2 грудня. Пам’ятні дати

Саме цього дня 1949 року на 4-й сесії ГА ООН було прийнято Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами. Для України документ набрав чинності 15 лютого 1955 року.

Метою цього Дня є викорінення таких сучасних форм рабства, як торгівля людьми, сексуальна експлуатація, найгірші форми дитячої праці, примусові шлюби, продаж наречених, передання у спадщину вдів і насильницьке вербування дітей для подальшого використання у збройних конфліктах.

За даними Міжнародної організації праці, на сьогодні у світі близько 40 млн людей є жертвами сучасних форм рабства, включаючи 24,9 млн жертв примусової праці та 15,4 млн жертв примусових шлюбів.

У цей день народилися

в Україні…

Олександр Шумський (1890-1946), нарком освіти УРСР, активний українізатор. Репресований, відбув 10-річне ув’язнення на Соловках і в Красноярському краї. 18 вересня 1946 р. за розпорядженням Сталіна по дорозі до Києва вбитий - керівник токсикологічної лабораторії НКВС для цього особисто їздив до Саратова.

Народився у с. Борова Рудня на Житомирщині. Закінчив вечірнє відділення Московського народного університету, згодом вступив до ветеринарного інституту, проте навчанню завадила мобілізація до армії. З 1908 року – член Української соціал-демократичної спілки. 1914 року – член московського гуртка українських есерів. За революційну агітацію в армії у 1916 році заарештований та відправлений на фронт, де продовжив політичну роботу. Певний час входив до складу Української Центральної Ради, де відстоював близькі до більшовизму, ліворадикальні погляди в аграрному та соціальному питаннях. Виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові. З весни 1919 – член Української партії комуністів, згодом член ЦК КП(б)У. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. З 1921 року – представник УСРР у Польській республіці. На цій посаді вимагав припинення діяльності українських емігрантських організацій та таборів інтернованих вояків УНР в Польщі. Після повернення в Україну був редактором журналів «Червоний шлях», «Радянська освіта», керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З 1924 року очолював Народний комісаріат освіти УСРР. Активно підтримував політику українізації. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. Іменем Шумського назвали т.зв. «національний ухил» – «шумськізм». Звільнений з посади наркома освіти й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці. Усунення Шумського бурхливо обговорювалось у Комуністичній партії Західної України, що призвело до її поділу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції. Заарештований у травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО).

Спочатку перебував на Соловках, потім – в Красноярську. У листопаді 1939 р. через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, справу було припинено. У роки війни далі домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943) Олександра Шумського залишили в Красноярську на «лікуванні». У засланні він написав монографію «Малороси», яку потім знищив: «За інших обставин за цю працю Українська академія наук присудила б мені докторський ступінь і обрала би своїм членом. Але не такий тепер час, щоб мій рукопис побачив світ… Нехай він умре разом зі мною».

Лише у 1946 році Олександру Шумському дозволили повернутися в Україну, що його чекало в дорозі – ви вже знаєте.

Іван Кириленко (1903-1938), письменник. Належав до Спілки селянських письменників «Плуг», Спілки пролетарських письменників «Гарт». Друкувався з 1923 року. Автор збірок оповідань «Відступ», «Стихія», «Одна доба», «Над ямою», романів «Перешихтовка» і «Весна».

Після переведення столиці України з Харкова до Києва у 1934 році стає відповідальним секретарем Спілки письменників, редагує популярний журнал «Червоний шлях» і є одним із найактивніших депутатів Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. За свідченнями сучасників, у літературному середовищі Кириленко вважався «твердокам’яним більшовиком», котрий беззастережно підтримував лінію «вождя всіх народів» у боротьбі з троцькизмом, українським націоналізмом, усілякими ухилами та закрутами. Проте це не вберегло письменника від тенет НКВС. Невдовзі Кириленка звинуватили: «…является участником украинской контрреволюционной националистической организации и подозревается в шпионской деятельности», арештували, а згодом і розстріляли.

…і у світі

Гері Стенлі Беккер (1930-2014), американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки (1992).

Беккер є одним з першовідкривачів цілого спектру нових розділів економічної теорії – економіки дискримінації, теорії людського капіталу, економіки зовнішнього господарства, економіки злочинності та інших. По суті, він – один з тих, хто першим перекинув місток від економіки до соціології, демографії, криміналістики. Монографія «Людський капітал: теоретичне і емпіричне дослідження», що вийшла у 1964 році, була спеціально відзначена у рішенні Шведської королівської академії наук про присудження Гері Беккеру Нобелівської премії. У ній учений переконливо обгрунтував економічну необхідність здійснення великих капіталовкладень, як державних, так і приватних, саме у «людський фактор». На його думку, великі капіталовкладення у підготовку студентів і робітників, у медичне обслуговування, зокрема в дитяче, в соціальні програми, які спрямовані на збереження, підтримку та розширення відтворення кадрів, рівнозначні інвестуванню у створення чи придбання нових машин або технологій – все це повернеться у майбутньому такими ж прибутками. Таким чином, за теорією Беккера, підтримка підприємцями шкіл і вишів не є доброчинністю, а турботою про своє майбутнє та процвітання.

Гері Беккер – один із найбільш цитованих економістів. Три головні його книги – «Економіка дискримінації», «Людський капітал», «Трактат про сім’ю» перевидавалися кілька разів. Запропоновані ним моделі незмінно завойовували репутацію класичних і ставали базовими для наступних досліджень. Значною мірою саме завдяки його працям сучасна мікроекономіка виглядає принципово інакше, ніж кілька десятиріч тому.

Джанні Версаче (1946-1997), італійський кутюр’є, власник сімейної компанії «Джанні Версаче СПА».

Народився на півдні Італії в не надто заможній родині. В 25 років відкрив свою першу крамничку готового одягу. Ще 25 років знадобилося модельєрові, аби збудувати власну бізнес-імперію. Джанні Версаче досить плідно співпрацював з театром, зокрема, з такими відомими балетмейстерами як Моріс Бежар і Вільям Форсайт, створюючи костюми для їхніх постановок. Працював Версаче і для кіно – костюми серіалу «Поліція Маямі» – його рук справи. 15 липня 1997 року біля свого палацу Каза Казуаріна в Майамі Версаче був застрелений. Його убивця – 27-річний Ендрю Філліп К’юненен згодом наклав на себе руки. «Я любив його…», – неодноразово зізнавався він до того своїм близьким. На похоронах Версаче плакав увесь світовий бомонд, починаючи з Елтона Джона, Мадонни, принцеси Діани, Міка Джеггера і найулюбленішої моделі Версаче Наомі Кемпбелл, закінчуючи алюмінієвими баронами Східного Сибіру. Сьогодні справу Джанні досить успішно продовжує його сестра – Донателла. На теренах колишнього СРСР марка «Версаче» набула великої популярності завдяки золотому кольору та помітній розкоші – малиновий піджак, один із найяскравіших символів «нових росіян» початку 90-х, був відголоском італійської моди 80-х, і його автором був не хто інший як Джанні Версаче. До речі, в Італії дехто називав Версаче «дизайнером для мафії», хоча він це категорично заперечував.