Голодомор: зустріч і подолання жаху

Привид Голодомору стояв у нас за плечима завжди, просто ми цього не усвідомлювали. І ця неусвідомленість відкривала шлях до деякого відсторонення. Так, це було. Це було тут і тоді. Але складно було уявити: а як це? Багатьом, за винятком тих свідків, які вціліли і дожили до наших днів, за винятком тих, хто досліджував тему і ще, мабуть, за винятком наділених даром уявляти й відчувати на «високих регістрах».

Доки десь з 2015-2016 відкрився портал. Портал у... пам’ять. Хоча я б радше назвала це порталом у жах. У пекло.

Люди почали згадувати українське ХХ століття. Вони почали його згадувати не просто так, а у деталях. У побуті. Вивернуті горщики зі стравою. Поїдених домашніх тварин. Тіла на вулицях. На оцих-ось вулицях, де й понині ходять люди. Почали згадувати конкретних людей і конкретні дії. Ось вони, люди, нині живі й здорові. Нащадки тих, які вижили, запам’ятали і знайшли у собі силу і мужність передати пережите наступним поколінням.

І ось тут мною теліпнуло. Теліпнуло до межі істерики і втрати сну. Від отих дрібних деталей, у яких, як відомо, і сидить нечистий.

Від викинутих з печі горщиків з недовареною стравою...

Від вирваних з дитячих рук шматків коржика...

Від людей, які помирали недалеко від своїх домівок...

Від з'їдених котів, собак, мишей...

І силу таких деталей можна прочитати у поминальні дні у розповідях живих, сучасних людей, очних і заочних моїх знайомих, чиї предки у той страшний час жили «по той бік Збруча». Поки це все читалося у друкованих книгах – навіть збірках спогадів – сприймалося менш гостро. Це було «тоді», «десь». Книга непогано виконувала роль захисного бар’єру. Зрештою, її можна просто закрити.

А тут уже нічого не закриєш. Тут уже – реальні живі люди.

Усе. Шляхів до відступу нема. Ти мусиш зміритися з привидами твого народу. «Тоді, жінко, прийдуть до тебе привиди зі спогадів твоїх бабусь...» Ото вони і прийшли. 

І привели за собою на другу дорогу. А друга мисленнєва дорога цього порталу – то усвідомлення слідів минулого у собі. Усі оті інфантилізми, патерналізми, віра у «доброго царя», безвідповідальність, побутова корупція – усе це на раз втратило термінологічну одіж і вищирилося цілком конкретними практиками і фразами. І показало, де й наскільки мали вдарити і натиснути, щоб здеформувати, позбавити кшталту і глузду – тут, і отут, і ще ось тут.

Усе це разом здатне спаралізувати. Глибиною жаху. Тим, що багато хто так і не отямився від нього, не переповів нащадкам тої трагедії...

Від того, як же часто у нашому повсякденні бачимо сліди Голодомору – у поведінці нині живучих, нащадків недобитих Голодомором і всіма іншими катаклізмами. У втечі від села, у мишкуванні всього, чого можна, у недовірі до влади як такої, у бажанні не перейматися нічим серйозним, у потязі до сильнішого, у страху брати відповідальність – а то не я, то так сталося, у невпізнаванні свого, у знеособленні минулого...

Я ніколи й нікому не переповідаю у деталях того, що відбулося у місці, де я працюю, у червні 1941 року. Як і в інших подібних місцях. Після кількох останніх років я зрозуміла, що ніколи не передам подробиць того, що читала і читаю у фейсбучних звіреннях тих, чиї родичі наважилися розповісти про страхіття, пережите майже сто років тому. Хіба коли стану дуже старою і мені вже буде байдуже до всього, крім майбутнього і передачі в те майбутнє всього пережитого і перемисленого. І я зрозуміла, чому мовчали. Бо – було страшно. І хтозна, що було страшніше – всесильна «держбезпека» чи спогади про пережите.

І я добре свідома того, що усе оце сказане, а ще більше – купа всього подуманого і продуманого – це теж якась частина, якийсь «мій» кавалок того, що сталося з моїм народом. Інколи воно доганяє, хоча Бог милував моїх безпосередніх фізіологічних предків від усіх трьох Голодоморів. Єдиний «голодний» спогад – то розповідь мого покійного діда, коли на подвір’я до них, рік як переселених із Закерзоння, забрели виснажені від голоду батько з сином. Прабаба якраз мала на господарстві тільки глечик з квасним молоком і власне його, на той момент чи не останню їжу в хаті, вона віддала цим голодним блукачам.

Реальність Голодомору лякала двома речами. Перша – то відчуття повного безглуздя і власного супроти нього безсилля. Вривається орда в хату, навіть суто арифметично їх більше, ніж увесь твій рід – і що ти зробиш?

Друга річ – повний злам побутової банальності. Коли готову їжу викидають з печі на підлогу – це страшно. Коли кота чи собаку їдять – теж. Бо це не тільки насилля. Це повний злам усього, до чого звик. І хтонічний жах: якщо можливе це, то можливе, виходить, усе. І що ж із нами ще можуть зробити ті, хто до цього допровадив?

Самість – це ж не тільки уявні конструкції мови, віри, ідентичності. Мова – це й розмови з близькими вдома, з колегами на роботі. Якщо нема про що говорити, нема теми – мова мертва. Віра – це не тільки уявлення про Бога як Абсолют, це щоденна (чи не щоденна – аби щира) молитва, це похід у церкву, яка он там, на горбочку чи за рогом, це ціла купа ритуалів. Звичай – це не тільки гарне слово і розділ культурної антропології. Це багато дій, як святково-ритуальних, так і щоденних, «бо так має бути».

