26 листопада. Пам’ятні дати
Родом Опанас Заливаха (1925-2007) з Харківщини. Під час Великого Голоду сім’ї вдалося вирватися з села й переїхати на Далекий Схід. Навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді, але в 1947 році був виключений за «поведінку, не гідну радянського студента». Згодом поновився і закінчив його 1960 року. Після того працював у Тюмені та Івано-Франківську (художником художнього фонду).
Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року він видав свій перший альбом. Понад 200 робіт художника було знищено. Зокрема й вітраж «Тарас Шевченко», створений Заливахою у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко для Київського університету. Вітраж одразу ж після встановлення було завішено синім плюшем, а потім по-варварськи розтрощено. Почались гоніння на авторів, у квітні 1964 митців виключили зі Спілки художників.
У 1965 році був засуджений до п’яти років, покарання відбував у таборі №385 (Мордовія). Про ув'язнення згадував: «Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. Щоправда, на початок 70-х режим на зоні почав згущуватись…».
Лауреат премії ім. Василя Стуса (1989; перший лауреат), премії ім. Т. Шевченка (1995; за твори останніх років).
Про Опанаса Заливаху можна прочитати в книзі Богдана Гориня «Опанас Заливаха: вибір шляху».
Подивитися картини: https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-shistdesyatnik-opanas-zalivaha/
Події дня
У 1875 році перших пацієнтів прийняла Олександрівська лікарня – одна з найстаріших лікарень України, нині Олександрівська клінічна лікарня м. Києва – заклад охорони здоров’я, пам’ятка архітектури, історії та культури Києва.
Початкова забудова лікарні була здійснена за проєктом молодого міського архітектора Володимира Ніколаєва й була спочатку дерев’яною. Зведення капітальних цегляних корпусів розпочалось у 1883 році, вони збереглися до нашого часу. Тут працювали знамениті лікарі − терапевти Микола Стражеско і Макс Губергріц, невропатолог Борис Маньковський, акушер-гінеколог Олександр Лур’є, венеролог Іван Потоцький, педіатр Федір Румянцев і ряд інших. Нині це провідний лікувальний заклад Києва, який щороку надає стаціонарну допомогу 40 тисячам пацієнтам, а 100 тис. особам – консультативні послуги у поліклініці. Під час пандемії коронавірусу Олександрівська лікарня стала однією з госпітальних баз для хворих на COVID-19.
У цей день народилися
в Україні…
Віктор Курманович (1876 – 1945), український військовий діяч, генерал-чотар УГА.
Народився в селі Велика Вільшаниця на Львівщині. Закінчив кадетську школу у Львові, військову академію. Після її закінчення одержав призначення в Генеральний Штаб австрійської армії. Пройшов шлях від підполковника австро-угорської армії до генерала Галицької армії. Після розвалу Австро-Угорської імперії він уже в рядах ЗУНР – з листопада 1918 року командував групою «Північ» українсько-польського фронту. Був підвищений у званні до генерала-чотаря Галицької армії. Від лютого 1919 року – начальник штабу Галицької Армії та державний секретар військових справ ЗУНР. Після ліквідації УГА оселився у Відні. У міжвоєнні роки В. Курманович брав активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції, діяльності військових організацій. Він тісно співпрацював з УВО і ОУН полковника Є. Коновальця, обирався членом Проводу Українських Націоналістів, заступником голови Української Національної Організації в Німеччині. У роки Другої світової війни – один з організаторів української дивізії «Галичина». У 1945 році радянська спецслужба заарештувала В. Курмановича, помер 18 жовтня 1945 року у лікарні внутрішньої тюрми НКВС.
У Львові є вулиця Генерала Курмановича.
Олексій Братко-Кутинський (1926 -1993), філософ, психолог, письменник.
Народився у Києві, батько був інженером, мати – художницею-бойчукісткою, до речі, художником-костюмерем знаменитого фільму «Наталка Полтавка». А дядько – творцем унікальної енциклопедії «Некрополь України».
Закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював на Київській телестудії, в «Українській енциклопедії», Інституті психології, Інституті інформації.
У 1972 р. під час другого покосу української інтелігенції був звільнений з Інституту психології. Перебував під наглядом КДБ.
У одній із своїх праць стверджував, що світоглядна ідеологія українського етносу, в основі якої лежить образ триєдності (символ тризуб), відповідає найвищому рівневі знань про світобудову.
Юрій Литвин (1934-1984), український правозахисник, член Української Гельсінської групи, письменник і журналіст.
За свої прожиті 47 років Юрій Литвин п'ять разів поставав перед судом і в цілому був засуджений на 41 рік, відсидів 22.
В ув'язненні писав вірші, а в 1965 закінчив збірку «Трагическая галерея» – розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу.
У квітні 1979 року написав працю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», де, зокрема, зазначив: «Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації». Через кілька місяців, у серпні, важко хворого Литвина заарештовують знову. Формально його звинуватили у вчиненні опору працівникам міліції, але за 1,5 місяці до закінчення терміну, у червні 1982 року, Литвина засудили за участь в Українській Гельсінській групі, присудивши покарання 10 років ув'язнення та 5 років заслання. До справи були долучені написані раніше документи: «Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини», «Слово про грішників, що каються», «Некролог», «Звернення до Дж.Картера», «Радянська держава і радянський робітничий клас» та інші публіцистичні твори. Відбував покарання у таборах суворого режиму Пермської області, де на той час перебувала більшість учасників українського правозахисного руху: Олекса Тихий, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Богдан Ребрик, Василь Стус, Михайло Горинь, Микола Горбаль та інші. 24 серпня 1984 року Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом, а 5 вересня він помер у лікарні в місті Чусовий Пермської області. Через п'ять років, у 1989 році, прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого перевезли до Києва і з почестями поховали на Байковому кладовищі.
Галина Прозуменщикова (1948 – 2015), олімпійська чемпіонка з плавання.
Народилася у Севастополі. У 1959 році почала займатися плаванням у ДЮСШ. І вже у 1964 році на токійській Олімпіаді здобула золоту олімпійську нагороду – була першою радянською спортсменкою, що завоювала олімпійське золото у цьому виді спорту. Впродовж кар'єри здобула ще дві срібні та одну бронзову олімпійські медалі. Чемпіонка Європи 1966, 1970 років. Чотири рази встановлювала світовий рекорд у плаванні на 200 метрів брасом та один раз – на дистанції 100 метрів брасом (1964-67 роки).
Після закінчення факультету журналістики МГУ у 1976 році працювала спортивним журналістом.
…і у світі
Тіна Тернер (1939), американська співачка, авторка пісень, танцівниця та актриса.
За блискучий артистизм, темперамент і сценічну експресивність її називали королевою рок-н-ролу. Брала участь у запису саундтрека до фільмів «Безумний Макс-3» (також виконавиця ролі), «Золоте око», «Міс Конгеніальність-2». Багаторазова лауреатка премії «Греммі». Пісенна кар’єра Тіни Тернер розпочалася у 18 років. Дівчина стала вокалісткою в рок-гурті Kings of Rhythm. Її тодішній чоловік – темношкірий музикант Айк Тернер вигадав їй нове ім’я Тіна. Подружжя працювало разом. 60-70-ті роки минулого століття – пік їхньої спільної кар’єри. Наприкінці 60-х років гурт виступав навіть «на розігріві» у Rolling Stones. А після виконання пісні «A Fool in Love» (1960) 21-річна Тіна Тернер стала справжньою зіркою.
З 1996 року артистка мешкає в Швейцарії, є громадянкою цієї країни. Одружена з німецьким музичним продюсером Ервіном Бахом, молодшим від неї на 17 років. У 2005 році вона припинила виступи, але у 2008-му повернулася на велику сцену, виступивши на п’ятдесятій церемонії Grammy. 69-річна Тіна Тернер співала разом із 27-річною Бейонсе.
