16 січня. Пам’ятні дати

Всеукраїнський день пам’яті захисників Донецького аеропорту було встановлено за ініціативою українських воїнів, які 242 дні боронили цей стратегічний об’єкт. За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників ДАПу назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

Як відомо, оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

На січень 2015 року припадають найкривавіші та найзапекліші бої. 13 січня в результаті постійних масованих танкових і артобстрілів з боку бойовиків завалилася диспетчерська вежа, зображення якої стало символом оборони аеропорту. Далі бої точилися за поверхи нового терміналу. 18-20 січня українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником. Бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі і підірвали їх. В ці дні, в результаті підриву терміналу, загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. Загалом, за офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули близько 100 військових.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

20 січня 2015 року проросійські бойовики, не припиняючи штурмів, підірвали новий термінал Донецького аеропорту, остаточно перетворивши колись один з найбільших аеропортів країни на руїни. Після того військовим керівництвом було прийнято рішення відвести українських бійців, і 22 січня останні вцілілі захисники залишили зруйнований термінал.

Події дня

16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки оголосила війну більшовицькій Росії. 

Історія другого пришестя більшовиків в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами. Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож вони почали шукати контактів із московськими більшовиками. 13 листопада 1918 року в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. Того ж дня більшовицька Росія оголосила про денонсацію Брестського договору, і вже 17 листопада в Курську був створений Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України. 29 листопада він оголосив про поновлення в Україні радянської влади та скасування всіх законів, наказів і договорів як Скоропадського, так і Центральної Ради. Після повалення Скоропадського, уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії. Вже 3 січня 1919 року більшовики захопили Харків. Уряд Директорії не зміг організувати належну оборону країни. Після падіння Харкова, Москві таки надіслали ноту протесту. На що була отримана відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду. Війну Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. На той момент вже були втрачені не лише Харків, а й Чернігів. А, захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.

Цього дня у 2014 році Верховна Рада України ухвалила пакет законів, які дістали назву «диктаторських законів 16 січня». 

Ці закони ухвалювалися підняттям рук, без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Вони забезпечували введення різних обмежень щодо мітингів та зборів і посилення репресивних повноважень правоохоронців з метою протидії акціям протесту. «Диктаторські закони» передбачали можливість розглядати дії учасників акції протесту як екстремізм та встановлювали жорстку відповідальність за таку діяльність. Водночас заборонялось проведення без погодження з органами внутрішніх справ мітингів та демонстрацій з використанням засобів чи способів маскування, встановлення наметів для обігріву й відпочинку; сприяння мітингувальникам шляхом надання в користування приміщень, транспортних засобів; рух у колонах більше 5 автомобілів без узгодження з міліцією, тощо. 17 січня, тобто вже наступного дня, пакет прийнятих законів підписав тодішній президент Янукович. Незважаючи на численні протести й заклики світової та української громадськості не публікувати тексти цих законів, вони все ж таки були оприлюднені 21 січня 2014 року в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Більшість законів набрали чинності наступного дня після опублікування, тобто 22 січня – у День соборності та свободи України. Оприлюднені документи викликали негативну реакцію суспільства як такі, що порушують демократичні норми. 28 січня 2014 року Верховна Рада на своєму позачерговому засіданні визнала такими, що втратили чинність, 9 з 12 законів, ухвалених парламентом 16 січня.

У цей день народилися 

в Україні…

Олена Скицюк (1950), художниця, майстриня петриківського розпису і народного декоративного живопису.

Закінчила Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. У 1979 році разом з батьками Марфою Тимченко та Іваном Скицюком розписала стіни магазину іграшок «Казка» у Києві. Результати цієї праці дуже високо оцінювали мистецтвознавці, розписи магазину були добре відомі кільком поколінням киян. На початку 2000-х років пропонувалося в приміщенні магазину створити музей або студію декоративного розпису. Але у 2002 році магазин було викуплено комерційною фірмою і після реконструкції розписи зникли. На щастя – вони не були остаточно знищені, під час реконструкції стіни були закриті гіпсокартоном. З 2017 року почалася реставрація цих розписів.

Людмила Юріна (1962), композиторка, популяризаторка української музики за кордоном.

Народилася у м. Узин на Київщині. Закінчила Київське музичне училище ім. Р. М. Глієра за фахом «фортепіано», Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського за фахом «композиція» та асистентуру-стажування у проф. Є. Ф. Станковича.

Відвідувала майстер-курси західно-європейських композиторів та виконавців – П.-Г. Діттріха, Ґ. Штеблера, Ж. Дюрана, Г. Цапфа, І. Ардітті, Г. Лахенманна і В. Ріма. У 2011 стажувалася у Стенфордському Університеті (США), у Центрі комп’ютерних досліджень музики та акустики.

У 1997 році була артистичним директором фестивалю сучасного українського мистецтва «Мета-Арт» (Київ, Україна). З 1995 року викладає на кафедрі композиції у Національній музичній академії України (композиція, оркестрування, авторський курс “Новітня музика кінця XX- початку XXI століття”). У 1999 році була композитором-резидентом флейтового майстер-курсу в Райнсберзькій музичній Академії (Німеччина). Читала лекції за запрошенням у Райнзберзькій музичній Академії, Штутгартській вищій школі музики, Техаському Християнському Університеті та у City University New-York Graduate Center – в 2020 році.

Співзасновниця та арт-директорка фестивалів української музики в Америці в 2008, 2012 (Техас) та Ukrainian Contemporary Music Festival aka UCMF в 2020 р. (Нью-Йорк).

Брала участь у багатьох українських та міжнародних проектах та фестивалях (зокрема «Нова музика для клавесіну» в Німеччині, «Українська музика для струнних квартетів» в Італії, міжнародна конференція TripleCCRMAlite:40,50,80 у Стенфордському Університеті, США та ін.).

Її твори виконуються в Україні, США, Канаді, Німеччині, Італії, Франції, Молдові, Монголії, Польщі, Фінляндії та інших країнах.

Творчість Людмили Юріної охоплює симфонічну, камерно-інструментальну, камерно-вокальну, електронну музику, музику до кінофільмів і дитячих п’єс. Камерно-інструментальна музика – найчисельніша група творів композиторки. 

Василь Попадюк (1966), скрипаль-віртуоз, музикант світового масштабу, якого називають «українським Паганіні». 

Піаніст, композитор, Заслужений артист України (2009). Засновник гурту PapaDuke з яким гастролює по всьому світу, граючи музику у стилях етно, латіно, джаз. Вміє грати на 15 музичних інструментах, а кожен з музикантів гурту теж грає на кількох музичних інструментах. Концерти віртуоза проходять 150-200 разів на рік, збираючи численну аудиторію. З 1997 року живе і працює у м. Торонто (Канада). Проте, Василь Попадюк залишився українцем і репрезентує мистецьку Україну. У репертуар гурту PapaDuke завжди включені твори українських композиторів або власні. Зарубіжні партнери та іншомовні слухачі завжди знають, що він українець, яку б музику не виконував. На всіх його афішах написано: «Український скрипаль-віртуоз».

Влад Одуденко (1975), художник-постановник.

У 2019-му році став лауреатом кінопремії «Золота дзиґа» як найкращий художник-постановник за фільм «Дике поле».

В його доробку також стрічки «Поводир», «Брати. Остання сповідь», «Сторожова застава», «Рівень чорного», «Крути 1918», «Атлантида», «Захар Беркут», «Додому».