15 січня. Пам’ятні дати

Слова Гімну були узаконені лише 6 березня 2003 року.

Створення сучасного Гімну України бере початок з осені 1862 року, коли український вчений-етнограф, поет і журналіст, активний діяч українського визвольного руху на Правобережній Україні Павло Чубинський написав патріотичного вірша «Ще не вмерла Україна». Пророчі слова Павла Чубинського потужно зазвучали, коли були окрилені музикою Михайла Вербицького – скромного священика, обдарованого талантом митця, одного з основоположників української композиторської школи.

Перше документальне свідчення виконання пісні «Ще не вмерла Україна» датується 10 березня 1865 року, що офіційно вважається датою першого публічного виконання національного гімну. Цікаво, що перший тиражований на грамплатівці запис цієї пісні зробила студія Columbia (США) у 1916 році.

Як гімн ця пісня звучала за часів Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Гетьманату, Директорії. Але державне затвердження ця пісня одержала лише 15 березня 1939 року – як гімн Карпатської України. Ця держава проіснувала не довго. Разом з її занепадом гімн був заборонений угорським урядом, так само, як і понад 70 років у Радянській Україні.

Своє нове дихання і нове життя український гімн, так само як і інші символи нашої держави, здобув під час Революції Гідності, коли сотні тисяч людей співали заповітні слова, наче святу молитву. Патріотична пісня, написана понад 150 років тому, стала одним із утілень споконвічного прагнення українців до свободи, поєднала крізь віки всіх борців за незалежність і стала справжнім, а не казенним символом нинішньої України.

Події дня

15 січня 1941 року у Львові, розпочався закритий політичний процес над 59-ма молодими членами ОУН, звинуваченими у приналежності до ОУН, антирадянській діяльності та підготовці до збройного повстання. Як відомо, після окупації та приєднання Західної України до УРСР, радянські каральні органи розпочали репресії проти націоналістів, зокрема членів ОУН. Перші арешти оунівців відбулися у вересні 1940 року. Серед 59 заарештованих було 22 жінки та 37 чоловіків, яких звинувачували в підготовці збройного повстання та участь у контрреволюційній організації. 13 листопада 1940 року рішенням начальника слідчої частини УНКВС всі їхні справи були об'єднанні в одне провадження. Згодом судилище над оунівцями отримало назву «Процес-59». Судове засідання, яке розпочалось 15 січня 1941 року було закритим і мало суто формальний характер. Вже 18 січня після двогодинної наради колегія Львівського обласного суду повністю задовольнила висунуті в обвинуваченні покарання. До смертної кари було засуджено 42 особи, з них 11 дівчат, решта отримали різні терміни. У травні 1941 року аналогічні процеси відбулися у Дрогобичі, вони увійшли в історію під назвами «Процес-62» та «Процес-39».

15 січня 2001 року офіційно відкрито Вікіпедію – загальнодоступну вільну багатомовну онлайн-енциклопедію. 

Засновниками цього ресурсу є американські інтернет-підприємці Джиммі Вейлз і Ларрі Сенгер. Саме Вейлзу приписують визначення напряму вільно редагованої енциклопедії, а Сенгер, в свою чергу, сформулював основну частину політики, принципів і правил Вікіпедії та її спільноти. Проте, ідея створення загальнодоступної енциклопедії спала на думку її авторам трохи раніше. Їх перший проект мав назву Nupedia, яка повинна була, за задумом засновників, складатися з прискіпливо вивірених і написаних професіоналами своєї справи статей. Але таких професіоналів, що бажають попрацювати безкоштовно на користь суспільства, виявилося не так вже й багато. Назва Вікіпедія утворилося від слів «вікі» (технологія для створення сайтів) і «енциклопедія». Основними принципами вікі-структури сайтів є можливість багаторазової правки текстів і додавання гіперпосилань на різні розділи та підрозділи статей. Таким чином, Вікіпедія постійно змінюється і доповнюється. До 2004 року вся Вікіпедія розміщувалася на одному єдиному сервері, зараз їх вже сотні. Разом з тим, спочатку це був виключно англомовний ресурс. Згодом проект набув популярності серед користувачів мережі, і розділи Вікіпедії почали з’являтися іншими мовами. Так, вже до кінця 2001 року енциклопедія використовувала 18 мов. Перша стаття українською мовою з’явилася на Вікіпедії у 2004 році, нині їх 1 067 409. За цим показником статті українською перебувають на 17-му місці серед усіх мовних розділів, на 10-му серед європейських Вікіпедій та на 3-му серед Вікіпедій слов'янськими мовами.

У цей день народилися 

в Україні…

Агатангел Кримський (1871–1942), сходознавець, історик, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, славіст, академік АН України. Один з організаторів Академії наук України, директор Інституту української наукової мови (1921–1929). 

