19 березня. Пам’ятні дати
Ліна Костенко – українська поетеса, прозаїк, громадська діячка. Автор понад 15-ти поетичних збірок («Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта»), роману «Записки українського самашедшого». За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Для багатьох українців вона – беззаперечний моральний авторитет, адже за свій вік не заплямувала себе підлими компромісами з жодною владою. Тоді, як більшість співвітчизників заплющувала очі на всілякі беззаконня, слухняно киваючи головою й підтакуючи «власть имущим» – у неї вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне ні. Ні – підлості, брехні, зрадництву, глупоті, цинізму. Її поезія, її слова – не пустопорожня балаканина демагога у вишиванці – за її словом – позиція, вчинок. Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна» й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала «в шухляду», розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її «не приручити», позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона не злякалася, вистояла. Проте, і мовчання Ліни Василівни теж є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона, як поет, людина з надзвичайно тонким слухом і смаком, воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією, вчинком. У 2005 році вона відмовилася (річ нечувана!) від звання Героя України. І дійсно: будь-яка «політична біжутерія» їй ні до чого, адже у неї є головне – Ім’я. А в нас – її вірші, де все сказано.
Ювілеї дня:
200 років від дня народження Річарда Френсіса Бертона (1821-1890), англійського дипломата, мандрівника, етнографа, лінгвіста, гіпнотизера. Був надзвичайно відомою в свій час людиною; непересічною, оригінальною особистістю. Знав майже 30 мов (крім європейських володів багатьма азійськими й африканськими). Його ім’я оповите загадками й таємницями. Переодягненим у мусульманина він здійснив хадж до Мекки, став першим європейцем, хто опинився в священному для мусульман місті Харрар (нині місто на території Ефіопії). Бертон вперше переклав арабські казки «Тисячі та однієї ночі» й давньоіндійську «Камасутру» англійською мовою. Подорожував по Африці, Азії, Аравії, Бразилії. Разом з іншим мандрівником-британцем – офіцером Джоном Хеннінгом Спіком (тим самим, що відкрив для європейців озеро Вікторія) шукав витоки Нілу. Очолював експедицію, під час якої було відкрите озеро Танганьїка. Служив британським консулом в Екваторіальній Гвінеї, Дамаску й Трієсті. Сучасники подейкували, що він був шпигуном. Вправно володів шпагою, був запальним, сміливим, любив дуелі. Бував Річард Бертон і в наших краях – в чині капітана британської армії брав участь у Кримській війні. Ставлення сучасників до Річарда Френсіса Бертона не було однозначним: одні мали його за героя, а інші – за авантюриста. Надто чутливих і романтичних шокували його погляди на сексуальність. Мабуть йому варто було б народитися в ХХ столітті під час сексуальної революції, але тоді світ був уже відкритий, і в ньому майже не залишилося таємниць, які так любив британський мандрівник. Бертона неодноразово в своїх творах згадує й цитує Хорхе Луїс Борхес.
157 років від дня народження Василя Липківського (1864-1937), засновника Української Автокефальної Православної Церкви, церковного реформатора, проповідника, митрополита Київський і всієї України (1921–1927). З початком Української революції, у 1917 році, Василь Липківський очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української православної церкви. А вже 9 травня 1919 року відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. В жовтні 1921 Всеукраїнський Церковний Собор затвердив проголошену автокефалію української православної церкви і обрав Василя Липківського її митрополитом. Незважаючи на опір частини промосковськи настроєного духовенства, він проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг на українську мову. У 1927 році влада сфабрикувала «Другий Собор УАПЦ», який під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ проголосував за переобрання Липківського. «Голосом цього собору говорив не Христос, не церква, а ДПУ», - згодом зауважив митрополит. Протягом наступних років священик перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, декілька раз заарештовувався і ув’язнювався. Жив на Солом’янці, терпів велику нужду. 22 жовтня 1937 року його черговий раз заарештовують, а вже 20 листопада особлива трійка при Київському управлінні НКВС СРСР засуджує до страти. Розстріляли 73-річного священика 27 листопада. «Жахлива комуністична повінь своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, звести зі світу і його віру, і церкву, і все, що для нього найдорожче…», - писав Василь Липківський незадовго до своєї мученицької смерті. Місце його поховання й досі невідоме. У 1997 році Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30хх років ХХ ст., а 27 листопада нині є днем їхньої пам’яті.
