Коли вже авокадо переможе огірок, або Хто тут ще «ностальгує»?
Згідно з нещодавніми дослідженнями ринку плодоовочевої продукції, найулюбленішими фруктами українців залишаються яблука, а серед заморських – банани і цитрусові. Можна подумати, що наші смаки за останні 50 років не змінилися. Але це не так. Наприклад, імпорт авокадо лише за останні 5 років зріс в Україні в шість разів. Торік українці з’їли цього фрукта на 30 мільйонів доларів. Бананами, цитрусовими і ківі нині нікого не здивуєш, вони є впродовж року навіть у сільських крамницях. Але люди старші добре пам’ятають: так було не завжди. Отже, коли і за яких обставин на наших теренах з’явилися звичні нині ананаси та інша фруктово-овочева екзотика? Коли вона стала доступною для пересічного споживача?
Фруктова екзотика від «друзів», або Cамогон із фініків
В СРСР імпортні фрукти продавалися вряди-годи, та й то, у великих містах. Вони постачалися з країн, з якими «дружив» Радянський Союз. Спочатку за валюту, а потім по бартеру: в обмін на кредити, зброю, азотні добрива, паливо, трактори, комбайни і станки. Цитрусові в СРСР надходили з Єгипту, Куби, Марокко і навіть з Ізраїлю – до того, поки радянські «борці з сіонізмом» не розірвали відносини з єврейською державою.
Свіжі ананаси привозили з Куби. Вони з’явилися на початку 60-х, після перемоги Кубинської революції, але майже одразу зникли – пішли, як то кажуть, у тінь, стали товаром чорного ринку. Деякі підприємливі директори продуктових баз мали з перепродажу імпортних фруктів чималий зиск. Декого за спекуляцію навіть судили і розстрілювали.
В’єтнам експортував в СРСР консервовані та свіжозаморожені ананаси, сушені банани (вони й по сьогодні продаються в супермаркетах у тих самих «радянських» жовтеньких пакетиках), а також екзотичне варення з гуаяви.
Індія постачала консервовані плоди манго. Однак все це було дефіцитом. Грейпфрут (з Куби) почали завозити наприкінці 70-х років, але радянським людям він не надто смакував через гірчинку. Фініки постачалися з Єгипту і доволі вільно продавалися в овочевих магазинах. Фініки були неймовірно солодкі, тому з них, коли з продажу фактично зник цукор, намагалися небезуспішно гнати самогон.
Через фосфорити до мандаринів
Мандарини були відомі українцям здавна, так само, як і лимон. Наприклад, Григорій Сковорода вельми полюбляв чай з цитриною. На початку ХІХ століття, коли повсюдно у містах почали прикрашати до Різдва ялинки, мандаринки, разом з іншими ласощами, вішали на гілля замість прикрас. Щоправда, плоди обов’язково загортали у сріблясту фольгу. Вони стали атрибутом різдвяно-новорічного столу заможних містян, але «масовим» фруктом не були. До того ж, тоді ще не було ранніх сортів мандаринів, які б достигали на середину грудня.
Починаючи з 20-х і по 60-ті, про мандарини забули. Радянський споживач фактично не знав, що це таке. Хіба що мешканці півдня СРСР, адже з кінця ХІХ століття мандарини почали вирощувати на Закавказзі, зокрема в Абхазії. Шалена «мода» на мандарини в СРСР почалася на початку 60-х років минулого століття. Восени 1963 року на північ Африки направилася делегація радянських чиновників, які мали на місці обговорити перспективи участі СРСР в розробці родовищ фосфоритів. Між них чомусь «затесався» і представник міністерства сільського господарства. Його зачарували мандаринові гаї, та й яскраво-помаранчеві плоди сподобалися. З відрядження радянська делегація привезла декілька ящиків мандаринів.
Перший суховантаж з марокканськими мандаринами прибув до Ленінграда на початку грудня 1963 року. І почалося: в королівство Марокко з СРСР йшла передовсім сільськогосподарська техніка, натомість звідти – цитрусові. То були мандарини сорту «Уншіу» – приплюснуті й доволі кислі. В Китаї з плодів цього сорту готують смачний традиційний десерт, запікаючи їх у тісті.
