У вересні в Україні розпочався захід, ініційований Міністерством культури разом з ідеологом Олесем Донієм, що привернуло увагу й дипломатичного корпусу, й інтелігенції. Йдеться про Національний круглий стіл вчених та громадянського суспільства на теми історії, релігії, екології, щастя, культури діалогу, мови.

Упродовж наступних трьох місяців у семи містах України відбуватимуться загальнонаціональні дискусії інтелектуалів та представників громадянського суспільства на ці найбільш дражливі для українського суспільства теми.

Про перший круглий стіл, присвячений культурі діалогу, ми детально писали тут. Делікатні ж питання історії та історичного пантеону, які обговорювалися під час другого заходу в Одесі, ми описували тут.

А напередодні круглого столу, присвяченого мові, який відбудеться 19 жовтня в Харкові, ми зустрілися з його координатором – мовною активісткою та координатором безкоштовних курсів української мови Анастасією Розлуцькою.

ЛЮДИ ПРИХОДИЛИ НА БЕЗКОШТОВНІ КУРСИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НАВІТЬ НА ЛІНІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ, ПОПРИ ВОЄННІ ДІЇ

- Анастасіє, я вважаю, що діалог про мову – один з найскладніших, якщо проводити його чесно.

Я завжди підтримувала прийняття закону про мову, не піддаю сумніву, що українська мова має бути єдиною державною. Ну, але хотіла би поговорити про помилки мовної політики, вийти з Фейсбук-сегменту своїх, де наше коло одне одного підтримує та підхвалює.

Попри прийняття закону про мову, українська мова не стала ані популярною, ані модною в Запоріжжі, Одесі, Харкові, й навіть є подразником для частини Києва, ви згодні?

- Про питання мови я буду говорити з точки зору громадянина і громадського активіста, бо це те, чим я займаюся впродовж кількох років. Вважаю, що мовна ситуація в усіх регіонах пішла на покращення, тому що ми бачимо зацікавленість щодо вивчення української мови. Вже шість років я є координатором курсів української мови, і я бачила зростання інтересу до них. Ми стежили за динамікою, і кількість охочих вивчати мову збільшувалося й у Запоріжжі, й у Харкові, й у Дніпрі. А до війни наш проєкт був присутній і в Донецьку, і в Луганську, щоправда недовго – протягом одного року. Ми потім пересунулися на лінію розмежування, тобто, ми бачили зацікавленість у вивченні, й це була вже не одна група, це були дві-три, чотири групи бажаючих.

- Коли почала зростати зацікавленість вивчити мову?

- Після 2014 року почала зростати на Сході. Якщо бажання вивчати українську в Києві у нас уже було в 2012-2013 роках, її переважно хотіли вивчити для роботи, для того, щоб вільно спілкуватися з онуками (була жінка, яка сказала, що її мотивація: хочу внукам своїм читати казки українською, як мені читала моя бабуся). А після 2014 року на оцьому патріотичному емоційному піднесенні кількість людей, які захотіли вивчати українську, була дуже високою, і російське вторгнення на Сході також спричинило цей бум. У нас по лінії розмежування, незважаючи на те, що там відбуваються і відбувалися військові дії, люди приходили на безкоштовні курси української мови, дуже багато дітей ходили власне на лінії розмежування.

- Анастасіє, безкоштовні курси української мови продовжуються?

- Безкоштовні курси української мови ми закрили. Оскільки це був офлайн-проєкт, він відбувався в групах, то зараз – через ситуацію з ковідом – офлайн-навчання не відбувається, були невеликі групи в Горішніх Плавнях, ще навчалися в Краматорську…

- В Горішніх Плавнях?

- Так, у Горішніх Плавнях зараз набрали нову групу, і в них відбувається заняття, зберігається дистанція, масковий режим тощо. А в Києві ми припинили, але ми вирішили перейти в онлайн, це давно наша була така ідея – і ми створили портал «Є-мова», на якому вже зараз є три курси, один курс української з 27 уроків. Ми умовно так розділили курси на рівні, зараз буде рівень Б-1. А до Дня рідної мови в листопаді ми плануємо запустити, й подалися на Український культурний фонд, щоб записати ще два рівні – це Б-2 і С-1 – для того, щоб ці курси були онлайн, і щоб до них мали доступ усі, хто бажає.

