18 січня. Пам’ятні дати

18 січня, напередодні дванадесятого церковного свята Хрещення Господнього, християни східного обряду святкують Надвечір’я Хрещення, яке у народі ще називають Водохресним Святвечором або ж Голодною кутею.

Як і перед Різдвяною вечерею, віруючі весь день дотримуються суворого посту, а увечері, коли на небі з’явиться перша зоря, родинами збираються за святковим столом. Як і на Багату кутю, на Голодну готують лише пісні страви, але в меншій кількості (кутю та узвар, вареники з капустою, млинці на олії, квасолю, все мочене, квашене тощо).

18 січня у храмах відбувається святкове богослужіння, а також здійснюється велике освячення води, яку слід першою споживати під час Святої вечері та з молитвою кропити нею всіх членів сім’ї, подвір’я, домівку, криницю, свійських тварин. Ця вода має таку ж цілющу силу, як і вода, що освячується 19 січня, яку називають Йорданською – лікує тілесні і духовні хвороби, не псується і зберігається протягом року.

Події дня

18 січня 1654 року, у Переяславі, відбулась рада козацької верхівки, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, а також полковники та сотники ухвалили рішення присягнути на вірність московському царю.

Як відомо, у 1648 році в Україні спалахнуло антипольське повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час якого Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких і постала козацька держава на чолі з Гетьманом. Однак здобута українська автономія опинилась затиснутою між трьома великими державами тогочасної Східної Європи: Річчю Посполитою, Кримським ханством та Московським царством. За таких умов Богдан Хмельницький, неодноразово зраджений союзниками під час війни з поляками, був змушений піти на визнання протекторату московського царя над Україною. 18 січня 1654 року на міському майдані Переяслава, в присутності московського посольства під проводом боярина Бутурліна, пройшла загальна рада, на якій Хмельницький назвав чотирьох кандидатів на роль верховного володаря України – польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Зрештою, вибір старшини упав на православного правителя, московського царя Олексія Михайловича. Варто зауважити, що присяга у Переяславі на підставі усних домовленостей, досягнутих у ході переяславських переговорів, не була всенародною і одностайною. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, Полтавський, Уманський та Брацлавський козацькі полки, деякі міста, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягала і Запорізька Січ. Відповіддю на Переяславську раду були царські «Березневі статті», в яких московіти давали гарантію щодо збереження державних прав України, однак неодноразово їх порушували і, врешті решт, широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася нанівець протягом наступних 120 років. Окрім того, вже через кілька років було порушено умову визволення всієї України від польської окупації. Московія і Річ Посполита підписали між собою договір про мир, й, зрештою, розділили Україну між собою.

Пам’яті Героїв Небесної Сотні

У цей день у с. Носачів на Черкащині народився Юрій Пасхалін (1984-2014).

Був вихованцем Школи олімпійського резерву в Харкові, займався штангою. В останні роки жив у Києві, разом з колегами ходив на Майдан.

18 лютого вдень був на Майдані, а потім повернувся додому. Почувши по телевізору, що Майдан намагаються розігнати силою, а проти людей масово застосували вогнепальну зброю — знову вирушив на барикади.

Розстріляний автоматною чергою в спину 19 лютого — отримав три вогнепальні і пневматичне поранення. Пораненого Юрія занесли до пункту медичної допомоги, обладнаного на першому поверсі Будинку профспілок на Майдані Незалежності, проте будівлю підпалили. Поранених майданівці намагалися евакуювати, серед тих, кого встигли винести з палаючої будівлі, був і Юрій — «швидка» перевезла його до 18-ї Київської лікарні та врятувати його не вдалося.

Залишилась дружина і 7-річний син.

Олександра Екстер (дівоче прізв. – Григорович; 1882–1949), художниця театру і кіно, педагог.

Була членом об’єднання «Бубновий валет». У 1924 році емігрувала до Франції. Народилася майбутня художниця в місті Білостоці Гродненської губернії (нині – Бялисток, Польща). Дитинство майбутньої художниці минуло в Києві, куди згодом переїхала родина. Ася – так називали Олександру в родині – навчалася в київській гімназії Святої Ольги, а потім – у Київському художньому училищі. Разом з нею навчалися такі відомі в майбутньому митці-авангардисти, як Олександр Богомазов та Олександр Архипенко. Ранні роботи Екстер були виконані в імпресіоністичній манері, але, попри успіх, художниця не бажала наслідувати відомих майстрів і почала шукати свій шлях у мистецтві. Щоб поглибити знання і віднайти власний, неповторний стиль, дівчина поїхала в Париж, для навчання у Паризькій академії мистецтв. На той час Ася Григорович уже була Олександрою Екстер: одружившись з відомим київським правником Миколою Екстером, вона взяла прізвище чоловіка і під цим іменем увійшла в історію світового мистецтва.

Познайомившись із одним з найцікавіших поетів того часу – Гійомом Аполлінером, вона потрапила до кола найвидатніших новаторів європейського мистецтва – Пікассо, Брака, Леже. У середовищі кубістів Екстер знайшла те, що марно шукала в стінах Академії – нову філософію мистецтва. Потім була мандрівка до Італії, знайомство з футуристом Боччоні, який переконав Олександру, що людям необхідно показати сучасне місто, в якому сконцентрована велика сила життєвої енергії. А динаміку сильного руху, динаміку архітектури міста можна відтворити, використовуючи новітні пластичні форми. Згодом Екстер блискуче втілила це в одній зі своїх найкращих живописних робіт – «Київ. Фундуклеївська вулиця увечері», у картинах «Севр. Міст», «Порт», «Місто», «Венеція» тощо.