На цитрусових з Марокко були наклеєні маленькі чорненькі наліпки-ромби зі стилізованим під арабську в’язь білим написом «Maroc» (логотип державної сільськогосподарської компанії). В СРСР наліпки здирали і приклеювали на холодильниках.
З 60-х років мандарини стали обов’язковими атрибутами новорічного столу, тому їх продавали, або, послуговуючись тогочасним сленгом, «викидали», напередодні свята. Коштували вони 1 рубль 30 копійок за кіло при зарплаті «звичайного інженера», яка часто не дотягувала й до 100 рублів «чистими».
Між іншим, мандарини вважаються менш цінним фруктом ніж інші цитрусові – в них, наприклад, більше води, ніж у плодах апельсина. А загалом на сьогодні існує приблизно 200 сортів мандаринів. Нинішні споживачі надають перевагу солодким і тонкошкірим мандаринам сорту «Клементін». Їх вирощують в Іспанії і в тому ж таки Марокко. Коштують вони в умовах ринку по-різному, тож візьмемо середню цифру – 40 грн. за кіло при середній зарплатні десь 15 тисяч на місяць. От і рахуйте. Виходить, що нині мандарини десь учетверо дешевші, ніж за «радянського раю».
Ізраїльські апельсини, що прикидалися марокканськими, або Око Моше Даяна
Апельсини в СРСР постачали Марокко, Єгипет і Куба. Але можна згадати й знамениту історію з ізраїльськими апельсинами. У 1964 році завдяки так званій "Апельсиновій оборудці" між СРСР та Ізраїлем в СРСР надходили баржі з яффськими апельсинами.
Таким чином Ізраїль розраховувався за Російське подвір’я РПЦ в Єрусалимі та інші об’єкти російської нерухомості… Кожен апельсин був обгорнутий у тонюсінький папіросний папір, а на самих плодах були наклейки Jaffa. Варто зауважити, що в перші роки існування держави Ізраїль (з 1948) СРСР продавав євреям паливо в обмін на цитрусові, але після Синайської війни (1956) цей бартер припинився. Після «Апельсинової оборудки» ізраїльські апельсини знову почали надходити в СРСР, але радянські партократи не надто афішували даний факт, тому в СРСР ще довго жартували, що «сіоністська воєнщина вітамінізує радянських людей» і коли добре придивитися, то в фірмовій наліпці можна побачити «око Моше Даяна» (Моше Даян (1915-1981) – відомий ізраїльський військовий і державний діяч, який втратив одне око в бою і носив чорну пов’язку). Циркулювали також чутки, що ізраїльські апельсини продавали під виглядом марокканських, приклеюючи на них марокканські «лейбли», але це не відповідало дійсності. До речі, цю оборудку (разом із «подарованим Україні Кримом») в сучасній Росії Хрущову теж ніяк не можуть пробачити.
Цитрусові могли «викинути» не тільки перед новим роком, але й у день виборів. Вони були такою ж «заманухою» для пересічного радянського споживача, як і сирокопчена ковбаса. Апельсини іноді давали не більше 2 кг на руки. А загалом, сітки, набиті помаранчевими «кульками», масово помічені на привокзальній площі, були вірною ознакою того, що прибув московський поїзд. Лише в столиці Союзу апельсини, як і багато чого іншого) можна було купити гарантовано.
Від «буржуйського» ананаса до пролетарського банана
Ананаси вперше почали постачатися в СРСР Китаєм у консервованому вигляді ще в 1949 році. Нагадаємо, що батьківщина ананаса – Центральна Америка і вперше його привіз у Європу Христофор Колумб. Британці назвали ананаси «сосновими яблуками» – pineapple – і почали вирощувати їх в теплицях. З кінця ХVІІІ століття цю моду підхопили і російські аристократи. Наприклад, росли ананаси й у теплицях Кирила Розумовського в Батурині. Особливого розмаху вирощування ананасів набуло в першій половині ХІХ століття. Тоді ананаси з Росії, вирощені в теплицях, експортували навіть у Європу. Один плід коштував як корова. Заможні люди дарували їх одне одному на день народження. А ще ананаси маринували, робили з них салати і навіть додавали в борщ. Згодом масовий імпорт з країн, де ананасам «приписано» рости природою та кліматом, поклав край цьому захопленню.
