29 грудня. Пам’ятні дати

Володимир Симиренко (1891–1938) походив зі славетного роду Симиренків – українських меценатів, цукрозаводчиків, підприємців, учених. 1918 року Володимир закінчив сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту. Працював у відділі садівництва міністерства земельних справ, потім у Всеукраїнському сільськогосподарському науковому комітеті, але головна справа його життя розпочалася у рідному Млієві, коли на терені колишнього маєтку Симиренків 1920 року було засновано Садово-городню дослідну станцію і Центральний державний плодовий розплідник України. Симиренко був призначений першим директором цих установ. Завдяки подвижницькій праці Володимира Левковича та його однодумців очолювана ним станція, за науковим рівнем своєї діяльності стає однією із кращих у світовому масштабі. Наукові праці мліївців нотувалися англійською мовою, були засновані перші україномовні журнали з садівництва, виноградарства та городництва. У 20-30 роки Симиренко заклав підвалини наукового, виробничого та промислового вирощування плодових та ягідних культур. Органічним продовженням діяльності вченого стала організація ним Всесоюзного наукового-дослідного інституту плодового та ягідного господарства у Китаєві на півдні Києва. Він заклав та організаційно завершив «Помологічну книгу України», вів велику педагогічну роботу у вишах, виховав сотні фахівців. Але в результаті конфлікту з «мічурінцями», які були в фаворі у влади, Володимира Левковича арештували (з 1933 року його арештовували тричі), а потім і розстріляли у ніч з 17 на 18 вересня 1938 року під Курськом.

Події дня:

25 років тому, 29 грудня 1995 року, стала до ладу перша і єдина черга Дніпровської підземки. Дніпро став третім містом в Україні, після Києва та Харкова, в якому є підземний транспорт. Спорудження метро у Дніпрі почалося у листопаді 1981 року. Тоді проектом передбачалося прокладання лінії довжиною 11,8 км із дев’ятьма станціями. Однак будівництво розтяглося на довгих 14 років - у складні часи припинялося фінансування. Нині це найкоротше метро не тільки в Україні, але й одне з найкоротших в Європі. Воно має тільки одну гілку протяжністю 7,8 кілометра і налічує всього шість станцій, які зв’язують залізничний вокзал з кількома спальними мікрорайонами правобережної частини міста. П’ять із шести станцій метрополітену – глибокі, причому глибина закладення доходить майже до 70 метрів. Депо підземки налічує 45 вагонів, а поїзди складаються з трьох (відразу після відкриття вони були п’ятивагонні). Дніпровський метрополітен відкриває свої двері о 5.30 і закінчує роботу о 23.00. Інтервал руху в годину пік - 5 хвилин, у непіковий час - 15 хвилин. Час поїздки в один кінець займає 14 хвилин.

Ювілеї дня:

470 років від дня народження Іова Княгиницького (1550-1621), українського церковно-освітнього діяча, письменника-полеміста. Відомий як відновлювач православного чернечого життя. Реформатор українських монастирів та ініціатор створення Манявського скиту (1612). Один із засновників книгодрукування. Народився в м. Тисмениця (нині Івано-Франківської обл.). Учився в монастирській школі в Уневі, потім – в Острозькій школі, де згодом учителював. Змолоду двічі побував на Афоні, там прийняв чернецтво під іменем Ієзекіліїля і прожив 12 років. Повернувшись в Україну, жив в Уневі (в місцевому монастирі прийняв схиму під іменем Іова), Угорниках (заснував там у 1603 році монастир), Маняві, Дермані. Довгі роки дружив і листувався з Іваном Вишневським. 15 липня 2004 року був канонізований. Пам’ять святого вшановують (разом з Феодосієм Манявським) 7 липня, в день Різдва Іоанна Предтечі.

162 роки від дня народження Данила Лепкого (1858-1912), українського письменника й етнографа. Був священиком у різних селах Галичини, з 1900 – у Старому Самборі, де 1901 організував кредитне товариство, керував філією товариства «Просвіта» тощо. Друкувався в місцевих галицьких газетах, журналах, календарях. Автор повістей з галицького життя, автобіографічної повісті «Селянська дитина». Писав також оповідання для дітей, досліджував народні обряди і звичаї.