Після Італії Екстер повернулася до Києва. Її квартира на Фундуклеївській вулиці, стала місцем зібрань творчої інтелігенції Києва. Сюди приходили Бурлюк, Богомазов, Ахматова, Гумільов, Шкловський, Лівшиць, Лифар та інші. Екстер приятелювала з Генріхом Нейгаузом і Каролем Шимановським. З легкої руки Ліфшиця за нею закріпилося міфопоетичне визначення «амазонка авангарду». Мистецька спадщина Екстер вважається класикою авангардизму. Вона була однією з тих, хто сміливо ламав стереотипи, прокладаючи шлях новому мистецтву. Доробок української художниці – величезний. Живопис і графіка, театр і кіно, монументальні композиції і проекти нових меблів, одягу, кераміка і маріонетки, книжкові ілюстрації та оформлення інтер’єрів – в усьому вона була пристрасним творцем, лицарем ідеї, невтомним відкривачем нового. Розуміючи, що її футуристичним творам немає місця у соціалістичному реалізмі, вона заповідала свої твори й архів другу-художнику Семену Ліссіму, який жив у Нью-Йорку. Таким чином, уся спадщина Екстер потрапила до Америки. У 2000 році в Парижі створено «Товариство Олександри Екстер». Протягом багатьох років ім’я мисткині в Україні було майже під забороною. Лише в 2008 році в Києві відбулася перша виставка нашої великої співвітчизниці.

Осип Лещук (1894-1949), письменник, теолог, педагог.

Навчався у Віденському та Львівському університетах. Під час буремних подій 1918-1919 рр. служив у частинах Українських січових стрільців. У 1921 році закінчив Перемишльську духовну семінарію. Працював (1921-1944) у Рава-Руській реальній гімназії та школах. Осип Лещук є автором ряду теологічних праць. Все своє життя він займався опікунською діяльністю: дбав про бідних, сиріт, калік, безробітних. Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким, Осипом Маковеєм, Богданом Лепким. Був закатований енкаведистами у сталінських таборах під Полтавою у 1949 році за віру та національні погляди.

Олексій Швачко (1901–1988), кінорежисер.

Працював, зокрема у театрі «Березоль». З 1925 року співробітничав у кіно з О. Довженком. Був режисером Одеської, а з 1928 року – Київської кіностудії. Зняв фільми: «Народні таланти», «Мартин Боруля», «Земля», «Кривавий світанок», «Діти сонця», «Мораль пані Дульської», «Любов на світанні», «Ніна» та ін.

Лукія Гумецька (1901–1988), мовознавець-славіст.

Доктор філологічних наук, професор. Протягом 1945-1965 рр. працювала в системі АН УРСР – спочатку у Львівському відділі Інституту мовознавства, а з 1951 року – в Інституті суспільних наук (Львів), де у 1956-1971 рр. завідувала відділом мовознавства.

Утворила перший в Україні осередок істориків-лексикографів львівської ономастичної школи. Автор праць з історії української мови, української та слов’янської лексикології і лексикографії; керівник авторського колективу і голова редколегії «Словника староукраїнської мови ХІV-ХV ст.» (1977-1978; премія ім. І.Я. Франка, 1981).

Катерина Кухар (1982), прима-балерина Національного академічного театру опери та балету України.

Народилася в Києві. У п’ять років її відвели до Палацу піонерів на секцію спортивної гімнастики, але вже після першого тренування перевели до балетного гуртка.

У 1992 році маленька балерина почала навчатися в Київському державному хореографічному училищі. За два роки її було нагороджено дипломом 2-го всеукраїнського фестивалю народної творчості «Всі ми діти твої, Україно».

У 1997 році балерина потрапила до класу народної артистки СРСР, директорки та художньої керівниці училища Тетяни Таякіної. Вона підготувала її до міжнародного конкурсу молодих виконавців «Prix de Lausanne». На конкурсі Катерину було нагороджено почесним дипломом, і запрошено на стажування до Лозанни, Швейцарія. Однак, від цієї пропозиції вона відмовилася. Того ж року народний артист СРСР Валерій Ковтун обрав її для дебюту з партією Маші в балеті «Лускунчик» у Японії.

У 1999 році Катерина Кухар з відзнакою екстерном закінчила училище, і почала працювати в трупі Національної опери України.

Як балерина Катерина Кухар співпрацювала з багатьма відомими артистами балету, серед них: Олександр Стоянов (Національна опера України), Клаудіо Ковьєлло (театр Ла Скала), Адамжан Бахтіяр (Астана опера), Еріс Нєжа (театр Ла Скала, Бостон Балет), Леонід Сарафанов (Мариїнський театр, Михайлівський театр), Джозеф Гатті (Бостон Балет), Кер Жеремі-Луп (Паризька опера Гарньє), Янг Гю Чой (Прем’єр Голландського національного балету) та багатьма іншими.

Балетна пара із заслуженим артистом України, прем’єром Національної опери України Олександром Стояновим сформувався в 2006 році. Їх першим спільним спектаклем на сцені Національної опери України став балет «Лускунчик», а через кілька місяців вони поїхали на гастролі в Китай з виставами «Жизель», «Спляча красуня», «Лебедине озеро», «Ромео і Джульєтта».

На сьогодні в репертуарі балерини і її партнера практично всі класичні і неокласичні спектаклі Національної опери України. Лондонський балетний критик Меггі Фоер називає їх дует найкрасивішою балетної парою Європи.

З 2017 Катерина Кухар разом з Олександром Стояновим організовує та бере участь в благодійних виставах до дня балету. Виручені кошти з продажу квитків йдуть на забезпечення медичним обладнанням дитячих лікарень.