Його рід походив із тюрксько-татарського племені, один із предків був муллою, але після якогось гострого конфлікту 1696 року він змушений був тікати з Бахчисараю від помсти хана, перебратися в Литву й охреститися. А через те, що він був вихідцем із Криму, його стали називати Кримським. Вчений вільно володів понад 60 мовами Сходу, Середньої Азії, Кавказу, Західної Європи. Зробив великий внесок у вітчизняне сходознавство. Завдяки Кримському український читач уперше познайомився з поезіями Гафіза, Омара Хайяма, Рудакі, Сааді, текстами «Корану», «Тисячі й однієї ночі». У 1941 році його арештували. Кримського разом з багатьма іншими представниками інтелігенції у холодних вагонах, відправили до Казахстану. Є кілька версій його смерті. За однією з них, Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, що «славилася» своїм суворим режимом. Проте є сумніви стосовно його факту, адже досі невідоме місце його поховання. Можливо, професор так і не доїхав до Кустанаю й загинув у дорозі. Офіційною датою смерті Кримського вважається 25 січня 1942 року. У 1957 році його було реабілітовано. У 1991 році Академією наук України встановлено премію імені Агатангела Кримського за визначні успіхи в галузі сходознавства; Інститут сходознавства НАН України також носить ім’я видатного вченого.

Більше читати тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3173230-agatangel-krimskij-enciklopedist-i-spravznij-patriot-ukraini.html

Леонід Чернов (1888-1933), поет, прозаїк доби розстріляного відродження. Член літературної групи «Авангард».

Справжнє прізвище поета – Малошийченко. Народився він в Олександрії (нині – Кіровоградщина). Під час навчання в гімназії до нього прийшов перший літературний успіх, пов’язаний з виданням ілюстрованого сатиричного журналу «Рогатка». Саме через нього він змушений був залишити навчання, яку продовжив в Кишиневі.

Леонід був людиною дуже неспокійної вдачі. За його власними словами, 1917-1922 роки «це безперервні стрибки факультетами і драматичними трупами». Протягом нетривалого життя спробував себе в різних напрямах і течіях тодішньої літератури (імажинізм, футуризм, авангардизм), а також професіях: актор і театральний менеджер, кінооператор, учитель, радіожурналіст.

Подорожував по Далекому Сходу, Сибіру та Індії, де захворів у бенгальських джунглях туберкульозом, що змусило його повернутися до Одеси. З 1926 року жив у Харкові.

Леонід Чернов належав до «Авангарду» – літературної організації близьких до футуризму лівих письменників. Хоча Леонід Чернов помер у 1933-му році власною смертю, але посмертно він був засуджений як «націоналіст», його твори було заборонено.

Про Леоніда Чернова можна прочитати тут: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/kobzar-na-motocykli

Лео Мол (Леонід Молодожанин, 1915-2009), скульптор, живописець, академік Королівської канадської академії мистецтв. 

Леонід Молодожанин народився на Хмельниччині. Навчався живопису У Відні, а згодом в Академіях Ленінграда, Берліна та Гааги. Під час Другої світової війни залишився на Заході. З 1949 року мешкав у Вінніпезі (Канада). Світове визнання Лео Мол здобув, як переможець міжнародного конкурсу на спорудження пам’ятника у Вашингтоні Тарасу Шевченку. Крім того, він став автором пам’ятників Шевченку у багатьох країнах світу: Канаді (міста Вінніпег, Оттава), Аргентині (Буенос-Айрес), Росії (Санкт-Петербург). Серед доробку митця – створення погруддя трьох понтификів – Павла VI, Івана XXIII, та Івана-Павла II, які зберігаються у Музеї Ватикану. Він також є автором надгробного пам'ятника відомому українському поету, прозаїку, драматургу Івану Багряному у місті Новий Ульм (Німеччина). Найбільше бронзових робіт українського митця (близько 300) – зібрано у Саді скульптур його імені (Leо Мol Sculpture Garden) у Вінніпезі. За заслуги у галузі мистецтва Леонід Молодожанин був удостоєний присудження звання Академіка Королівської канадської академії мистецтв.

Владлен Лукашов (1930-2003), композитор, автор музики до популярних музичних комедій, зокрема театрального мюзикла – «За двома зайцями» (у співавторстві з В. Ільїним)

Народився у Запоріжжі. Закінчив Київську консерваторію по класу композиції Бориса Лятошинського, був музичним редактором Українського радіо. Працював переважно у жанрі музичної комедії.

З 2000 року жив у Німеччині.

Валерій Пекар (1966), футуролог, публіцист, громадський діяч. Співзасновник Громадянської Платформи Нова Країна.

Народився у Києві. За першою освітою – кібернетик, за другою – магістр ділового адміністрування (MBA).

Викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ. Співавтор форсайтного дослідження «Людський капітал України».

