3 березня. Пам’ятні дати

Книгозбірня була створена 3 березня 1866 року як Київська публічна бібліотека.

Її фундаторами стали відомі громадські діячі і просвітителі, київське дворянство та купецтво: граф Олексій Бобринський (цукрозаводчик  та  меценат), книготорговці Василь Барщевський та Семен Літов,  колишній  київський  губернатор Фундуклей, відомий поміщик-українофіл, меценат Григорій Галаган, купці Бродський, Горовіц, Ліббе та ін.

Основу фонду склали приватна книгозбірня письменника і книговидавця Барщевського та пожертви киян. На момент відкриття фонд бібліотеки налічував лише 319 книг у 667 томах та 43 комплекти періодичних видань.

У 1911 році для Київської міської публічної бібліотеки було зведено спеціальну будівлю за проектом архітектора Ебіга Клаве (був визнаний кращим серед 37 проектів, які брали участь у конкурсі). Кошти на будівництво були зібрані киянами через розповсюджену спеціальну облігаційну позику.

Книгозбірня є найдавнішою київською спорудою такого призначення, що увійшла до переліку пам’яток архітектури початку ХХ ст. У 1957 році бібліотека стала Державною республіканською бібліотекою УРСР імені КПРС.

Після проголошення незалежності - стала називатися Державною бібліотекою України, а у 1994 році їй було надано статус Національної парламентської бібліотеки України. З 2016 року бібліотека носить ім’я Ярослава Мудрого.

Нині Національна  бібліотека України імені Ярослава Мудрого - провідний державний культурний, освітній, науково-інформаційний заклад. Основний фонд бібліотеки універсальний, він містить книжкові, періодичні, нотні, картографічні та образотворчі видання. Бібліотека має понад півмільйона документів спеціалізованого фонду 66 мовами світу. Водночас у бібліотеці зібрана колекція рідкісних і цінних книг: стародруки, рукописи, видання кириличного друку, прижиттєві видання та окремі праці визначних українських діячів історії, науки і культури.

Сьогодні з ініціативи ООН відзначається Всесвітній день дикої природи. День встановлений 20 грудня 2013 року на 68-й сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй з метою підвищення рівня обізнаності у питаннях дикої фауни і флори. Безумовна цінність дикої природи співвідноситься з екологічними, генетичними, соціальними, економічними, науковими, освітніми, культурними, рекреаційними і естетичними аспектами розвитку суспільства та добробуту людей. Цей день нагадує нам про необхідність посилення боротьби зі злочинами щодо дикої природи, які мають далекосяжні економічні, екологічні та соціальні наслідки. Дата відзначення Дня вибрана не випадково - цього дня у 1973 році була прийнята Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, яка відіграє важливу роль у регулюванні міжнародної торгівлі зникаючими видами. Членами Конвенції є 183 держави, у тому числі Україна, яка приєдналася до неї у травні 1999 року. Тема Всесвітнього дня дикої природи 2021 року «Ліси та засоби для існування: забезпечити людей і зберегти планету» покликана підкреслити центральну роль лісів і екосистем у забезпеченні засобів для існування сотень мільйонів людей у всьому світі і особливо корінних народів, що мають історичні зв'язки з лісистими і прилеглими до них районами.

Події дня:

Цього дня, у 1918 році, у Брест-Литовську був підписаний сепаратний мирний договір - Росія визнала незалежність України. Сепаратний мирний договір між Радянською Росією з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого підписаний на умовах, висунутих Росії:  вона визнала незалежність України та Фінляндії, втрачала Польщу, Естонію, Латвію і Литву, Грузію та ряд вірменських областей, які переходили до Туреччини. Цей мир – важкий, принизливий для Росії, забезпечив їй, тим не менш, вихід з війни і фактично врятував більшовицьку владу. Після багатьох невдач Росії на фронтах Першої світової, повалення монархії та Жовтневого перевороту 1917 року, країна була вщент виснажена. І тому у грудні 1917 погодилась розпочати з Німеччиною сепаратні мирні переговори, направивши до Бресту-Литовського делегацію на чолі з Левом Троцьким. Водночас у Бресті-Литовському німцями проводились переговори і з іншими делегаціями, результатом чого стало підписання 9 лютого 1918 року мирного договору між Українською Народною Республікою та Німеччиною і Австро-Угорщиною. Відповідно цього документу, Німеччина брала на себе зобов’язання домогтись визнання незалежності УНР з боку Радянської Росії. Аналогічні вимоги Німеччина висунула перед Росією і щодо Естляндії та Ліфляндії. Це призвело до припинення переговорів між Німеччиною і Росією, і у лютому військові дії на Східному фронті відновились. Німецькі та австрійські війська зайняли Прибалтику і Україну, наблизились до Петрограда, що змусило Леніна заради збереження радянської влади, погодитись на підписання 3 березня 1918 року мирного договору з Німеччиною. В результаті цих домовленостей Росія втратила 780 тис. кв. км території з населенням 56 млн (третину населення Російської імперії), на якій знаходилися 27% оброблюваних чорноземів і 26% залізничної мережі, виплавлялося 73% чавуна і сталі, добувалося 89% вугілля і вироблялося 90% цукру. Проте, після Листопадової революції 1918 року у Німеччині, Росія в односторонньому порядку анулювала Брестський договір, і вже у 1919 році завоювала Україну і Грузію. Згодом у 1939 - захопила частину Польщі, а в 1940 - прибалтійські республіки. Свою незалежність ці країни поновили лише після розпаду СРСР у 1991 році.