144 роки від дня народження Миколи Стражеска (1876–1952), українського лікаря-терапевта, кардіолога, фундатора вітчизняної терапевтичної школи. Походив зі старовинного румунської боярської династії та українського гетьманського роду, до якого належав Петро Конашевич-Сагайдачний. Народився Микола Стражеско в Одесі, втім, майже все життя провів у Києві, так і не спокусившись на пропозиції поміняти його на Москву. Остап Вишня писав, що Стражеско своєю особою «прикрашає Київ», а ще називав ученого «красою медицини». 1936 року Стражеско заснував Український науково-дослідний інститут клінічної медицини (у 1952 році інституту було присвоєно його ім’я). Разом з Василем Образцовим уперше в світі описав клінічні ознаки тромбозу вінцевих артерій серця, що зробило діагностику інфаркту міокарда доступною практичним лікарям. Так само, як офтальмолог Філатов, Микола Стражеско був одним із небагатьох медиків, з авторитетом яких змушена була рахуватися радянська партійна верхівка. Про лікарський талант професора Стражеска ходили легенди. Він був блискучим діагностом – це зазначали всі – і хворі, і співробітники. Його пацієнтами були Михайло Коцюбинський, Марія Заньковецька, Павло Тичина. Восени 1912 року Михайло Коцюбинський, виписавшись із клініки Образцова (нині Олександрівська лікарня), розповідав: «Там були хороші, приємні люди. Особливо подобався мені один молодий ще приват-доцент, учень і права рука Образцова, - серйозний, розумний і витриманий, з тих людей, про яких думаєш: вони входять у життя впевнено, і зоставляють по собі гарний і тривкий слід». Письменник мав на увазі Миколу Стражеска. Шанувальники творчості киянина Булгакова знають, що прототипами героїв «Собачого серця» - професора Преображенського та його асистента Борменталя – стали кардіологи Образцов та його учень Стражеско.

84 роки від дня народження Віталія Годзяцького (1936), відомого українського композитора. Автор балету «Попелюшка», музики до документального фільму «Софія Київська», камерної музики. Народився у Києві. Батько був з сім’ї священика, мав музичну освіту, керував церковними хорами Андріївської церкви і Св. Володимирського собору. Мати була піаністкою. Віталій Годзяцький з дитинства ріс в атмосфері музики, перші музичні твори почав писати ще підлітком. Закінчив Київську консерваторію по класу композиції Бориса Лятошинського. Викладав музично-теоретичні предмети у Вінницькому музичному училищі (1961–1963), музичних школах Києва (1963 – 74 і з 1982). Музичний керівник естрадного ансамблю кінотеатру ім. О.Довженка (1975–1982). Віталій Годзяцький належав до «бунтівної п’ятірки» шістдесятників – Ігор Блажков, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Володимир Губа та Віталій Годзяцький, – яка відкрила для себе й показала іншим нові обрії творчості. Митці спиралися на експериментальні авангардистські принципи, котрі були досить далекими від музичних зразків соцреалізму. За це музикантів виключили зі Спілки композиторів і затаврували як «апологетів буржуазної ідеології». З часом композитор повернувся від авангарду до романтизму.

Роковини смерті:

296 років з дня смерті Павла Полуботка (бл.1660–1724), українського гетьмана. Чернігівський полковник, наказний гетьман Лівобережної України (1722–1723). Очолив старшинську верхівку, що виступала за відновлення гетьманства та ліквідацію Малоросійської колегії, за що за наказом Петра І був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер (за твердженням ряду дослідників Полуботка було закатовано). Похований у Петербурзі, поблизу церкви Св. Самсонія.

День пам’яті Івана Кочерги (1881–1952), українського драматурга, перекладача. Закінчив юридичний факультет Київського університету, проте справжнім його покликанням була література. Найбільшого визнання і популярності здобули  історичні драми «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий», а також п’єси на сучасні теми «Марко в пеклі», «Майстри часу». За «Ярославом Мудрим» у 1973 році було створено дві опери – одну написав Григорій Майборода, іншу – Юлій Мейтус. «Свіччине весілля» стало однойменним балетом на музику Юрія Знатокова (теж у 1973). Слава і визнання прийшли до Івана Кочерги досить пізно – у 54 роки, коли його п’єса «Майстри часу» посіла друге місце у Всесоюзному урядовому конкурсі на найкращу п’єсу. До того він тихо-мирно жив у Житомирі, працював ревізором у робітничо-селянській інспекції та писав п’єси «в шухляду». Після гучної перемоги Кочерга переселився з сім’єю до Києва, став членом Спілки письменників України. Митець володів багатьма мовами, зокрема латиною, добре знався на світовій літературі, історії, міфології, юриспруденції тощо. Доля не так вже й часто посміхалася письменнику. Протягом багатьох років його не лише не друкували, не ставили, але й просто ігнорували (особливо, коли Спілку очолював Олександр Корнійчук); Кочерга виживав тоді лише завдяки перекладам (перекладав Метерлінка, Гете). Дихнути більш-менш вільно письменник міг тільки за часів правління Спілкою Максима Рильського та Миколи Бажана.