- Розкажіть про якісь мовні історії з ваших курсів.

- Курсам шість років. За цей час ми видали чотири тисячі сертифікатів.

У нас різні були групи. У нас були групи тих, хто взагалі погано володів українською мовою. А туди входили дуже часто росіяни етнічні, хто приїхав до нас, білоруси. Були курси для них окремо. Були групи тих, хто мав серйозний мовний бар’єр, але не міг перейти – тобто все розуміють, а сказати не можуть. Були “просунуті” користувачі української мови. І з ними ми працювали. Ми з різними групами працювали, з різними категоріями. В тому була й цікавість цих курсів. Тому цей проєкт живе і до зараз. Я думаю, ми його відновимо після пандемії, якщо, звісно, держава не впровадить безкоштовні курси української мови. Проєкт нас надихав тим, що ми отримали емоційну віддачу від тих людей, які приходили. Історії були дуже цікаві. Я вже згадувала про те, що в першу групу прийшла бабуся, і вона сказала: я сюди прийшла, щоб читати своєму внуку “сказкі на украінском язикє”.

- Вивчила?

- Вона подолала свій страх, подолала свій бар’єр. Вона ходила чи не три роки до нас. У нас був військовий, який приходив п’ять років на наші курси.

Він просто хотів навчитися. Це була внутрішня така потреба. Були красиві історії про кохання, коли дружина – українка, а чоловік – іноземець, і він хотів красиво розмовляти, щоб красиво освідчуватися. Були історії відвідувачів зі Сходу, які казали: я хочу долучитися до українського патріотичного руху, тому що не хочу, щоб мене хтось прийшов ще раз захищати. Дуже багато різних історій у нас було. Були люди, які хотіли писати тексти, були по роботі бухгалтери, адвокати, які приходили для того, щоб навчитися професійно спілкуватися. Вони дуже швидко переходили. А з тих, хто мали таку більш романтичну якусь мотивацію, то вони довго навчалися. Їм це подобалося, і ось цей процес довго тягнувся.

- У скількох містах були ваші курси?

- Кожного року по-різному. Одного року було в тридцяти двох містах. Іншого – в п’ятнадцяти. Ми не завжди мали спроможності, бо курси – це координатор і викладач. А ще треба було зробити оголошення, запросити людей, знайти приміщення і викладача.

- А зарплата у викладача була?

- Ні. У нас єдина мотиваційна штука була, яку ми проводили, – це літні школи для викладачів. У нас було три літніх школи. І ми їх проводили в різних містах. Ми проводили на них тренінги, підвищення кваліфікації. Ми також учили їх проєктному менеджменту, комунікаціям для того, щоб вони могли самостійно цей проєкт у регіоні масштабувати. Подаватись на громадський бюджет чи то подаватись на якісь грантові програми. Наприклад, ті ж самі курси у Вінниці – це зовсім не ті курси, що в Запоріжжі. Тому що Вінниця – більше україномовна. Вони там із суржиком працювали. І наше завдання було – це втримати викладачів, дати їм мотивацію, і також вони свою якусь віддачу отримували на цих курсах.

- Професія вчителя української стала престижною?

- Я думаю, що вона завжди була престижною, але не завжди затребуваною. Чи стане вона більше затребуваною, я не знаю. Мені важко говорити про те, де я не маю цифр. Я можу говорити тільки, опираючись на ці ж самі курси. Чи збільшилася у мене кількість запитів на навчання? Так, збільшилася. Чи просять викладача? Так, просять. Але, звісно, треба, щоб у викладача був якийсь супер-пупер бекграунд. Ми ж розуміємо, що насправді – що вони не просили б, але українську мову доведеться вивчати. Тобто, вона стала популярна, тому що з’явилася на «1+1» програма з Авраменком. Вона стає популярна, тому що є закон, є більше української музики. Ви подивіться – більшість радіостанцій перевиконують квоти.

Хоча в 1990-х роках теж було багато української музики, але на радіо вона була присутня, там, 5 відсотків. Її не помічали, ми її не бачили. А тепер її помітили, ось вона є. І вона, виявляється, буває класна, під неї можна танцювати на дискотеках, можна розважатися і можна співати в компаніях.

