22 серпня. Пам’ятні дати
Питання про створення міжнародної організації, яка б замінила неефективну у розв'язуванні міждержавних конфліктів Лігу нації, постало ще з початком Другої світової війни. Тоді у грудні 1939 року під егідою державного департаменту США та за ініціативою президента Франкліна Рузвельта був створений комітет для розробки проекту нової міжнародної організації. Результати роботи цього комітету лягли в основу Атлантичної хартії, підписаної у серпні 1941 року Франкліном Рузвельтом і британським прем’єр-міністром Вінстоном Черчіллем, яка і закладала основні принципи міжнародного співробітництва і дотримання безпеки.
Назва «об’єднані нації» вперше з’явилася 1 січня 1942 року у Декларації Об'єднаних Націй, яка розширювала положення Атлантичної хартії і формулювала принципи спільних зусиль для боротьби проти Німеччини, Японії, Італії та їх сателітів. На Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США й Британії, у жовтні 1943 року, була підписана Декларація з питання загальної безпеки, яка передбачала, зокрема, створення міжнародної організації, заснованої на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав. Згодом про відповідні наміри говорили і на Тегеранській та Ялтинській конференціях. У 1944 році Сталін, маючи на меті збільшення голосів і впливу в майбутній організації, виступив з пропозицією включення до числа членів-засновників Української та Білоруської республік. Для цього, навіть, були внесені зміни до конституцій СРСР і УРСР, які надавали Україні формальне право мати власні збройні сили. Вже 6 березня 1944 року Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про утворення військових формувань союзних республік та перетворення у зв'язку з цим народного комісаріату оборони із загальносоюзного в союзно-республіканський наркомат».
26 червня 1945 року, схваливши всі документи, назву «Організація Об'єднаних Націй» та її статут, конференція в Сан-Франциско завершилась. Статут ООН набув чинності 24 жовтня 1945 року після його ратифікації п'ятьма постійними членами Ради Безпеки і більшістю інших держав-засновниць, а перше засідання Генеральної Асамблеї ООН почалось у Лондоні 10 січня 1946 року.
Сьогодні в Україні вшановують пам’ять працівників органів внутрішніх справ, загиблих при виконанні службових обов’язків. Щороку цього дня ми згадуємо правоохоронців, котрі поклали власне життя на вівтар закону, захищаючи життя інших людей, їхні права і свободи, боронячи державу і суспільство від протиправних зазіхань. Згадуємо тих, хто, незважаючи на важкість обраної професії, на сірі будні та небезпеку, долаючи власну втому, а часом і скепсис зневірених і невдоволених громадян, з гідністю виконав свій професійний обов’язок, не заплямувавши власного імені та честі побратимів. Пам’ятаймо, що за скромними словами «загинув при виконанні…» - людські долі, трагедія обірваного життя, трагедія батьківського горя, сльози вдови і німе запитання в дитячих очах. За традицією цього дня покладаються квіти та вінки до пам’ятників загиблих правоохоронців; у церквах правляться поминальні служби, відбуваються інші меморіальні заходи.