На початку ХХ століття ананас можна було купити у дорогих магазинах. Його навіть оспівували поети Срібного віку – згадати хоча б Ігоря Северянина з його відомим декадентським віршем «Ананасы в шампанском», написаним в 1915 році. Але через два роки Маяковський написав про «останній день буржуя» і ананаси стали атрибутом «буржуйського», а зовсім не пролетарського столу: «Ешь ананасы, рябчиков жуй/ День твой последний приходит буржуй». Тож на зміну шампанському й ананасам прийшла горілка-риковка (названа на честь глави радянського уряду Алєксєя Рикова (1881-1938)) і солоний огірок.
Щодо бананів, то їх згадав у 1938 році Сталін. Вони йому смакували, тому після війни СРСР почав здійснювати закупки бананів за валюту. Їх постачали з Еквадору, а потім з Куби. Досить довго в СРСР вони були рідкістю й мало хто навіть здогадувався, якого кольору мають бути стиглі плоди! В 1957 році на екрани СРСР вийшов фільм «Старий Хотабич». В одній зі сцен можна побачити чимале гроно зелених бананів. Працівники Ленінградської кіностудії виготовили їх із пап’є-маше, але пофарбували в смарагдовий колір, бо не підозрювали, що стиглі банани – жовті.
Втім, банани, які надходили в продаж в СРСР, були зазвичай таки зелені. Тому споживачі, купивши 3-4 кг, тримали їх у темному місці (в шафі, дивані), щоб плоди швидше дозріли. Хоча відомо, що вони дуже швидко достигають поряд з будь-якими фруктами: яблуками, грушами… Кілограм бананів коштував 2 (інколи 2,5) рублі – це 10 буханок білого хліба – дорожче ніж апельсини. Порівняйте знову: тепер банани коштують в середньому гривень 30, тобто обходяться сучасному українцю ще дешевше, ніж мандарини. У 1991 році, перед самісіньким розвалом СРСР Митний комітет скасував чималий податок на імпорт. Серед списку товарів і продуктів опинилися й банани. І одразу ж банановий імпорт збільшився в… 600 разів.
Вражаючі зміни останніх десятиліть
Нині на прилавках великих супермаркетів можна нарахувати до 300 позицій світової плодоовочевої продукції. Банани стали так само звичні, як яблука й часто коштують навіть дешевше. Серед зими можна купити не тільки тепличні огірки і помідори, але й черешню, привезену з Чилі, ананаси від декількох світових постачальників, або екзотичні фрукти з Азійсько-Тихоокеанського регіону; на прилавках – відбірна (а не гниль, як у радянських магазинах «овочі-фрукти») картопля декількох сортів і капуста на будь-який вибір: звичайна білокачанна, пекінська, броколі, цвітна, брюссельська, романеско тощо. Щоправда, питання, як завжди, в грошах. Не кожен українець може собі дозволити все. Але факт залишається фактом: нині середньостатистичний українець споживає в рік приблизно 70 кг «заморських» овочів і фруктів. На початку 80-х ця цифра була куди скромнішою – 8,6 кг.
* * *
98-річна прабабуся моєї знайомої, яка все життя прожила в поліському селі, і яку діти забрали доживати віку в місто, бачачи, як онука нарізає для салату авокадо, попросила: «А дай-но мені скуштувати, що воно таке сильно моднє…» Та пригостила. «Е, нє… наш гурок з городу смачніший…», - розчаровано констатувала старенька. Звісно, на колір і смак товариш не всяк.
Марко Назаренко, Київ
