13 грудня. Пам’ятні дати

День благодійництва відзначається згідно з Указом Президента від 13 грудня 2007 року щорічно в другу неділю грудня і встановлений «з метою утвердження принципів гуманізму і милосердя, сприяння розвитку благодійної діяльності  та  на  підтримку  ініціативи громадських організацій».

Благодійність завжди була притаманна українцям, проте виразно масового характеру вона набула у 2014, після Революції Гідності та подій в Криму та на Сході нашої держави. Тоді суспільство продемонструвало спроможність мобілізували громадян на допомогу військовим у зоні АТО, пораненим, а також мирному населенню, яке постраждало внаслідок бойових дій.

За даними соціологів, найбільш розповсюдженими формами благодійності серед українців є грошові й речові пожертви. Серед головних адресатів допомоги - жебраки, релігійні організації, діти з інвалідністю та тяжкими хворобами.

Крім того, як свідчать результати загальнонаціонального опитування щодо громадського залучення, проведеного Програмою сприяння громадській активності «Долучайся!», кожен п’ятий українець (20,9%) перераховував кошти благодійним або громадським організаціям протягом останнього року.

Варто нагадати, що крім українського Дня благодійництва існує і міжнародний, який відзначають щороку 5 вересня.

Ювілеї дня:

164 роки від дня народження Миколи Садовського (справж. – Тобілевич; 1856-1933), українського актора і режисера, одного з корифеїв українського театру. В історії української культури важко знайти сім’ю, яка б дала одночасно таке сузір’я талантів, як скромна хутірська сім’я Тобілевичів. Четверо з шести дітей Тобілевичів пов’язали власне життя з українським театром: драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський та Панас Саксаганський, їхня сестра, відома актриса Марія Садовська-Барілотті. Найдіяльнішим серед Тобілевичів був Микола Садовський. Він народився в с. Кам’яно-Косуватому на Херсонщині. Батько Карпо Адамович походив із зубожілих дворян, служив прикажчиком у панських маєтках. Мати Євдокія Зіновіївна була кріпачкою, яку викупив з неволі Карпо Тобілевич. Вона мала чудове ліричне сопрано, і діти чимало пісень чули саме в її виконанні. «Університети» почалися для Миколи в 1864 році з Бобринецької повітової школи, потім були гімназія в Херсоні, Єлисаветградське реальне училище. З Бобринця бере початок дружби з Марком Кропивницьким, який часто заходив до родини Івана Карпенка-Карого, де мешкав і Микола Садовський. Вони втрьох утворювали музичне тріо, де Микола грав на віолончелі. У 1877 році розпочалася війна з Туреччиною, і Микола пішов добровольцем на фронт. Брав участь в обороні Шипки, дійшов до Константинополя, був нагороджений Георгіївським хрестом. З війни повернувся унтер-офіцером, служив у Бендерах (Бессарабія). Без театру Садовський жити не міг, тому організував при офіцерському зібранні драматичний гурток, де й зустрівся з дружиною артилериста Марією Адасовською-Хлистовою, що пізніше взяла собі сценічне прізвище Заньковецька. Відтоді почалася історія їхньої співпраці, а також кохання – пристрасного, часом драматичного. Заньковецька була однолюбом, а Микола Садовський любив «стрибати в гречку». Потім були сцени, сльози, сварки, вмовляння, Микола Карпович падав на коліна і запевняв Марію, що «…я крім тебе, кицюню, нікого не кохаю». Так траплялося безліч разів, аж поки обоє остаточно не зрозуміли, що ліпше жити порізно. У 1882 році Кропивницький створив свою трупу, актором якої був Садовський, а роком пізніше Садовський стає директором, а Кропивницький – головним режисером.  В українському репертуарі Садовський дебютував в ролі Миколи в «Наталці Полтавці». А загалом українському театрові Микола Садовський віддав сорок років життя, зігравши за цей час кількасот ролей. Довелося мандрувати по широких просторах від Балтики до Каспію, від Варшави і аж за Урал. У 1905 році Садовський очолює театр в Галичині, а в 1907 створює в Києві постійний український театр, що проіснував 14 років. У 1921-1923 роках Садовський жив за кордоном, у Празі, куди емігрував разом з армією Петлюри. Тільки завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі йому вдалося одержати дозвіл на повернення в Україну. В 73 роки він знявся у фільмі «Останній лоцман» (1929). Знімався без дублера. Коли пірнув у холодні дніпровські хвилі, всі завмерли. Випірнувши, дід закричав: «Та знімайте ж, чорт би вас забрав!» (Микола Карпович взагалі був дотепником, за словом у кишеню не ліз). Оцінюючи акторську діяльність Садовського, Людмила Старицька-Черняхівська писала: «Як артист Садовський глибоко національний український талант. Краса його – народність його. Кожний художник-маляр має свій колорит, і той колорит надає відому красу і оригінальність його творові. Такий колоритний артист і Садовський. По силі драматичної передачі психології людини, по колоритності гри він має мало собі рівних серед артистів російських. Це чисто український національний театр».

