 червня. Пам’ятні дати

Рішення відзначати цей день щорічно, було прийнято у травні 2005 року на Всесвітній асамблеї охорони здоров’я в Женеві.

Цей день є своєрідним виявом вдячності мільйонам людей, які рятують життя і зберігають здоров’я інших людей, здаючи свою кров. Власне, саме слово донор походить від латинського dono – дарую. Крім того, у цей день звертається увага на необхідність регулярної здачі крові для запобігання її дефіциту в лікарнях та клініках, особливо в країнах, де кількість донорської крові вкрай обмежена.

В Україні це питання стоїть надзвичайно гостро, адже знайти кров рідкісної групи було й є досить проблематично (час, затрачений на пошуки іноді вартував хворому життя). Нині в умовах воєнного конфлікту, досить частих надзвичайних ситуацій та карантинних обмежень у зв’язку із пандемією коронавірусу попит в рази перевищує пропозицію.

Тема цьогорічної кампанії з нагоди Всесвітнього дня донора - «Безпечна кров рятує життя». Адже, як вважають у ВООЗ, здача крові є актом солідарності, що рятує життя, а послуги з постачання безпечної крові та її продуктів є найважливішим елементом всіх систем охорони здоров'я.

Цього року, зважаючи на пандемію COVID-19 ВООЗ проводить глобальну кампанію у віртуальному форматі.

Події дня:

14 червня 2014 року, при посадці в аеропорту Луганська, був збитий Іл-76 – військово-транспортний літак 25-ї військово-транспортної авіаційної бригади Повітряних Сил Збройних Сил України. Його збили проросійські бойовики так званої ЛНР з ПЗРК «Ігла». На борту літака перебувало 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. В результаті обстрілу усі вони загинули. Загибель усіх 49 військових, які перебували на борту збитого літака, стала найбільшою з початку антитерористичної операції і найбільшою одночасною втратою Збройних сил України за період її незалежності. Одноразова, катастрофічна загибель великої кількості особового складу внесла корективи в плани АТО: як наслідок, у липні українські війська змушені були з боями і новими втратами пробивати сухопутний коридор через Щастя до Луганського летовища. Через трагедію Міноборони України усунуло від своїх обов’язків ряд військових. Зокрема, й заступника керівника антитерористичної операції генерал-майора Віктора Назарова. Військова прокуратура звинуватила генерала у службовій недбалості. За версією прокуратури, Назаров знав про можливий теракт, але все ж відправив літак на виліт. 27 березня 2017 року Павлоградський суд визнав винним генерал-майора Назарова і засудив до 7 років тюрми, однак генерал подав на апеляцію, розгляд якої триває й досі.

Ювілеї дня:

209 років від дня народження Гаррієт Бічер-Стоу (1811–1896), американської письменниці, авторки роману «Хатина дядька Тома» (1852), який відіграв видатну роль в ідеологічній підготовці скасування рабства в країні. Роман залишається одним із найпопулярніших творів дитячої літератури і в наші дні. Українською мовою вперше видано 1918 року.

153 роки від дня народження Митрофана Довнар-Запольського (1867-1934), історика, етнографа, фольклориста. Професор Київського університету. У 1905 році відкрив у Києві Вищі жіночі курси, а в наступному – Вищі комерційні курси, перетворені у 1918 в Київський комерційний інститут. Багато зробив для організації роботи та підготовки кадрів з архівної справи; виробив методичні принципи описування документів. Наукові дослідження Довнар-Запольського присвячені переважно середньовічній історії Білорусі та України. У Києві перебував до 1925 року, потім переїхав до Мінська, викладав у місцевому університеті. Кінець його життя проходив під знаком цькування і брутальних звинувачень, які особливо посилилися у 1930-х роках. У Києві Довнар-Запольський залишив чимало учнів. Його ім’ям названо вулицю у Шевченківському районі Києва.

Цього дня народився Євген Коновалець (1891-1938), український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, засновник Організації українських націоналістів. Нині Євгена Коновальця називають «Батьком українського визвольного руху ХХ сторіччя». А за його життя – лаконічно – Полковник. Він і сам – і зовні, і внутрішньо, був взірцем лаконізму і навіть аскетизму. Високий, стрункий, небагатослівний і надзвичайно дійовий. Коновалець не любив патетики, пишномовства, титулів, нагород, почестей і всілякої іншої шароварщини до якої, ніде правди діти, здавна мають схильність українці. Він на дух не переносив «ура-патріотизму» та мрійництва. Воно й не дивно – у 28 років Коновалець був командиром корпусу Січових стрільців і заступником голови Директорії у Києві. Саме Коновалець зіграв чи не вирішальну роль під час повстання проти гетьмана Скоропадського, у захопленні Києва і зміцненні влади Директорії. Коновалець був військовим комендантом Києва, забезпечував у місті порядок. Дехто стверджував, що наприкінці 1918-го – на початку 1919-го «Петлюра й Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця». І більшовики це добре знали. Знали, що Коновалець мало говорить (на противагу тому ж таки Винниченку), зате добре справу робить. Саме тому Коновалець став одним із головних ворогів більшовиків і особисто Сталіна. Саме тому на Коновальця було скоєно чимало замахів. За Полковником затято полювали як за сіроманцем по всій Європі, не шкодуючи ні людей, ні коштів. Єдине, що його по-справжньому «чіпляло» і було сенсом усього життя – визволення України. У цьому питанні він був категоричний («Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ» - казав він). Це було його головною метою, ідеєю, програмою, а все інше не вартувало уваги. Навіть власна безпека, власне життя. «Якщо ворог захоче мене вбити, ніяка сила мене не охоронить», - зауважував Полковник на застороги соратників. Він умів слухати, був чутким до критики, але до конструктивної. Умів визнавати свої помилки. Був поборником політичної культури: «Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки». У полеміці був стриманий – слів на кшталт «зрадники», «перевертні», «нахаби» і т.д. він уникав, називаючи подібну лексику «вуличною лайкою». В людях цінував порядність, чесність і розум. Саме своїм розумом та інтелігентністю підкупив його агент радянських спецслужб Павло Судоплатов (в емігрантських колах його знали як Павлуся, або Валюха), коли втирався в довіру до Полковника.  У листопаді 1937-го Судоплатов отримав наказ ліквідувати Коновальця. Сталін запитав, які слабкості має Коновалець. Судоплатов подумав і відповів, що той любить цукерки: «Всюди де він буває, він купує коробку солодощів». Сталін наказав це обдумати. В оперативно-технічному відділі НКВС виготовили вибуховий пристрій. Зовні це була коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за пів години після зміни положення коробки з вертикального в горизонтальне. Вбивство Євгена Коновальця відбулося в Роттердамі, в ресторані «Атланта» 23 травня 1938 року. Після смерті Коновальця у лютому 1940-го року ОУН розкололася на дві організації з однією й тією ж назвою – радикальну Степана Бандери й помірковану Андрія Мельника. Похований легендарний Полковник у Роттердамі на місцевому кладовищі Кросвейк. Перший пункт ухваленого 1929 року «Декалога українського націоналіста» проголошував: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї». Беззаперечно, Коновалець загинув за Неї, але й збудував Її – також.

Роковини смерті:

89 років з дня смерті В’ячеслава Липинського (1882-1931), українського історика, громадсько-політичного діяча, соціолога, публіциста, дипломата, теоретика консерватизму, одного з найбільш оригінальних українських мислителів. Автор «Листів до братів-хліборобів», праці «Шляхта на Україні». Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…» Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманата йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився. Натомість став послом у Відні (1918-1919). Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції. Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише 49 років. Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі. У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» Липинського).