2 січня. Пам’ятні дати
Як відомо, 1648 рік став для війська Хмельницького досить успішним: перемоги у битвах під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. На початку жовтня гетьман здійснив демонстраційний рейд до Львова і Замостя, з яких було узято велику контрибуцію, а потім рушив до Києва. 2 січня 1649 року Хмельницький тріумфально увійшов в Київ через Золоті ворота. Місто зустрічало його як героя – визволителя України. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит Сильвестр Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії. Патріарх у привітальній промові називав гетьмана не інакше як «пресвітлим володарем й князем Руси». У лютому 1649 року у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. Проте, це коротке перемир’я закінчилося вже влітку. І цього разу Хмельницького чекали перемоги: у червні під Збаражем було розбите військо Яреми Вишневецького, а у серпні 1649 року під Зборовом – 30-тисячна польська армія на чолі з королем Яном II Казимиром. Наслідком цих перемог стала укладена з королем Речі Посполитої угода, яка серед іншого визнавала автономність гетьманської влади у межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств і східних районів Волині та Поділля до ріки Случ. Попереду були битви під Берестечком та Батогом. У жорстоких боях Україна під проводом Богдана Хмельницького виборювала власну державність.
Ілюстрація: картина Миколи Івасюка, 1912
У цей день народилися
в Україні…
Платон Симиренко (1821–1863), цукрозаводчик, меценат української культури ім’ям якого названо найвідоміший український сорт яблук.
Симиренки походили з козацького роду Семиренких, тобто Семируких, від старовинного слова «ренка» – рука. Жили здавна на Платоновому хуторі між Млієвом і Городищем на Черкащині. Рід був козацьким, але за Катерини ІІ його закріпачили: позбавили маєтку і вольностей. З кріпацтва родину викупив Федір Симиренко, який працював на Вільшанських млинах і заробив на тому чималі гроші. Мати Платона Федоровича – Анастасія Яхненко, теж була донькою колишнього кріпака з роду смілянських козаків Яхно. Її батько (Платонів дід) змолоду будь-що прагнув вирватися з кріпацької неволі, багато працював, вичинював шкури, шив взуття, тримав баштани. Згодом він здійснив заповітну мрію.
Шлюб Федора з Анастасією був міцним єднанням двох працьовитих і волелюбних українських родин. Після одруження брати Анастасії, які орендували два млини у Смілі і торгували шкірою, запросили Федора у свою спілку. Він уніс свою частку паю, і такою родинною спільнотою утворилася фірма Яхненків і Симиренків. Це сталося приблизно у 1815-1820 році. Офіційно ж фірму було створено 14 липня 1858 року, коли вона вже мала дуже великі обороти, і необхідність у юридичному її оформленні стала нагальною. У Федора Степановича й Анастасії Михайлівни народилося двадцять двоє дітей, щоправда, лише 8 дожили до дорослого віку. Найстаршим був Платон. Хлопець закінчив пансіон Золотова в Одесі, хотів вступати до московського університету, але батько зажадав, щоб він залучався до справ сімейної фірми – «Брати Яхненки і Симиренко».
Коли Платон познайомився з сімейною справою, у нього виникла ідея не тільки торгувати цукром, а й самостійно його виробляти. Платона відправили за кордон для детального ознайомлення з цукровиробництвом. Він вивчав технологію найкращих заводів Франції та Німеччини, і їх прогресивність його вразила – здавалося, реалізувати щось подібне в Україні неможливо. Але повернувшись додому, Платон вмовив родину приєднати до загальної справи виробництва цукру і, як з’ясувалося згодом, це стало новим щаблем успіху сімейного бізнесу. Фірма Яхненків-Симиренка заснувала перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод. У 1839 році розпочалось його будівництво у Ташлику, а Платон Федорович поїхав на чотири роки з України, щоб здобути освіту в Політехнічному інституті в Парижі. Свою роботу цукроварня розпочала у 1843 році. Для роботи на заводі було запрошено з Франції близько 30 кваліфікованих спеціалістів разом із їхніми родинами. Виробництво було повністю оснащене передовою західноєвропейською технікою і реалізовувалося на парових двигунах – вперше на той час у імперії. Старший син Платона Федоровича Лев став одним із видатніших спеціалістів-помологів. А сорт яблук, вирощений його батьком назве «Ренетом зеленим Платона Симиренка».
Тадей Рильський (1841–1902), український культурно-освітній діяч і етнограф, економіст, батько Максима Рильського.
