28 грудня. Пам’ятні дати

28 грудня 1895 року в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок в Парижі відбувся перший публічний платний сеанс «сінематографа», винайденого братами Люм’єр.

Піонери світового кіновиробництва та кінорежисури брати Луї та Огюст Люм’єри представили глядачам декілька своїх короткометражних фільмів. Згодом вони офіційно були визнані родоначальниками кіно.

Перші фільми були зняті з натури: «Вихід робочих із заводу Люм’єр», «Зруйнування стіни» та ін., а комічна сценка «Политий поливальник» – перша постановочна комедія. Час проекції фільмів становив всього 45-50 секунд. Відсутність фабули, звуку, кольору, нестійкість стрибаючого зображення – все це не завадило глядачам отримати справжнє потрясіння. На перший в історії кіносеанс, показаний публіці за гроші, було продано 35 квитків по одному франку.

Прикметно, що всього за рік, 2 грудня 1896 року у приміщенні Харківського оперного театру український художник-фотограф Альфред Федецький провів перший в Україні публічний кіносеанс. Під час сеансу демонструвалася перша українська стрічка «Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря в Харків» (у Покровський монастир). Показом французьких фільмів розпочався перший кіносеанс у Львові 13 вересня 1896 року у Пасажі Гаусмана (нині проїзд Крива Липа).До світу кіноілюзій Київ долучився 14 грудня 1896 року. Цього дня у театрі Соловцова (зараз Театр російської драми) відбувся перегляд люм’єрівських стрічок, які мали надзвичайний успіх.

Перші ігрові стрічки в Україні з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускались комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві.

Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937).

Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

У новітній час, незважаючи на всі перешкоди, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва.

У цей день народилися

в Україні…

Володимир Татлін (1885- 1953), художник, скульптор, дизайнер, архітектор, родоначальник конструктивізму, один із лідерів світового авангарду.

Народився в Харкові. У 1896 вступив до Харківського реального училища, де отримав перші професійні навички малюнку та живопису. Та закінчивши три класи училища, Володимир втік з дому, дістався Одеси і влаштувався юнгою на торгово-пасажирський пароплав. У вересні 1902 вступив до Московського училища живопису, скульптури й архітектури, але невдовзі був відрахований «за неуспішність і несхвальну поведінку». Врешті-решт у 1910 році отримав диплом художника у Пензенському художньому училищі. Під час навчання відбулося його знайомство з художниками та поетами футуристичного напрямку – братами Давидом, Володимиром та Миколою Бурлюками, Михайлом Ларіоновим, Велимиром Хлєбниковим, Олексієм Кручоних. Через два роки 52 роботи художника-конструктивіста – театральні ескізи, пейзажи, натюрморти, малюнки і акварелі на морську тему – були представлені на гучній виставці групи молодих художників «Віслючий хвіст».

Серед захоплень модерніста Татліна – гра на бандурі й власноручне виготовлення цього інструмента. В 1914 році Татлін в образі сліпого бандуриста супроводжував кустарну виставку в Берліні. Він настільки вразив кайзера Німеччини Вільгельма ІІ грою на бандурі й виконанням козацьких дум, що той подарував йому свій золотий годинник. Годинник художник продав і вирушив до Парижу, де побував в майстерні великого Пабло Пікассо.

У 1920-х роках Татлін відмовився від формалістичних пошуків і зайнявся проєктуванням речей, необхідних у побуті. У цій області він став новатором, заклавши своєю діяльністю основу для розвитку вітчизняної школи дизайнерів. Займався художнім конструюванням одягу, посуду, меблів. Він – автор пам'ятника-вежі Третьому Інтернаціоналу (1919–1920) та літального апарату «Летатлін» (1929–1932). У 1925–1928 роках Володимир Татлін – професор Київського художнього інституту, очолював факультет ФОРТЕХ (формально-технічних дисциплін). Крім педагогічної діяльності, Володимир Татлін багато працював у Харкові та Києві як книжковий графік – ілюстрував збірки віршів українських поетів-футуристів Миколи Бажана, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, київський журнал «Кіно».

Як сценограф та художник по костюмах Володимир Татлін брав участь у постановці вистави «По зорі» за однойменною п'єсою українського письменника В. Гжицького, яка вперше була поставлена в 1924-у році у Харківському ТЮГу та мала великий успіх. Він також працював з Лесем Курбасом над виставою «Зангезі», в якій виступив у трьох іпостасях – як режисер, художник-конструктор і виконавець головної ролі. Оформив виставу «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка. Був одним із фундаторів українського дитячого театру.

Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог і епідеміолог.