Майкл Білліг використав дотепну аналогію «прапора, що майорить» і «спущеного прапора». Так-от, ми асоціюємо нематеріальні поняття з «прапором, що майорить» у вигляді великих здвигів і урочистих церемоній. Але «спущений прапор» у вигляді щоденних дій, банального, здавалося б, ритуалу споживання їжі чи відпочинку, багаж і навички, які передаються з покоління до покоління – від батька до сина, від матері до доньки – саме тут і є корінь самості, коріння сенсу і глузду, коріння відчуття контролю над подіями, саме тут зариті індикатори «нормальності». Тут же багаж самоусвідомлення, співвіднесення себе і світу, відчуття свого місця, комунікація зі світом – не лише словом, а й певними діями.

Голодомор усе це розбив. Великою мірою перервав тяглість традиції та ідентичності. Як переломлюють древко переможеного об коліно. Як ламають хребет. І потім, коли наступає реабілітація, «спинальник» мусить заново вчитися і вчити свій мозок діям, які за нормального стану прошиті у мозку. Це боляче і важко.

Так само і ми зараз мусимо реабілітовуватися. Відроджувати наші сенси, наш світ, нашу думку. І першим етапом є усвідомлення.

Багато хто виявився неготовим. Усі ті, для кого немає війни, кого посварили політики, кому треба «позитиву», усі, для кого «а що я, життя таке», усі, хто тікає від реальності за магічними ритуалами чи непам’яттю – усіх їх можна зарахувати до дотепер скалічених Голодомором і наступними десятиліттями совєтської влади. І вся їхня агресія, скерована на тих, хто нагадує їм про війну і реальність, навіть просто своїм існуванням – це агресія страху. Підсвідомої витісненої пам’яті про те, як за зайве слово, яке іменувало реалії своїми словами – вривалися, арештовували, катували і вивозили...

Це було чи не найбільшим моїм відкриттям, коли я почала говорити з людьми, які мене оточують на повсякдень, звертати увагу на сліди не тільки Голодомору (якого Галичина не знала), а й загалом «концтабору» у щоденних словах та діях. Коли у відповідь чула: «не розказуй тих страхіть», «чи ти не можеш сказати щось позитивне» тощо. Стало ясно – люди бояться й далі. І, за інерцією, – «держбезпеки», і повертатися у момент жаху. Згадувати. Спробувати зрозуміти. І – перебороти.

Коли зрозуміла, що жах і травма прилітають рикошетом по тих, хто їх усвідомлює. Це працює так, що страх поширюється і на тебе. Відома властивість стокгольмського синдрому «гасити» тих, хто зважується називати речі своїми іменами, і на опір, бодай моральний. І саме ця властивість людського змислу робить жертв несвідомими спільниками злочинців.

І ось тоді зрозуміла, чому відчинився цей портал саме тоді, у 2015-2016 роках. «Браму втворили», за висловом Галини Пагутяк, хоч і з іншої нагоди. Армія втримала фронт, отже, ми стали сильними, ми змогли принаймні не здатися, змогли протиставити щось ворожій силі. Нас уже не заберуть, не припишуть «антирадянської агітації» з 10 роками Сибіру за родинну згадку, у якій відбився один зі злочинів тоталітарної Москви. Москва не прийде. Не прийде у твою хату, не забере твоє майно, не вивезе у «бидлячому вагоні».

З’явилася намацальна межа між нами і ними. Між жертвами і катами. Між сенсом і вбивством будь-якого сенсу, будь-чого інакшого, виключно на вимогу візій одних і заздрості, жорстокості, бездумності інших.

Відійшов страх. З’явилося відчуття безпеки. І воно зняло негласну змову мовчання. Почалося усвідомлення і проговорення.

Усе це привело відчуття сили. Сили протистояти. Сили контролювати події.

Відчуття сенсу.

А отже, стало можна згадувати, переказувати, розуміти.

Так, розверзлося пекло. Оте саме, яке довело нас до цього стану.

Зараз ми повертаємо собі наше. І тому мені стає спокійніше, коли на світлинах поруч із запаленою свічкою я бачу зброю. Автомати, пістолети, навіть символічні вила. Та зброя, якою нащадки жертв стримали нащадків катів.

Тоді, у 2014-2015 роках ми повернули собі силу. І, як у тій казці, з кожним вбитим ворогом розпадалася одна ланка закляття. Німим поверталася мова, сліпим – зір, а всім разом – думка. Почало увиразнюватися, що ми – живі. Ми пам'ятаємо. Ми готові боротися.

І що Голодомор був помстою за війну за державність, за тисячі повстань, за вперте буття собою.

Усвідомлення межі між «ними» і «нами», між сенсом і вбивцями, не дало знову скотитися у жах.

 І ми все ж не перестали бути собою. Ми згадали і пам'ятаємо, що сталося, чому сталося і хто винен.

Пам'ятаємо.

Кожне зерня 33-го.

Отже, стало можливо зупинитися і «переробити уроки». Це власне те, чим ми зараз займаємося. Усі наші спогади, дискусії, метання, усі наші «хвилі популізму» – це не тільки спадщина Голодомору. Це ще й симптом цілющої гарячки, яка повертає хворого до здоров’я. Тяжко, страшно, гірко. Але ламалося те, що ми тепер відновлюємо – криваво і жахно. 

Олеся Ісаюк, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»