І ще маю таке зауваження. Мовляв, українська мова повинна стати елітарною. Елітарність – то добре, у нас є елітарна українська мова. Але важливо, щоб мова розвивалася як мова повсякденного вжитку, як комунікаційний інструмент. Щоб вона розвивалася в кросвордах, щоб розвивалася українська лайка, ідіоми, повертається українська фразеологія. Коли я кажу: “Ох, мати Василева!”, мене перепитують – а що це означає?

- Що це, до речі, означає. “Твою мать” по-російськи?

- Це типу: ну, що сталося. Це вживають в одному селі й мені сподобалося. Отак я нахоплюю багато слівець у різних селах і вживаю, а всі думають, що я це привезла із Західної України. А я знаходжу це на Полтавщині чи Слобожанщині. Українська мова настільки багата, що її легко розвивати, як комунікативний інструмент. Розвивати, даючи мовний відгук на всі процеси у суспільстві. Я стежу в «Телеграмі» за англомовним каналом, який працює з англійською. Вони дають купу нових слів англійською, “означаючи” нові процеси, які відбуваються в англомовних суспільствах. Про розвиток мови свідчить те, як швидко вона реагує на нові процеси та явища. Подивіться, як євреї перевели іврит з книжної мови у повсякденну, надавши їй можливостей.

- Ви знаєте, воно так виглядає, начебто з ваших вуст оптимістично, але кожного місяця відбуваються якісь резонансні й не дуже здорові події, пов’язані з мовою. Чи правильно йде умовна націонал-патріотична спільнота, коли зчиняє скандали на кшталт книгарні "Є"?

- У нас є держава – і держава повинна підтримувати переклади книжок, повинна підтримувати українські книгарні, видавництва, які видають українською мовою, це питання держави. А питання громадянського суспільства – тиснути на державу для того, щоб сьогодні підтримувався український виробник, український видавець, і щоб на полицях з’являлося більше українськомовної книги, не залежно від того – чи це українська література, чи це переклади. Дискусії, звісно, виникають і часто натягнуті, тобто немає підґрунтя для тривог та якихось протестів. Вони часто спричинені неправильно прокомунікованими повідомленнями, тобто – неправильною подачею тієї чи іншої інформації. Обговорення книгарні Є показало, наскільки по-різному люди зрозуміли повідомлення, виставлене книгарнею, яка себе позиціонувала і продовжує позиціонувати як книгарня, яка продає українську книгу (90 відсотків на прилавках книгарні – це українська книга), а далі вийшло повідомлення про те, що вони звертаються до уряду, до держави про те, щоб підтримати реалізацію української книги на прилавках, і держава має звернути увагу на це та підтримати – і тут залежить від тиску громадянського суспільства.

- Так був скандал через те, що вони розширили асортимент російської…

- Насправді вони його не розширяли, вони це пояснили, що вони мали інше на увазі. А погана комунікація сьогодні в інформаційному суспільстві, де інформаційні атаки, дуже дорого коштує. Книгарня Є й на сьогодні та книгарня, яка реалізує українську книжку, й української книжки є набагато більше, ніж умовно ми мали до 2013 року. Наше завдання, і як громадянського суспільства, і в першу чергу держави, – це підтримати нові переклади та загалом українську книжку на прилавках, масштабувати її появу та підтримувати появу українських книгарень у Харкові, в Дніпрі, в Кривому Розі, Запоріжжі, тобто щоб їх ставало більше, щоб доступ до української книжки був на полицях, щоб ми мали можливість вибирати.

- У мене десь до сотні заблокованих людей у Фейсбуці, з них кілька навіть АТОшників, – через те, що вони виставляли мені претензії, що частину постів я пишу російською. Я довго пояснюю, що російська – моя рідна мова, так само українська мова – частина моєї ідентичності, так було завжди і так буде завжди. Ви знаєте, оця нетерпимість до носіїв російської, деколи навіть серед своїх, серед націонал-патріотів, вона ж присутня. Погодьтеся, що ми такі.

