11 січня. Пам’ятні дати

Хто й коли вигадав цей день – достеменно невідомо. Принаймні, серед численних свят ООН і ЮНЕСКО такого свята не значиться, хоча там є різні дні, приміром, і такий абстрактний, як Міжнародний день щастя. Існує версія, що Всесвітній день «дякую» вигадали підприємливі співробітники однієї з компаній, що виготовляла листівки, аби підвищити власні продажі. Як би там не було, але ідея виявилася напрочуд вдалою. Традиція говорити у відповідь слова подяки з’явилася дуже давно. Відтоді вдячність – уміння належно оцінити будь-яку виявлену до нас уважність, всяке зроблене нам добре діло. Вона має велику суспільну вартість, адже підтримує в людях бажання робити добро іншим; бажання ж робити добро іншим – це любов. Сьогоднішній день – гарний привід зайвий раз згадати, що наше повсякденне життя складається із маленьких дрібниць. Почніть день з чарівних слів: скажіть слова подяки, у першу чергу, своїм рідним і близьким, зателефонуйте тим, хто далеко, згадайте тих, кому колись забули подякувати, бо це гарна нагода виправити ситуацію. І, взагалі, робіть приємні маленькі дрібниці на кожному кроці – кажіть «дякую» частіше, ніж ви це робили раніше. Психологи вважають, що слова вдячності дійсно чарівні, вони здатні змінювати наше життя на краще, налаштовувати людей на позитив, гармонізувати взаємовідносини. Деякі дослідження показали, якщо частіше висловлювати подяку іншим людям, покращується фізичне здоров’я, зміцнюються соціальні відносини, а позитивний емоційний стан допомагає впоратися зі стресом.

У цей день народилися 

в Україні…

Рейнгольд Глієр (1875-1956), вітчизняний композитор, педагог. 

Директор (1914-1920) Київської консерваторії, диригент її симфонічного оркестру і керівник оперної студії. Автор 5 опер, 7 балетів, зокрема, «Тарас Бульба», картини-балету «Запорожці», симфонічної поеми «Заповіт» (пам’яті Т. Шевченка), «Подражаніє Ієзекіїлю» (за однойменним віршем Шевченка), музики до драматичних вистав.

Василь Кук (1913-2007), військовий, генерал-хорунжий, останній головнокомандувач УПА. 

Василь Кук народився на Львівщині. Здобув юридичну освіту у Люблінському університеті, де познайомився з майбутнім главою Організації українських націоналістів Степаном Бандерою. Понад чверть століття віддав Василь Кук партизанській війні проти польських, німецьких і радянських окупантів. У 1950 році, після смерті Романа Шухевича, він став головнокомандувачем Української повстанської армії. Працівники радянських каральних органів не могли його зловити майже 10 років. Кук мав близько 40 псевдонімів, але найбільш відомі два: в УПА – «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки – «Барсук». 23 травня 1954 року разом зі своєю дружиною Уляною Крюченко був схоплений співробітниками МВС УРСР в підземному бункері на Львівщині. Після шести років ув’язнення Кука звільнили. Після звільнення працював науковим співробітником в Центральному Державному Історичному Архіві УРСР. Закінчив екстерном Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка. Василь Кук є автором десятків наукових праць з історії та культури України. Останні роки свого життя мешкав у Києві. В 1990-2007 роках співпрацював з редакцією «Літопису УПА». Був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Писав спогади, виступав. У 2002 році Кук відмовився від звання Героя України. Пояснив це тим, що його побратимів досі на державному рівні не визнали учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України.

Яр Славутич (Григорій Жученко; 1918-2011), поет, перекладач. Професор Альбертського Університету.

Автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон). «Був Григорій Жученко. Під цим іменем надрукував півдесятка віршів у літературних журналах чи альманахах… – пише в автобіографії поет. – 1943 року я вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі «Нова Україна», де надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу я друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало моїм легальним прізвищем».

 

Яр Славутич прожив надзвичайно насичене життя. Народився на Херсонщині в козацькій родині. У вересні 1932 р. 14-річного юнака разом з батьками заарештували і відправили на заслання до Сибіру. Дорогою він утік і повернувся в рідне село. Під час Голодомору помирають його піврічна сестричка, улюблений дід і бабуся. Тоді ж він складає присягу, продиктовану рідним дідом, – вижити й розказати всьому світові, «як Москва нищить Україну…» Відзначає Славутич у своїй біографії і 1938 рік, коли, будучи молодим поетом-студентом Запорізького педінституту, він опиняється у в’язниці за читання віршів Олександра Олеся та повістей Володимира Винниченка. Потім була еміграція, поневіряння в Німеччині, США і врешті-решт Канада, де Славутичу вдалося зробити гарну наукову кар’єру і стати одним із найактивніших діячів української діаспори. Славутич – автор першого мартирологу українських діячів культури, знищених і репресованих сталінським режимом «Розстріляна муза».

Ірина Дерюгіна (1958), спортсменка, тренерка, суддя. 

Народилася у Києві. Донька олімпійського чемпіона-п'ятиборця Івана Дерюгіна і тренерки з художньої гімнастики Альбіни Дерюгіної. У 10 років Ірина вступила до Національної вищої балетної школи. Закінчила Київський інститут фізичної культури. Була членом збірної СРСР з художньої гімнастики (1972-1982 рр.). У складі команди Ірина Дерюгіна стала одною з найтитулованіших гімнасток за всю історію художньої гімнастики. Ірина посідала першу сходинку п'єдесталу пошани на всіх визначних змаганнях того часу – починаючи з Чемпіонатів і Кубків СРСР і закінчуючи Чемпіонатами Європи та світу (1977, 1979). Ірина стала також 4-разовою володаркою Кубка Інтербачення, одного з найпрестижніших змагань 1980-х років. Після завершення спортивної кар'єри була тренером Національної збірної України з художньої гімнастики. З 1985 року – суддя міжнародної категорії Міжнародної федерації гімнастики (FIG). Віцепрезидент Федерації художньої гімнастики України. Ірина Дерюгіна є ініціаторкою проведення в Києві щорічного міжнародного турніру з художньої гімнастики «Кубок Дерюгіної».

Василь Нагірний (1848-1921), архітектор, громадський діяч. 

Народився на Львівщині. Закінчив Федеральну вищу технічну школу в Цюриху (нині технічний університет, з яким пов'язаний 21 лауреат Нобелівської премії).

Загалом за ескізами Василя Нагірного у Західній України побудували більше 200 храмів. Крім цього, за його ініціативи було засновано низку товариств галицьких ремісників-українців – «Народна Торгівля», «Зоря», «Дністер», «Сокіл», «Народна Гостиниця», «Сила» тощо. Був одним із співзасновників Української ремісничої бурси та «Товариства для розвою руської штуки» – архітектурно-художнього об’єднання, що мало великий вплив на подальшу долю галицької архітектури та мистецтва в цілому.