Події дня:
22 серпня 1992 року останній Президент Української Народної Республіки в екзилі - Микола Плав’юк, передав клейноди УНР і грамоти про правонаступництво першому Президенту України Леоніду Кравчуку. Складаючи повноваження, Микола Плав’юк виконував постанову Трудового Конгресу УНР 1919 року, яка була підписана головою Директорії Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави. 24 серпня 1992 року, у Маріїнському палаці, делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки. Варто нагадати, 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. 9 лютого 1918 року, у Бересті, було укладено договір між УНР одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, відповідно якого УНР було визнано як незалежну державу. Після поразки українських визвольних змагань, за результатами Ризького договору 1921 року, територія УНР була анексована Польщею і Радянською Росією. 12 листопада 1920 року голова Директорії Симон Петлюра затвердив прийнятий Радою Міністрів УНР «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народні Республіці». Цим законом встановлювалися правила обрання глави держави на випадок його смерті, або добровільної відставки, а також наголошувалося, що закон є чинним до часу створення нового парламенту незалежної Української держави. Після смерті Симона Петлюри у травні 1926 року, його обов’язки виконував тодішній голова уряду УНР Андрій Лівицький. Було вирішено скасувати рішення про утворення Ради Республіки, натомість створити Державний Центр УНР в екзилі. Згодом осередки Центру почали створюватися у багатьох європейських столицях, його представники вели активні переговори з іноземними урядами, запевняючи їх, що саме УНР, а не УРСР, репрезентує спадкоємність ідеї державної незалежності України. У 1948 році Державний Центр УНР було реформовано: запроваджено інститут президента УНР, віце-президента, Української Національної Ради (парламенту) та Уряду. Останнім Президентом УНР в екзилі у 1989-1992 роках був Микола Плав’юк. На урочистому засіданні Верховної Ради 22 серпня 1992 року він наголосив: «Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі діяв безперервно від 1920 року за кордоном. Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місії УНР в столицях прихильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже в усіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю… З великою радістю і сатисфакцією ми прийняли Вашу перемогу, перемогу народу України в 1991 році. Бо саме вона найкраще доказує, що 70 років діяльності Державного Центру УНР в екзилі були потрібні Україні!»
Ювілеї дня:
112 років від дня народження Анрі Картьє-Брессона (1908-2004), французького фотографа, одного з засновників (1947) агентства «Магнум Фото», кращого фотографа ХХ ст. Картьє-Брессон знімав громадянську війну в Іспанії, визволення Франції, повоєнну Німеччину, будівництво Берлінської стіни, Китай в перші дні встановлення комуністичного режиму, Індію після здобуття незалежності, він був першим західним фотографом допущеним в СРСР після смерті Сталіна. Серед його робіт – фотопортрети Махатми Ганді за годину до смерті і останнього євнуха китайського імператорського двору; Езри Паунда, Анрі Матісса, Едіт Піаф, Сартра, Ігоря Стравінського, Мартіна Лютера Кінга, Коко Шанель, Трумена Капоте, Альбера Камю, Річарда Ніксона і Мерелін Монро. З одного боку – відбірні події і знаменитості століття, а з іншого – сотні і сотні безвісних людей: повій в Мехіко, дітей на вулиці Севільї, курсантів у Москві, безпритульних в Парижі; вулиці Токіо, Бухареста, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона, Гавани. І практично всі ці фотографії – шедеври, бо фотографія у Картьє-Брессона – вічність, збережена у миттєвості, а не миттєвість, завмерла у вічності. На початку 70-х років він перестав займатися фотографією і подальші 30 років життя (помер у 2004) не брав у руки камеру. «Я перестав фотографувати. Я тепер лише малюю. Декілька років тому один мій приятель зауважив: «Ти все сказав, що повинен був сказати; тепер час зупинитись». Я думав про це й зрозумів, що він таки має рацію… Ось так я зупинився… Хоча, ніхто, мабуть, і не повірить мені, коли я скажу, що я більше не хочу фотографувати, що я не хочу бути фотографом. Фотографія – це – пафф – як постріл і як азартна гра… Рисунок це абсолютно інше; навіть невеликі роздуми під час малювання приносять великі зміни. Люди ж не мають жодного уявлення про живопис… Сьогодні всі мають камеру і кожен думає, що він фотограф. Ілюстровані журнали переповнені їхніми роботами. Я ніколи не дивлюся ілюстровані журнали. Ви повинні дивитися навколо себе, на оточуючий світ, а не на розмальовані картинки; це єдине, що важливо…»
82 роки від дня народження Анатолія Молотая (1938), українського військового диригента, підполковника, народного артиста України. Організатор (1992) і головний диригент Національного президентського оркестру. З 1991 – викладач Київської консерваторії. Автор обробок і перекладень для духового оркестру.