126 років тому народився Максим Рильський (1895-1964), український поет, перекладач, громадський діяч, класик української літератури ХХ століття. Перша книжка поезій («На білих островах») Рильського вийшла в 1910 році, а остання («Зимові записи») – в 1964. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившись зі збіркою На білих островах», сказала: «От хто повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі Українки). За 50 років творчого життя Рильським було написано багато і різного: ліричні м’які поезії й вірші про Леніна, про партію (чого лише варта моторошно-весела, «залихвацкая» «Зажинкова пісня», написана страшного голодоморного 1932 року…) Були й блискучі переклади з польської, сербської, французької, російської мов. Відомий літературознавець Юрій Лавріненко у статті «Лірика і ліричний епос Максима Рильського» (1971), писав: «Подвійний парадокс Максима Рильського. Задеклярований найбільший незалежник поезії – став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відіграв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми…»
90 років від дня народження Емми Андрієвської (1931), відомої української письменниці, художниці. З 1943 року живе за межами України: в Німеччині, Франції, США, тепер знову в Німеччині (у Мюнхені). Автор поетичних збірок («Кав’ярня», «Пісні без тексту», «Спокуси святого Антонія»), романів, новел. Досконало володіє чотирма мовами. Все життя цієї дивовижної жінки – приклад життєвої нескореності та стійкості. Вона знаходила надію там, де їй, здавалося б, не було місця; виходила переможницею із найважчих ситуацій і найнесприятливіших обставин, а важкий біль перетворювала у натхнення. Народилася Емма Андрієвська в Донецьку. Родина була російськомовною. З дитинства важко хворіла (була прикута до ліжка), але, попри це (чи завдяки?), самотужки вивчила українську мову. Невдовзі сім’я переїхала до Вишгорода. Тут відбулось «зачарування» Україною і цю дитячу любов до батьківщини Емма Іванівна пронесла й продовжує нести крізь усе своє життя. Шестирічною заприсяглася, що писатиме тільки українською. І слова дотрималась. Свого першого вірша вона написала у чотири роки. У шість створила першу ілюстрацію до не зовсім дитячого «Декамерона» Бокаччо. На Захід потрапила у 1943-му – дванадцятирічною дівчинкою. Її туди разом з іншими дітьми вивезла мати, чудово розуміючи, що нормального життя в СРСР не буде. Батька – хіміка-науковця розстріляли комуністи. В Берліні Емма навчалася в чоловічій гімназії, була відмінницею. Від навчання в «дівчачій» відмовилася – умови не відповідали її уявленням про освіту. Але життя в еміграції не було безхмарним – спочатку доводилося виживати, а потім учитися «видряпуватися». До того ж не відпускала хвороба. Три роки жінка провела в ліжку через туберкульоз хребта, а потім ще вісім мусила ходити в корсеті. «Закордон навчив мене дисципліни та працелюбності», - зауважує Емма Андрієвська. Вперше в Україну вона потрапила лише у 1992 році. Відтоді – частий гість на рідній землі. Переймається майбутнім батьківщини, вірить у молодь, але не любить моралізаторства і повчань. «Хочеш когось повчати – стань для нього прикладом», - вважає Емма Андрієвська.
Цього дня 1955 року народився Брюс Вілліс, американський кіноактор, продюсер. Знімався в стрічках «Місячне сяйво» (премії «Золотий глобус» і «Еммі»), «Міцний горішок», «Армагеддон», «Закон воєнного часу», «Сніданок для чемпіонів», «П’ятий елемент», «Кримінальне чтиво», «Місто гріхів», «Планета страху» та ін. Усесвітньо відомим Вілліс став у 28 років, після виходу в прокат «Міцного горішка» (1988), де він зіграв головну роль – офіцера нью-йоркської поліції Джона Макклейна. «Міцний горішок» – один із моїх улюблених фільмів за власною участю, хоча я й занадто там лихословлю. Але це тому, що саме тоді я тільки-но прийшов у кіно з телебачення, де лаятися було заборонено, і, зрештою, відчув себе вільною людиною. Коли фільм вийшов на екрани, мені подзвонила моя тітка і говорить: «Мені сподобалась твоя картина, мій хлопчику, але навіщо ти так тяжко лихословиш?» Нині актор виступає не тільки в амплуа сміливих одинаків, що рятують світ, хоча, як показують рейтинги, саме такі герої й є найзатребуванішими у широкого загала кіноглядачів. Вілліс може дозволити собі дещо інше, і це, беззаперечно, його тішить: «Здається, в моїй кар’єрі настав довгоочікуваний момент, коли мені не потрібно зображувати чувака, що рятує світ. Мені смертельно обридло бігати перед камерою з пушкою в руці…» Попри світову славу та чималі статки, актор не втрачає почуття гумору й критичного погляду на себе, час від часу тішачи шанувальників не тільки новими ролями, але й філософськими сентенціями: «Я вперше замислився про те, що смертний, коли народилася моя перша донька… Життя – це не кіно. Дублів не буде».