У 1919–1923 роках був ректором Одеського медичного інституту, де організував першу в світі кафедру епідеміології. Заболотний є також засновником Інституту мікробіології (1929; тепер інститут мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного). Вчений першим довів, що носії смертоносних бацил чуми – це гризуни. Завдяки цьому відкриттю хворобу навчилися локалізувати ще в зародку, запобігаючи масштабним епідеміям, а українець Заболотний здобув славу переможця чорної смерті або, як він жартома казав, чумогона. Не меншою була заслуга нашого земляка і в подоланні епідемій холери. Уже перебуваючи на вершині слави, Заболотний не цурався свого українства і, як згадував його молодший колега Микола Стражеско, у професора «з-під коміра розстебнутого сюртука завжди виглядала українська вишиванка». Відомо, що академік Заболотний був одним із небагатьох, хто протестував проти арештів Сергія Єфремова і Агатангела Кримського.

Іван Андрусяк (1968), поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач.

Родом з Івано-Франківщини. Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація». Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев'ятдесятників». Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі. Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа» символічна метафорика з активним використанням діалектів. У 2000-х роках активно виступав як літературний критик, аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси». 2007 року повістю «Стефа і її Чакалка» входить у дитячу літературу, яка, нарівні з поезією, за кілька років стає провідною у творчості письменника. Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип», літературних премій «Благовіст», ім. Бориса Нечерди, першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека», міжнародної премії «Corona Carpatica», Корнійчуковської премії в номінації «Поезія для дітей», премії імені Лесі Українки.

…і у світі

Томас Вудро Вілсон (1856-1924), державний діяч США. 28-й президент США у 1913–1921 роках, демократ.

Один із творців Версальсько-Вашингтонської системи. За його президентства США зробили новий крок у розвитку демократії, укріпили свої позиції на міжнародній арені. В галереї американських президентів, так само як і Лінкольн, Вудро Вілсон стоїть трохи осторонь. Якщо всі американські президенти, як правило, були вихідцями з середовища професійних політиків, юристів чи провідних економічних груп, то Вілсон належав до університетсько-академічного прошарку. Вілсон народився в родині пресвітеріанського пастора і викладача в Стоктоні, Віргінія. Від батька успадкував талант оратора і організатора. Закінчив Прінстонський університет. Після того почався займатися адвокатською практикою в Атланті (штат Джорджія), але все більш очевидним ставав той факт, що це не його покликання. Вілсона цікавила, передусім, політико-публіцистична діяльність. Саме тому він записується на курс політичних наук до університету Джона Гопкінса в Балтиморі, який вже тоді належав до провідних американських вишів. Досить швидко він зробив собі ім’я, яке добре знали в академічних колах. У 1902 році Вілсон стає президентом Прінстонського університету.

Здавалося, що в 46 років він досяг вершини свого життя – в університеті і поза ним його дуже поважали, економічно він був забезпечений, жив у щасливому шлюбі з дружиною Елен, з якою у нього було три дочки. Але тут розпочинається новий виток його кар’єри і долі. У 1910 році Вілсона обирають губернатором штату Нью-Джерсі. 4 березня 1913 він стає президентом США. Варто зауважити, що Вілсон спочатку був політиком орієнтованим на внутрішню політику США. «Було б «іронією», якби мені довелося у подальшому займатися зовнішньою політикою», – зауважив якось Вілсон.

Утім, дуже велику частину свого президентства йому все ж довелося присвятити вирішенню зовнішньополітичних задач, адже стояти осторонь подій Першої світової війни було просто неможливо. Вілсон до останнього відтягував участь США у війні. Лише 6 квітня 1917 року США оголосили війну Німеччині (майже за одностайної підтримки Конгресу). Другий термін його президентства був відзначений не лише вступом у війну, але й активними дипломатичними зусиллями президента з мирного врегулювання, вираженими в «14 пунктах». Вілсон став першим президентом США, що відвідав з офіційним візитом Європу, беручи участь в роботі Паризькій мирної конференції. Пропозиції Вілсона були покладені в основу Версальського договору (саме за «Версальський мир» Вілсон був удостоєний Нобелівської премії миру 1919 року). Вілсон був одним з ініціаторів створення Ліги Націй, проте Сенат США відмовив у вступі до цієї організації (згодом до ідей Вілсона повернеться Рузвельт). Останні роки президентства Вудро Вілсона були затьмарені важкою хворобою (його розбив параліч) та політичними невдачами.

Дензел Вашингтон (1954), американський кіноактор.

Знімався у фільмах: «Слава», «Малкольм Ікс», «Багато галасу з нічого», «Філадельфія», «Ураган», «Тренувальний день». Загалом на його рахунку 50 кіноролей. За свої роботи Вашингтон тричі відзначався «Золотими глобусами» та двічі «Оскарами». Він другий актор афроамериканського походження, після Сідні Пуатьє, що здобув «Оскар» у категорії найкращий актор.