Випускник Київського університету. Належав до «Старої громади». Підтримував тісні зв’язки з Миколою Лисенком, Володимиром Короленком. Створив у своєму будинку в с. Романівці школу, де вчителював майже 20 років. Автор статей у журналі «Основа», розвідок про українські народні звичаї, побут тощо в «Киевской старине» і статей у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», опублікував спогади сучасника про Коліївщину (1887; цікаво, що свого найменшого сина, майбутнього знаного поета, він назвав на честь Максима Залізняка). Автор популярних брошур для народного читання. Високу оцінку діяльності Тадея Рильського дав Іван Якович Франко. «…Як високоідеальний чоловік і чесний характер, як один з немногих поляків, що цілим своїм життям доказали серйозність своєї любові до рідної України і її народу, лишиться Т. Рильський живим у нашій пам’яті» (І. Франко, «Пам’яті Тадея Рильського»). Ховали Тадея Рильського за стародавнім українським звичаєм. Труну, вкриту червоною китайкою везли на чотирьох парах сірих хазяйських волів. Провести його в останню путь прийшло багато люду – як місцевих жителів, так і гостей з усієї України. Приїхало чимало інтелігенції з Києва. «Гордість наповнює серце при думці, що я син того Тадея», – казав на схилі віку Максим Рильський про свого батька.
Дзиґа Вертов (1896-1954), кінорежисер. Один із засновників і теоретиків документального кіно. Його вважають яскравим представником «Українського Відродження» у кінематографі. Першим використав методику «прихована камера».
Народився 1895 року в місті Білосток у родині польських євреїв. Справжнє ім’я – Давид Абельович Кауфман. Його молодші брати Михайло та Борис теж стали кінооператорами: Михайло з 1927 року разом з Дзиґою Вертовим працював на Київській кінофабриці ВУФКУ та інших кіностудіях УРСР, з 1941 р. – на Моснаучфільмі; Борис працював у Франції та США, у 1953 р. отримав «Оскар» за роботу у фільмі «У порту»
Давид закінчив Петроградський психоневрологічний інститут та Московський університет. З 1917 року працював у царині кінематографу. Спочатку як монтажер відділу кінохроніки Московського кінокомітету та журналу «Кінотиждень». А з 1920 року – як режисер-документаліст. Працював на студіях «Культкіно», 3-й Держкінофабриці, Київській кінофабриці ВУФКУ, «Межрабпомфільм», ЦСДФ. Його фільм «Кіно-Око» в 1924 році отримав медаль і диплом Всесвітньої виставки в Парижі. Вертов є режисером одного з перших звукових документальних фільмів «Симфонія Донбасу» («Ентузіязм»), 1930 рік. Але з 1944 року всі подальші кінопроєкти режисера відхилялися тогочасним керівництвом. Тож до самої смерті він працював режисером-монтажером над кіножурналом «Новини дня». 2014 року його стрічка «Людина з кіноапаратом» (1929) була визнана Британським кіноінститутом найвизначнішим документальним фільмом всіх часів.
Віра Вовк (справж.– Селянська Віра Остапівна; 1926), знана поетеса, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач у Бразилії.
Пише українською, німецькою і португальською мовами. У перекладацькій діяльності послуговується англійською, французькою, іспанською, португальською, німецькою, латиною і старогрецькою. Учасниця Нью-Йоркської літературної групи. Народилася у Бориславі (українські землі довоєнної Польщі, тепер Львівська область) в родині лікаря й археолога. Виростала на Гуцульщині в містечку Кути. Навчалася в гімназії у Львові, потім у середній дівочій школі ім. Клари Шуманн у Дрездені. В еміграції з 1945 року (Німеччина, Бразилія). Студіювала германістику, славістику, музикологію у Тюбінгенському університеті. З 1949 року разом з матір’ю переїхала до Ріо-де-Жанейро, де закінчила університет, стажувалася також у Колумбійському (Нью-Йорк) і Мюнхенському університеті, де вивчала і порівняльне літературознавство. Здобула науковий ступінь доктора філософії. Професор німецької літератури в Державному Університеті Ріо-де-Жанейро. З 1957 – завідувачка кафедрою германістики цього університету. Автор збірок «Меандри», «Мандаля», драматичної поеми «Триптих», п’єси «Іконостас України». Зокрема, переклала на українську твори Фрідріха Дюренматта, Федеріко Гарсія Лорки, Поля Клоделя. Лауреат Шевченківської премії 2008, якої удостоєна за книги: «Поезії» (2000), «Проза» (2001), «Спогади» (2003), «Сьома печать» (2005), «Ромен-зілля» (2007), а також переклади української класики та творів сучасної літератури португальською мовою. Активно пропагує українську культуру, мову, красне слово, втім, є противницею «шароварництва». Виступала з літературними доповідями, лекціями й авторськими вечорами у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Клівленді, Чикаго, Детройті, Торонто, Монреалі, Оттаві, Ванкувері, Лондоні, Парижі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Буенос-Айресі, Києві, Львові. Її подвижницька наполеглива праця на чужині впродовж багатьох десятиліть – неоціненна.