- У нас дуже велика країна й у нас дуже багато різномаїття думок – і все це створює нашу карту держави. Але ми, перебуваючи в соціальних мережах, теж перебуваємо в певних бульбашках, і тому я би радше опиралася на ці ж самі соціологічні дослідження і на представлення соціології з питання мови. Минулого року агентство «Рейтинг» показало, що питання мови для України вирішене, й українці не хотіли б до нього ще раз повертатися, і рекомендували політичним силам не повертатися до мовного питання. Але соціальні мережі – це точно не той формат, який допомагає нам у порозумінні, навіть націонал-патріотам, бо дуже часто мої повідомлення транслюють зовсім по-іншому, аніж те, що я мала на увазі. Можливо тому я й не можу завести свій власний блог, бо те, що я одне маю на увазі, транслюється іншими людьми зовсім по-іншому – і це треба зрозуміти, це ризики інформаційного суспільства. Але позиціонування має бути єдине: ми виховуємо громадянина України.

- Але ви згодні, що існування російської мови на рівні побутовому (і якщо її вживання не звужується) – не несе жодних небезпек Україні?

- Та будь ласка, побутове вживання російської мови на будь-якому рівні нікому не заважає і ніяк не дискримінується. Насправді, Закон про державну мову говорить лише про одне – про регулювання права доступу громадян України до отримання послуг українською мовою, і це той інструментарій, який у нас був відсутній протягом останніх років незалежності. І лише в 2019 році з’явився. У нас була Конституція, яка регулювала ці питання. Очевидно, що цього інструментарію було недостатньо, і Конституція регулювалася, що має бути закон – і він був нарешті прийнятий, тому він регулює тільки публічну сферу, і тут важливо на цьому наголошувати: він ніяким чином не втручається в приватну сферу, в приватній сфері людина може розмовляти будь-якою мовою – чи то російською, чи то угорською, чи то румунською.

ХІБА ВІСІМНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ НЕДОСТАТНЬО ДЛЯ ТОГО, ЩОБ У СФЕРІ ОБСЛУГОВУВАННЯ НАВЧИТИСЯ КАЗАТИ «ДОБРИЙ ДЕНЬ» І ПЕРЕКЛАСТИ МЕНЮ УКРАЇНСЬКОЮ?

- А у вас не було відчуття, що ми поспішили з термінами впровадження закону про мову, що треба було б якийсь довший перехідний період? А спочатку – все ж таки просвіта, навчання, і не лише волонтерське, а велике системне. Тобто, спочатку Україна залита українським контентом, а потім реалізація норм закону?

- У нас тридцять років є Конституція, і Конституція регулює, що державна мова є українська. Якщо тридцять років було недостатньо для того, щоб впровадити українську мову у всіх сферах, то я думаю, що й наступних тридцять може бути недостатньо навіть із законом про мову. З іншого боку, наприклад, якщо предметно взяти закон, наприклад на впровадження української мови в сфері обслуговування – хіба вісімнадцять місяців недостатньо для того, щоб навчитися казати «добрий день» і перекласти меню українською?!

- Для сфери обслуговування цього достатньо, я завжди була прихильником того, що 500 слів людина з цієї сфери вивчити може, але ви вірите в абсолютну тотальність і можливість всіх українських викладачів викладати в середніх школах всі дисципліни українською мовою?

- Отут у мене є цікавий цьогорічний приклад – і я на нього зішлюся. Чи я вірю в це? Так, я вірю, тому що до нас на курси приходять люди, які хочуть – інколи не можуть, але хочуть вивчити українську. І це дуже цікаво. Ми цього року працювали з викладачами, з учителями шкіл з російською мовою навчання, і до курсу «Мовний менеджмент в освіті та комунікативній стратегії» долучилися й викладачі університетів, і методисти, й директори, й адміністрації шкіл. Тобто, на курсі було 6 тисяч людей. Це курс із десяти лекцій, ми його побудували так, що говорили про ідентичність, про комунікацію, долання бар’єрів, про мотивацію – і далі, власне, було кілька лекцій про українську мову. Неможливо за маленький курс навчити української мови, це зрозуміло.

