1 листопада. Пам’ятні дати
Після розпаду в жовтні 1918 року Австро-Угорської імперії на декілька незалежних держав, патріотичні сили Західної України вдалися до ряду заходів зі створення власної держави. Зокрема, у Львові було створено: Український Генеральний Військовий Комісаріат, Українську Народну Раду – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 року було проголошено Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Президентом Української Народної Ради було обрано Євгена Петрушевича.
УНРада звернулася до австрійського уряду з питання про передачу їй усієї повноти влади у Галичині та Буковині, на що отримала категоричну відмову. Тоді було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.
В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року стрілецькі частини на чолі з сотником Дмитром Вітовським зайняли всі найважливіші урядові установи у місті. Таким чином, була створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі – Галичина, Буковина та Закарпаття. Водночас Польща, не бажаючи втратити Галичину, розпочала військові дії, внаслідок яких уряд ЗУНР переїжджав до Тернополя, Станіславова (тепер Івано-Франківськ), а також перебував у екзилі в Кам'янці-Подільському.
Важливим здобутком діяльності ЗУНР було урочисте проголошення 22 січня 1919 року в Києві Акту про Злуку ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку. Екзильний уряд ЗУНР припинив існування 15 березня 1923 року.
У цей день народилися
Іван Манжура (1851–1893), поет, фольклорист, етнограф.
Дійсний член історико-філологічного товариства при Харківському університеті та Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Автор поетичних збірок «Степові думи та співи», «Над Дніпром», а також літературно опрацьованих фольклорних матеріалів «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура». Праці Манжури в галузі фольклору й етнографії високо цінили Олександр Потебня, Микола Сумцов, Іван Франко.
Дніпрова Чайка (1861-1927), письменниця та поетка.
Справжнє ім’я письменниці – Людмила Березіна-Василевська. Народилася у Херсонської губернії (тепер – Миколаївщина) у сім’ї священника.
По закінченні Одеської гімназії, почала вчителювати. Писати вірші Людмила почала ще у гімназії, пізніше перекладала українською Пушкіна, Лермонтова, Байрона.
Починаючи з 1887 року письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах «Перший вінок», журнали «Дзвінок», «Правда», «Зоря»). Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі.
Співпрацювала з «Громадою» та «Просвітою», була близько знайома з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Агатангелом Кримським, Борисом Грінченком, Любов’ю Яновською та іншим провідними діячами доби національного відродження.
Федір Стригун (1939), актор і режисер театру і кіно. Знявся у багатьох культових фільмах українського кінематографа.
Народився на Черкащині. Навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. По закінченні працював у Запорізькому драмтеатрі.
З 1965 року – актор Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. З 1987 р. – художній керівник, головний режисер цього театру.
Серед поставлених ним спектаклів – «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І. К. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б.Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В.Шекспіра, «УБН» Г.Тельнюк та інші.
Знявся в багатьох фільмах, які вважаються досягненнями Українського кінематографу: «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться…», «Вавілон ХХ» «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інших. Остання на цей час роль Стригуна – у фільмі «Поводир» (2014)
Володимир Сіренко (1960), головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України.
Народився на Полтавщині, там закінчив музичну школу по класу баяна. Потім було Полтавське музичне училище ім. Лисенка, де Сіренко захопився диригуванням, згодом – Київська консерваторія.
У 1990 році став фіналістом та здобув перемогу на Міжнародному конкурсі диригентів ім. Вацлава Таліха у Празі.
З 1991 очолює Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. З 2011 року – головний диригент Національного ансамблю «Київські солісти».
У репертуарі диригента – твори від найвищої світової та української класики до сучасного музичного авангарду.
Зокрема, диригент втілив монументальні симфонічні та ораторіальні цикли: «Всі симфонії Густава Малера», «Всі симфонії Дмитра Шостаковича» , меса сі мінор, «Страсті за Матвієм», «Страсті за Іоанном», «Страсті за Марком», «Страсті за Лукою» Й. С. Баха.
Одним з головних напрямків у творчості Володимира Сіренка є виконання, популяризація та перше прочитання творів українських композиторів, серед яких – твори Б. Лятошинського, Є. Станковича, В. Сільвестрова, В. Губаренка, І. Карабиця, М. Скорика.
Володимир Сіренко виступив як диригент-постановник 9 опер, серед яких здійснені вперше в Україні унікальні проєкти:
«Цар Едіп» Ігоря Стравінського – монументальна ораторія, вистава відбулася на Майдані Незалежності у Києві у День Незалежності України (1999); «Сестра Анджеліка» Джакомо Пуччіні – до 80-річчя світової оперної співачки Марії Каллас у Національній філармонії України (2004); сценічна кантата «Карміна Бурана» Карла Орфа (2007), на Співочому полі в Києві.
Відгуки світової преси про діяльність українського диригента сповнені щирого захвату – його звуть «одним із найкращих диригентів світу» (LOrtvu), «одним з блискучих сучасних диригентів світу, на зразок Esa-Pekka Salonen та Simon Rattle, який завжди є жаданим гостем найкращих європейських та американських оркестрів» (The French magazine Globe).
Здійснив більш ніж 200 фондових записів для Українського радіо.
Сторінка на ФБ: Volodymyr Sirenko