Більше інформації та фотографій тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2614553-vira-vovk-viru-v-svatu-vilnu-j-saslivu-ukrainu.html
Галина Яблонська (1928), актриса.
Народилася Галина Яблонська в Умані на Черкащині. Дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру в ролі Топсі у п'єсі «Хатина дяді Тома». Грала на сценах обласних театрів Могильова-Подільського, Вінниці та Дніпра. З 1951 року – актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка. Зіграла головні ролі у виставах «Безталанна» Івана Карпенка-Карого (Софія), «Макбет» Вільяма Шекспіра (Леді Макдуф), «Маруся Богуславка» (Маруся) та «Не судилось» (Катря) Михайла Старицького, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка (Галя),«Jean Louis DavidПлатон Кречет» Олександра Корнійчука (Ліда), «Фараони» Олексія Коломійця (Катерина), «Самотня леді» Ігоря Афанасьєва (Олеся Богданівна) тощо.
Інтерв’ю з Галиною Яблонською: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2409060-galina-ablonska-aktrisa-nacionalnogo-dramteatru-im-franka-narodna-artistka-ukraini.html
Владислав Ващук (1975), футболіст, захисник «Динамо» (Київ), гравець збірної України.
Киянин, вихованець київських ДЮСШ СКА та ДЮСШ «Динамо». Першу гру в головній команді «Динамо» провів у 1993 році. Футболку збірної України вперше одягнув 1996 року. У період найвищих досягнень киян у кінці 1990-х років пару центральних оборонців Олександр Головко та Владислав Ващук вважали однією з найнадійніших в Європі. Проте пізніше нестабільність гри Ващука змушували тренерів «Динамо» тримати його на лаві запасних. Врешті-решт у 2003 році Ващук перейшов до московського «Спартака» – одвічного суперника «біло-синіх». Українець провів у Москві лише рік, а ще через рік опинився в одеському «Чорноморці». Влітку 2005 року Владислав Ващук знову повертається до київського «Динамо». Але після приходу у 2008 році нового наставника Юрія Сьоміна вимушений знову шукати нову команду. Грав за ФК «Львів», «Чорноморець», тренувався з київським «Арсеналом» та луцькою «Волинню». З 2012 року перейшов на адміністративну роботу. У 2015 році відкрив власну футбольну школу у Броварах. Незважаючи на такий складний ігровий шлях, Владислав Ващук став 9-ти кратним чемпіоном України, шість разів завойовував Кубок України, двічі – Суперкубок України. Був півфіналістом Ліги чемпіонів УЄФА (1999) та чвертьфіналістом Чемпіонату світу (2006)
Олександр Шовковський (1975), футболіст, воротар. Усю ігрову кар'єру провів у клубі «Динамо» (Київ). Вважається найкращим воротарем в історії незалежної України.
Киянин. Почав займатися футболом семирічним при ЖЕКу в команді «Чайка», а вже наступного року (1983) – тренувався в ДЮСШ «Динамо». З грудня 1992 року – воротар «Динамо-2», наступного року – «Динамо». У вищій лізі дебютував 6 березня 1994 року у матчі з «Кременем» («Динамо» – «Кремінь» 1:1). У Лізі Чемпіонів дебютував 10 серпня 1994 року, дебют у національній збірній відбувся 13 листопада того ж року. Шовковський став наймолодшим українським воротарем, який зіграв в груповому етапі Ліги Чемпіонів (19 років, 8 місяців та 13 днів). Один з найкращих воротарів в історії футболу по кількості матчів «на нуль» за всю футбольну кар'єру – 312. Влітку 2011 року Шовковський зіграв свій 100-й матч в Лізі чемпіонів (в Казані проти місцевого «Рубіна»). У 2012 році Шовковський офіційно заявив, що закінчує ігрову кар'єру в збірній України, але продовжує грати у складі «Динамо». Фінальний матч Кубка України сезону 2014/15 проти донецького «Шахтаря» став 600-м для Олександра Шовковського у складі київської команди. У сезоні 2015/16 матч 19 туру Прем'єр-ліги проти «Зорі» став для Шовковського 413-м у найвищому футбольному дивізіоні України – абсолютний рекорд за кількістю зіграних матчів. Після закінчення кар’єри гравця Олександр Шовковський став помічником головного тренера збірної України.