У нас підхід такий: ми знаємо, що всі в Україні на певному рівні знають українську мову. Є питання долання мовного бар’єру, напрацювання мовного запасу і т.д. – це все залежить від читання, від української літератури. Перед курсом ми ставили собі показники досягнення цілі. Вважали, що добре, коли 60% людей сприймуть і будуть використовувати цей матеріал у роботі, а ми отримали 89%. 89% викладачів, які пройшли курс, перейдуть з 1 вересня на викладання українською мовою, тобто – зможуть перейти, вони будуть старатися. Велика частина людей сказали, що це допоможе їм перейти, що вони знайшли мотивацію собі. Частина написали, що не відчувають у собі такої спроможності, це було менше 5%.

Маємо певний підсумок. На курсі було 6 тисяч викладачів, 1700 з них отримали сертифікати, тобто, змогли подолати оцей бар’єр і отримати сертифікати.

- А у вас був іспит?

- У нас було тестування, тобто, це платформа онлайн, фінансував нас Фонд Ганса Зайделя. До речі, це німецький фонд, який фінансує українську мову в Україні. І це була в нас співпраця з Міністерством освіти, до речі, спочатку ми з Новосад розмовляли, потім меморандум підписали вже з наступним міністром – і виконання було вже при третьому міністрі. Тобто, міністри змінюються швидше, аніж протяжність проєкту. І в нас дуже круті результати. З 1 жовтня у нас зараз звітування – і на цьому прикладі просто важливо говорити про те, що викладачі шкіл з російською мовою навчання готові змінити мову навчання.

- А вчителі яких дисциплін це були?

- Математики, геометрії, хімії, біології й т.д. А географія – це Запоріжжя, Харків, Дніпро, Херсон, Одеса й Київ.

- Хороші результати, але як для цифр абсолютних, порівняно з загальною кількістю вчителів, – то малувато.

- Я розумію, але у нас є певний зріз, і ми готові йти далі й продовжувати цей проєкт, тому що був великий запит на інструментарій. У нас був хороший приклад Бахмутської школи (вони ще в 2017-му році перейшли на українську мову викладання в Бахмуті), вони перейшли з ініціативи батьків. Батьки прийшли і сказали, що вони б хотіли, щоб школа перейшла на українську мову викладання. Викладачка на нашому курсі ділилася власним досвідом про те, як відбувалося це впровадження – кому було найлегше, кому було найважче, як вони проходили комунікативні етапи, непорозуміння, бо був спротив, як вони доходили до ось цього порозуміння, як переконували. Це дуже складні етапи, й вони насправді це зуміли зробити – і їхній досвід безцінний є сьогодні. Я думаю, що цей процес, він буде протяжний, тобто – ніхто нікого не збирається карати, розумієте.

- Я теж сподіваюся, що виконання закону по факту буде повільним – і це врятує його від народного незадоволення.

- Яке незадоволення? Я, якщо чесно, не бачила жодних акцій протесту на підтримку російської мови або проти Закону про державну мову. Навпаки, навіть у Маріуполі нещодавно були акції на підтримку державної мови, коли вони внесли додаткові якісь законопроєкти, які мали би внести зміни до мовного закону. Розумієте, Закон про мову зараз чіпати не можна, йому треба дати вступити в дію і щоб він почав потроху виконуватися. Адміністративні інструменти ж не вступають одразу в дію, є уповноважений із захисту державної мови, він зараз зустрічається з бізнесом, зустрічається з міністерствами. Кажуть, коли норми закону вступають, відбувається діалог, ми демократична країна, демократичне суспільство, цей процес, ми розуміємо, буде довгим і протяжним, але в нас немає іншого виходу. Ми або повертаємо Україні свою ідентичність, перебуваючи у полоні чужої ідентичності дуже багато років, або ні.

- Вам не здається, що будувати націю лише на мовному ґрунті – це обмежувати її можливості?

- Я вважаю, що мова – один із ключових показників національної ідентичності, але не єдиний, але як би основоположний. Я пригадую, було дослідження, в 15-ти країнах світу проводили опитування: що є визначником ідентичності. І там були складові: територія, релігія, історія, мова. І мова у більшості країн – Італії, Іспанії, Франції – набирала 50 і більше відсотків, як елемент, який визначає національну ідентичність, національну приналежність. Тому мова – це дім буття, а українська мова – це дім українського буття і питання її повномасштабного розвитку.