Автор монографії «Різнобарвний менеджмент: Еволюція мислення, лідерства та керування», а також понад 250 статей з питань менеджменту, маркетингу, інформаційних технологій, футурології.

Сторінка у ФБ Валерій Пекар

Його дописи на блогерській платформі https://site.ua/

Ірина Блохіна (1983), акторка, хореографка, телеведуча. Авторка слів і виконавиця гімну Євро-2012 «З’єднаємо Весь Світ».

Народилася в Києві, в родині знаменитого українського футболіста Олега Блохіна та чемпіонки світу з художньої гімнастики Ірини Дерюгіної. З раннього дитинства займалася кількома видами спорту, а також музикою і співами. Кілька років провела в США, там же закінчила школу акторської майстерності «Los Angeles College of Music». Займалася музикою, випустила декілька альбомів. У 2005 році дебютувала в Голлівуді, зігравши кілька епізодів в артхаузному кіно та кількох художніх стрічках.

З поверненням в Україну працювала в «Школі художньої гімнастики Дерюгіних», тренером та постановником Збірної України з художньої гімнастики, була автором показових номерів для спортивних змагань.

У 2012 році стала автором слів і виконавицею гімну Євро-2012. У 2012 році працювала ведучою у телепередачі «Великий футбол» на телеканалі «Україна». Останні кілька років займається джазом та клубною музикою.

Сторінка Ірини Блохіної у ФБ: IREESHA

Ольга Голиця (1988), балерина, солістка балету Національного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка.

Народилася у Києві, закінчила Київське державне хореографічне училище. Під час навчання брала участь в міжнародних конкурсах, де посідала перші і призові місця.

З 2006 – солістка балету Національного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка.

2011 року стала лауреатом престижної Премії ім. А. Ф. Шекери у галузі хореографічного мистецтва.

2017 – лауреат Prix Of Excellence (Teatro Greco Festival, Італія).

Виступала на сцені театрів в Азербайджані, Мексиці, Греції, Естонії, Італії, Іспанії, Македонії, Данії, Франції, Бельгії та інших країн.

В репертуарі Ольги Голиці близько 20 головних партій у класичних балетах.

…і усвіті

Мольєр (справж. – Жан Батіст Поклен; 1622-1673), французький драматург і актор. 

Відповідаючи на запитання короля Людовіка ХІV, хто є тим найвидатнішим письменником, котрий уславить його царство, поет і теоретик літератури Буало відповів: «Мольєр, ваша величносте». Сучасниками й товаришами драматурга були Жан Расін, Депрео Буало, брати П’єр і Тома Корнель, Сірано де Бержерак, Лафонтен. Мольєрівські комедії завжди мали шалений успіх. «Тартюф», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Мізантроп», «Жорж Данден», «Міщанин-шляхтич» і по сьогодні живуть своїм театральним життям. «На мою думку, найважливіше правило – подобатися. П’єса, яка досягла цієї мети, – гарна п’єса»,– саме таким було творче кредо Мольєра. В 20 років він став актором і залишався ним до самої смерті. 17 лютого 1673 року Мольєр востаннє вийшов на сцену. Зранку почував себе гірше, ніж завжди. Дружина благала скасувати виставу, але Жан Батіст подався до театру. Під час останньої дії його схопили судоми. Він упав у крісло, але відразу ж підвівся і дограв роль до кінця. Актора на ношах доставили додому. Ні лікар, ні священик не схотіли йти до комедіанта, якого вважали безбожником. Невдовзі у Мольєра пішла горлом кров, і він так і помер без сповіді. Ховати таку людину за церковним законом тоді було заборонено. Лише після втручання короля архієпископ дозволив поховати драматурга по-християнськи. Мольєра поховали на цвинтарі Святого Жозефа – у кутку, призначеному для самогубців і нехрещених дітей. Під час французької революції тіло драматурга вирішили урочисто переховати, та його могилу було важко знайти. Чиїсь останки все ж таки викопали і перенесли до мавзолею. Та чи належали вони Мольєрові – невідомо.

Мартін Лютер Кінг (1929-1968), керівник руху за громадянські права темношкірих американців, баптистський проповідник, лауреат Нобелівської премії миру (1964). 

Був убитий у Мемфісі (шт. Теннессі, США), де очолював 6-тисячний марш протесту. Як сказав один з друзів проповідника, Кінга вбив не Джеймс Ерл Рей, а вся біла Америка. Бо саме Кінг, палкий шанувальник Махатми Ганді та його методу пасивного, ненасильницького опору у боротьбі за свободу, більше за будь якого американця зробив, аби показати всю оманливість численних заяв білої Америки про те, що вона є землею свободи і рівності. Переконатися в цьому можна, почитавши проповіді Мартіна Лютера Кінга