3 березня на Черкащині вшановують сумну дату - 100-річчя від дня загибелі військового і громадського діяча, організатора Вільного козацтва часів Української революції 1917-1921 рр., учасника повстання на броненосці "Потьомкін", уродженця містечка Катеринопіль Гризла Семена Григоровича

Ювілеї дня:

159 років від дня народження Олексія Бекетова (1862–1941), українського архітектора, педагога. Професор Харківського будівельного інституту. За його проектами збудовано велику кількість споруд по всій Україні: у Харкові (інститут механізації та електрифікації сільського господарства), Катеринославі (нині Дніпро; головний корпус гірничого інституту та управління Катерининської залізниці), Лубнах (будинок жіночого училища, тепер школа), Сімферополі (театр), Донецьку (університет). Працював і як художник-аквареліст (пейзажі Криму, архітектурні мотиви).

125 років від дня народження Івана Паторжинського (1896-1960), видатного українського співака (бас), педагога, фундатора і першого голови правління Українського театрального товариства (нині спілка театральних діячів України). Працював у Харківському (1925-1935) і Київському (1935-1952) театрах опери та балету; з 1946 року – професор Київської консерваторії. Блискучий і неперевершений виконавець партій Карася у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Виборного, Тараса Бульби («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» Лисенка), дяка Гаврила в опері «Богдан Хмельницький» Данькевича. А як проникливо виконував він Шевченковий «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Взяв би я бандуру», чумацькі, бурлацькі, жартівливі українські народні пісні! Серед учнів Івана Паторжинського Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть. Співака називали «українським Шаляпіним» - порівняння втішне й приємне, навіть, попри те, що воно все ж таки порівняння. Іван Паторжинський народився в селі Петро-Свистунове (тепер Запорізької області). Батько був священиком, готувався до духовної кар’єри й Іван. Разом з молодшим на п’ять років братом Федором (до речі, в того теж був чудовий бас), він закінчив бурсу, вчився в семінарії. З дитинства співав у церковному хорі, але мріяв про театр. Прикметно, що від свого коріння артист ніколи не відхрещувався: звісно, не афішував, але й не цурався минулого – дитинства, юності. На початку 50-х років він разом з легендарним Іваном Козловським співав Пасхальну Всеношну у Володимирському соборі. Вони були людьми старого гарту – не з лякливих. А ще, разом із співачкою Марією Литвиненко-Вольгемут (багаторічна колега, партнерка по сцені, товаришка) Іван Паторжинський заступився за арештованого енкаведистами композитора Костянтина Данькевича. І того, зрештою, відпустили. Однією з найулюбленіших оперних партій співака була роль Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка. Але світової слави Паторжинський зажив після виконання партії Карася в опері «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Дует Одарки у виконанні Литвиненко-Вольгемут і Карася – Івана Паторжинського й досі залишається неперевершеним, хоча його виконувало чимало талановитих артистів. Про свою роль Іван Сергійович казав наступне: «Я прагну показати Карася, як людину, що вийшла з самісіньких глибин нашого працелюбного і свободолюбного народу. Підкреслюю в образі свого героя любов до рідної землі, її народу. Адже в Карасі живе… відвага, чесність, прямота, безмежна сміливість хороброго запорізького козака, для котрого характерними є відчуття товариськості, патріотизму».

Роковини смерті:

День пам’яті Олеся Досвітнього (справж. – Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович; 1891-1934), українського письменника. За революційну агітацію в царській армії був засуджений до страти, у 1914 році втік за кордон. Жив в Америці, Китаї, Японії. У 1918 році вернувся в Україну. Був членом Спілки письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ. Автор збірки новел «Тюнгуй», повісті «Нас було троє», романів «Американці», «Хто?», «Кварцит». Наприкінці 1933 року Досвітнього заарештували. Його звинуватили у «приналежності до української контрреволюційної організації та участі в терористичній діяльності». Після нетривалого слідства, 3 березня 1934 року, колегія ОДПУ винесла вирок — розстріл. Реабілітували письменника у 1955 році.

74 роки від дня смерті Філарета Колесси (1871-1947), українського фольклориста-музикознавця, композитора, літературознавця, академіка АН УРСР. Професор Львівського університету. Основоположник українського етнографічного музикознавства. Музичну освіту здобув у Відні. У Віденському ж університеті захистив дисертацію доктора філології. Досліджував ритміку українських народних пісень, народні пісні Підкарпаття, Лемківщини, Полісся, українські думи. Автор хорових творів, обробок народних пісень. Репрезентував українську науку на міжнародних конгресах етнографів. У 1907 році Філарет Колесса брав участь в організованій Лесею Українкою та її чоловіком Климентом Квіткою етнографічній експедиції, метою якої був запис мелодій історичних кобзарських дум. В одному з листів Леся Українка пояснювала, чому їхній вибір припав на Колессу: «…бо се дуже серйозний і розумний музикант-етнограф, і, певно, в нього діло вийде добре». Леся Українка сама й субсидіювала експедицію. Знаючи, що від неї грошей Колесса не візьме, а сам таких коштів не має, поетеса надіслала 565 австрійських крон для оплати експедиції від імені невідомого «субсидіатора». Науковець радо погодився на пропозицію, яка цілком відповідала спрямуванню його наукової діяльності. Але всі добре розуміли складність цієї справи за умов, коли діяла урядова заборона на українську мову і культуру. Як і очікувалось, Колесса не одержав урядового дозволу на подорожування по селах для вишукування кобзарів (поліція переслідувала тих, хто попадався з бандурою). Вихід був єдиний – зібрати десь кобзарів. Допоміг відомий художник, графік, знавець кобзарства Опанас Григорович Сластіон. Він надав Колессі у себе в Миргороді помешкання, купив фонографа (апарат для механічного запису та відтворення звуку) та фонографічні валики.