- Французи і фіни заходили без державної мови в свою державність. Звісно, що закон ніхто не буде чіпати, його кров’ю і потом проштовхували, так, вашими силами і ваших друзів, і колег та волонтерів. Націонал-демократи, голосуючи за нього, втратили кілька відсотків голосів. Але коли я деколи читаю, що законом запроваджуються штрафи, а широкої системної мережі державних курсів української мови нема, то до чого ми прийдемо? Це буде виконання закону чи профанація?

- Це будуть паралельні процеси, я думаю, що про штрафи зараз ще не йде мова, але потрібно розуміти, що вони будуть. Тобто, тут, звісно, період на впровадження є, адміністративне покарання є, інструменти як би всі нам дані. Тобто, тепер питання до держави: а де курси української мови? В законі ми прописали, що мають бути безкоштовні курси української мови на те, щоб люди могли оволодіти. І це питання до Міністерства культури, й мовний уповноважений сказав, що такі курси будуть.

У нас вже є національна комісія зараз, яка розробляє стандартування. І вони дуже добре рухаються, і представляли вже перші результати напрацювання.

І структура уповноваженого із захисту мови запрацювала. Вважаю це великою перемогою для нас, що нарешті ця інституція запрацювала і веде зараз роз’яснювальну роботу, й почала приймати скарги і комунікаційно розрулювати якісь непорозуміння, які виникають. Тобто, розвиток мови йде не лише силами громадянського суспільства.

- Часом від наших ура-патріотів я чую фразу, що російська мова – інструмент ворога. Ви не поділяєте цього?

- Ні, я не поділяю. У мене дуже багато друзів послуговуються російською мовою, тому я не можу це так розглядати з цієї точки зору. І в Україні це є одна з мов національних меншин, визначена Конституцією. Протягом всієї своєї історії незалежності ми видавали підручники мовами нацменшин для навчання в цих школах. Тому я не вважаю, що в нашій культурній парадигмі ми можемо порушувати цю тему.

І багато людей, які послуговуються російською мовою в побуті чи навіть на роботі, вони підтримали закон про державну мову. У них є розуміння, що мову потрібно відновлювати і відповідно – на її основі має відбуватися відродження культури. Питання в тім, як ми правильно побудуємо оцю комунікацію для досягнення своїх цілей. І важливо, яке ми майбутнє для своїх дітей бачимо завтра. І очевидно, що воно буде базуватися на якихось концептуальних засадах. Я думаю, що інші країни, які мали пострадянський досвід, такі як Литва, Естонія, – цей шлях проходили. І коли писався закон про мову, їхній досвід ми брали до уваги.

- Приватний урок з української мови (шкільного курсу – ред.) коштує від 100 до 300 гривень зараз. Я думаю, що уроки з літератури – десь така сама ціна. І от зараз триває суперечка, в якому вигляді лишити ЗНО з української літератури – чи просто як доважок до тесту з української мови, чи як повноцінний тест. Я – частина тих батьків, які вважають, що поки ви, ми, українська держава не навчили достатню кількість учителів української літератури, щоб вони навчили дітей і підготували їх до ЗНО, ми не маємо вимагати повноцінного великого тесту з української літератури. Тому що це значить виставляти батькам ще один рахунок – окрім тих, що є. Але я знаю, що у мовної спільноти інша думка. Ви особисто якої дотримуєтеся?

- Слухачка наших курсів, журналістка з Донецька, сказала: я хочу вільно, легко й емоційно розмовляти українською мовою, як я розмовляю російською. Але для цього – я розумію, що мені потрібно дуже багато читати української літератури, яку я не читала. Продовжуючи її думку, я вважаю, що в тій освітній парадигмі, яку ми сьогодні маємо, а вона особливо зараз не змінюється, – ми маємо ЗНО з української мови і літератури обов’язковим. Вважаю, що найближчі 10 років ЗНО з літератури повинне залишатися обов’язковим лише тому, що без української літератури неможливо вчити українську мову. Будь-який педагог, який вчить української, він першим ділом, коли каже, що вам треба подолати мовний бар’єр чи вивчити мову, – читайте літературу мовою оригіналу. І для того, щоб виховати нам громадянина, це моє переконання, ми не можемо зараз собі дозволити таку розкіш, як скасувати ЗНО з української літератури.