Цього дня народився Микола Леонтович (1877-1921), український композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, педагог, збирач українського фольклору. Автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери  «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик). Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. В родині Леонтовичів завжди звучала музика. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва. Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу. Спілкування з видатними музикантами і діячами культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим – давало композиторові творче натхнення. Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, пов’язані з частою зміною влади, робили життя сім’ї, де підростали діти, дуже невлаштованим. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам перебрався туди. Приємною подією для Леонтовича став приїзд восени 1920 року до Тульчина Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу», якою керував Кирило Стеценко. В репертуарі колективу були й твори Леонтовича «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Моя пісня» та ін. Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село  Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки.

127 років від дня народження Миколи Хвильового (Микола Григорович Фітільов; 1893-1933), українського письменника, історіософа, чільного діяча українського відродження 20-х років ХХ століття, одного із опонентів Москви. Автор гострополемічних памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?»; оповідань, новел, віршів. Микола Хвильовий – один із фундаторів мистецької елітарної організації українських письменників ВАПЛІТЕ, де було зосереджено більшість із талановитих на той час митців. Успіх до Хвильового прийшов після виходу у світ прозової збірки «Сині етюди» (1923), яка стильово й тематично започаткувала нову модерну течію в українській літературі. Він був найпопулярнішим українським радянським прозаїком свого часу. Академік Олександр Іванович Білецький назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Московських ідеологів, які закликали «ходить строем и петь хором», надзвичайно непокоїла і дратувала діяльність Миколи Хвильового, адже він чітко сформулював ключові «больові точки» взаємин зі «старшим братом» – по-перше, ніякого «старшого брата» він не визнавав, виступаючи за рівноправні взаємини між державами в усіх сферах; по-друге, на його думку, українське мистецтво мало долучатися до світового, в першу чергу західноєвропейського мистецтва, а ще Росія мала припинити гегемонію в Україні, відійшовши в свої етнографічні межі, адже, так само, як Росія самостійна держава, самостійною є і Україна. Кремль боявся, що небезпечні гасла «Геть від Москви» і «курс на Європу» поширяться і на інші радянські республіки, тому розпочав на Хвильового справжнє полювання. Письменник покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. На час смерті йому було лише 39 років. Можна сказати, що це було демонстративне і протестне самогубство – життєлюб, закоханий у людину і мистецьке слово, він не міг далі жити в ідеологічній задусі московського тоталітаризму. А то й дійсно були страшні часи – між Голодомором і новими політичними чистками. Тодішня доба не давала таким людям як Хвильовий жодного шансу. І він сам обрав свою смерть. 

Роковини смерті:

70 років з дня смерті Лонгина Цегельського (1875-1950), українського громадсько-політичного діяча, дипломата, адвоката, журналіста, видавця. Народився у Кам’янці-Струмиловій (Галичина) в сім’ї церковного і громадського діяча (майбутнього генерального вікарія митрополита Андрея Шептицького). Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Під час навчання брав найактивнішу участь у національному русі, був одним з організаторів студентських виступів у Львівському університеті (1901) і селянських страйків (1902) в Галичині. Лонгин Цегельський входив до складу бойової управи Українських Січових Стрільців, обирався депутатом австрійського парламенту (1910-1918) і галицького сейму (1913-1914). З листопада 1918 року – член Української Національної Ради – вищого органу влади новоутвореної Західно-Української Народної Республіки, державний секретар (міністр) внутрішніх справ і заступник державного секретаря закордонних справ ЗУНР. 1 грудня 1918 року він разом з Дмитром Левицьким від імені уряду ЗУНР підписав попередню угоду з Директорією УНР про об’єднання двох українських держав у єдину соборну Українську Народну Республіку. Був особисто знайомий з президентом Чехословацької республіки Томашем Масариком, вів з ним переговори про допомогу Чехословаччини Україні. У 1919-1920 рр. Цегельський був керуючим справами державного секретаріату зовнішніх справ Західної Області УНР і одночасно – заступником міністра закордонних справ УНР. У 1920-1921 рр. був послом ЗУНР у США, де й залишився згодом в еміграції. Протягом багатьох років працював у часописі «Америка» (Філадельфія), з 1943 року був її редактором. Залишив ряд історичних праць і мемуарів, деякі з них («Спогади» та «Від легенди до правди») є цінним мемуарним джерелом вивчення історії зовнішньої політики УНР і ЗУНР.

День пам’яті Василя Симоненка (1935-1963), українського поета, журналіста. Народився Симоненко в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення факультету журналістики Київського університету працював у газеті «Черкаська правда», згодом - у «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті». Василь Симоненко увійшов в історію української літератури як автор ліричних поезій, сатиричних епітафій, байок, оповідань, жартів, казок для дітей. За життя поета побачила світ лише одна його збірка «Грім і тиша» (1962). А вже після смерті вийшли книги «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981). У 1995 році поетові посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.