- Мова йде про формат та глибину. Два десятки питань з літератури – як частина тесту з української – хіба цього не досить?

- Ми можемо дискутувати щодо формату й т.д., але я думаю, що варто повертатися до цієї дискусії, коли ми впровадимо нову українську школу. Найлегше щось скасувати. Я думаю, що варто повернутися до дискусії, наприклад, через десять років – для того, щоб ми розуміли, що не залежно від того, яку літературу ми читаємо, ми чітко кажемо, що я є українець, я громадянин України. Тому що британець, не залежно від того – вчить він британську літературу чи ні, він знає, що він британець. А в Україні – не завжди.

- Я вважаю, що спочатку ми маємо вчити вчителів, щоб вони українську літературу опановували глибоко, а потім вимагати її знання.

- Української літератури навчає вчитель української літератури, наскільки я розумію, в школі. Я не зовсім розумію оцю підготовку до ЗНО окремо із репетитором. Тобто, ми маємо право і повинні вимагати від вчителів, щоб вони вчили наших дітей української літератури на уроках української літератури. І взагалі – оці якісь додаткові уроки з додатковими оплатами. Це вже інша дискусія: чи необхідні знання надаються на тих уроках, на яких дитина відвідує, тратить свій час і протирає штани?

- Хотілося поговорити про круглий стіл, який відбудеться в жовтні. Що ви від нього чекаєте як від національного мовного діалогу, і які питання цього діалогу, вам здається, важливо і варто обговорювати?

- На сьогодні вважаю і бачу для себе стратегічними два завдання, які варто обговорити експертам на круглому столі. Перше питання – це як ми збираємося впроваджувати закон про державну мову і як ми збираємося його виконувати на всіх рівнях? Як буде реалізовуватися оцей мовний менеджмент на найвищому рівні, а також виконавцями, які будуть працювати на найнижчому рівні? Це б я хотіла обговорити з експертами. І друге питання є не менш важливим – це взаємодія мов – державної мови з іншими мовами, з європейськими, мовами національних меншин у контексті глобалізації та мультикультуралізму. Відповідно, ці дві теми – можливо, це будуть навіть дві панелі, яким ми будемо приділяти увагу, – й хотіли б обговорити. Будуть представлені, я так думаю, різні точки зору. Моя особиста позиція: наша історична перемога – те, що ми прийняли закон про державну мову. Це був дуже довгий і складний період. І це був надполітичний процес. І питання у тім, як ми готові відстоювати його подальше впровадження, і щоб протягом десяти років ніхто не втручався в закон про мову. І ніякі там зміни, відміни – тут полегшення, а тут пом’якшення – недоречні. Ми просто повинні зрозуміти – як ми готові працювати, і як ми можемо працювати. І в цьому нам є інструментом закон.

- Опишіть ідеальну мовну ситуацію в країні через 20 років, на ваш погляд.

- У нас немає дискусії з мовних питань. От я найбільше не люблю брати участь у всяких мовних дискусіях, які використовують політики…

- Я думала, ви зараз мені скажете: вся Одеса говорить лише українською, весь Харків – лише українською, всі говорять українською, а ви кажете – просто, щоб не було конфліктів.

- Так. Тому, що я не вірю, що через двадцять років весь Харків, Одеса будуть говорити українською. Я в це не вірю, тому що розумію, що цивілізаційний підхід і цивілізований підхід до цього процесу – зовсім інші. Нам важливо, щоб ми на мовному ґрунті не влаштовували таких неприємностей, як ви кажете про соціальні мережі. Я б насправді мріяла, щоб політики перестали це говорити, щоб вони перестали втручатися. Насправді, коли тільки приходять ось ці передвиборчі перегони, вони всі починають говорити про мовне питання. І вони вже всі стають експертами, виявляється, в цьому питанні, й вони всі знають – що треба робити і як. А де ж ви були попередні п’ять років і не знали що робити? І дуже багато спекуляцій. І підігрівають їх переважно політики. Тому я хотіла би позбутися цих дискусій. І для мене ідеальна мовна ситуація – коли спокійно виконується закон про державну мову, ми себе відчуваємо всі громадянами України і знаємо – громадянами якої країни ми є. А політики на мові не спекулюють.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Олени Худякової