22 січня. Пам’ятні дати

22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, щорічно відзначається День Соборності України. Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави.

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців усіх частин України щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики цілком справедливо зазначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу.

У тексті Акту Злуки утверджувалось: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Однак, тоді об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акту Злуки, більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.

З того часу в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щорічно.

Події дня

22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральної ради Українську Народну Республіку проголошено самостійною і незалежною державою.

Але навіть ця урочиста декларація, одностайно підтримана всіма представленими в Центральній Раді українськими партіями, за умов більшовицького наступу, що розгортався по всьому Лівобережжю, не змогла консолідувати національні сили. В дні, коли більшовицькі війська наближалися до Києва, в самій Центральній Раді відбувся розкол. Частина її членів, переважно від фракції українських лівих есерів, виступила з пропозицією про перевибори цього органу, наголошуючи на тому, що настрої людей принципово змінилися, і його склад не відповідає справжнім орієнтаціям суспільства.

22 січня 2014 року відкрився сумний рахунок героїв, які загинули під час Революції Гідності і яких згодом назвуть Небесною сотнею.

Протистояння на вулиці Грушевського почалось ще 19 січня, коли традиційне недільне Віче переросло в ходу мітингувальників до Верховної Ради. На той час вхід в урядовий квартал перекривали бійці підрозділу «Беркут». Почалось серйозне протистояння: майданівці перевертали автобуси, які використовувала міліція, кидали пляшки з бензином і бруківку в бійців «Беркуту». Для задимлення вулиці підпалювали шини; перекинуті автобуси почали горіти. У відповідь силовики застосовували сльозогінний газ і травматичну зброю, кидали світлошумові гранати, потім почали прицільно поливати людей з водомета. Бій, який тривав з різною активністю понад дві доби, завершився 21 січня, коли на вулицю Грушевського вийшли священнослужителі. Ставши між євромайданівцями та правоохоронцями, вони почали молитися, закликаючи сторони до завершення конфлікту і покаяння. Так, змінюючи один одного, протягом доби священикам вдалося втримати протилежні сторони від силового протистояння. Проте, вже наступного ранку, 22 січня, «Беркут» пішов у наступ і тимчасово відтіснив демонстрантів від Європейської площі. Того ж дня стало відомо і про перших, хто поліг на Майдані. Зранку 22 січня 21-річний Сергій Нігоян з Дніпропетровщини отримав смертельне поранення у голову. Згодом смертельне вогнепальне поранення в серце отримав 25-річний білорус Михайло Жизневський. Обидва були активістами Майдану і брали участь у протестах фактично від самого початку. Разом з тим, того ж дня, в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур львів’янина Юрія Вербицького – активіста Майдану, якого було викрадено невідомими просто з лікарні напередодні. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Михайло Жизневський став першим, з ким прощалися на Майдані – 26 січня у Михайлівському Золотоверхому соборі відбулася панахида за загиблим. Після панахиди тіло Михайла пронесли вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького та Хрещатиком повз Майдан Незалежності до барикад на вулиці Грушевського. Тоді ж вперше прозвучала пісня «Плине кача по Тисині», яка надалі стала неофіційним реквіємом-прощанням на похоронах загиблих на Майдані.

У цей день народилися

в Україні…

Григорій Омельченко (1911-2002), останній лоцман дніпрових порогів, освітянин, громадський діяч.

Народився в селі Лоцманська Кам’янка (нині район міста Дніпра) у родині лоцманів.

Дев’ятнадцятирічним став отаманом плоту, а в 21 рік – помічником лоцмана. З 1929 року, після того, як його земельний наділ, успадкований від предків, відібрала совєтська влада, пішов працювати у колгосп. Закінчив вечірню школу, а 1937 року – Геолого-географічний факультет Харківського університету, працював учителем географії та астрономії.

Пройшов нацистсько-радянську війну від початку до кінця, був офіцером-артилеристом, отримав контузію, а після закінчення війни ще рік служив в окупаційних військах на території Австрії, Угорщини, Болгарії. Після повернення з армії працював директором дитячого будинку.

Голод 1946 року, смерть тисяч людей настільки вразили його, що Григорій Омельченко написав про це листа до ЦК КПУ. Відповідь отримав дуже швидко – як «ворог народу» був засуджений на 10 років. Пройшов табори у Сибіру, на Амгуні, Амурі та Сахаліні. Реабілітацію «за відсутністю складу злочину» отримав тільки у 1961 році.

Знову вчителював, але був звільнений за те, що учням сказав: «Мазепа ніколи не був зрадником України».

Найбільша його громадська активність припала на 1970-1990-ті роки, коли вже був на пенсії. З 1970 року у місцевих школах проводив уроки рідної природи, мужності, народознавства. У товаристві «Просвіта» ім. Шевченка Григорій Омельченко мав посвідченням № 1, був також одним із засновників Січеславської краєвої організації Народного руху України (засновчі збори 1989 року відбулися на його садибі).

З ініціативи Омельченка у школі та дитсадочку Лоцманської Кам’янки з російської мови перейшли на українську. У рідному селищі він 1994 року створив музей дніпровських лоцманів і майже до останніх днів свого життя проводив там екскурсії. Любив розповідати, як ще у юності бачив Дмитра Яворницького, коли той спілкувався з лоцманами. Написав книгу «Спогади лоцмана порогів Дніпрових», згодом у дещо зміненому вигляді вона була перевидана під назвою «Дніпрові лицарі».

Більше про цю людину можна почитати тут: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Hryhoriy_Omelchenko_z_didapradida_lotsman

Анатолій Мокренко (1933-2020), оперний співак (баритон).

Народився в смт Терни на Сумщині. Як і видатний оперний співак Анатолій Солов’яненко, Мокренко спочатку здобув інженерну освіту. 1956 року він закінчив Київський політехнічний інститут, а вже 1963-го – Київську консерваторію.

У 1963-1968 роках працює солістом оперної студії консерваторії. З 1968 року – соліст Київського державного академічного театру опери і балету УРСР ім. Шевченка (тепер-Національна опера України). В 1991-1999 роках – генеральний директор-художній керівник Національної опери України.

Знявся у телефільмі «Люція ді Ламмермур», кінофільмах: «Тигролови», «Чорна рада», «Поет і княжна», «Богдан Хмельницький» та інших. Видав книги спогадів: «У серці – рідна Україна», «Знайти себе».

В своєму рідному селі щорічно проводив регіональний фестиваль хорового співу серед дитячих колективів «Співаймо разом!»

Був одним з фундаторів і активним членом Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

Послухати Анатолія Мокренка можна тут:

https://www.youtube.com/watch?v=gQ5tAW9DHfE&list=PL4MXzJ4pFQVwUbDdxXlVmiBTSTQCGdNSO&index=13

Більше інформації та фотографій тут:

Володимир Паніотто (1947), соціолог, один із засновників і генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології.

Після закінчення механіко-математичного факультету Київського університету ім. Шевченка у 1970 році працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР, пізніше завідуючим сектором комп’ютерного моделювання соціальних процесів.

У 1990 року очолив відділ методології та методів соціології Інституту соціології НАН України.

Протягом 1991–1992 років працював на посаді професора Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

У 1992 році за ініціативи Валерія Хмелька та допомоги з боку Володимира Паніотто та Майкла Сваффордабуло створено Київський міжнародний інститут соціології, директором якого став Володимир Ільїч. Того ж року він посів посаду професора Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У 1993 та 1995 роках проходив стажування у Колумбійському та Мюнхенському університетах, а також працював професором в Університеті Джона Гопкінса.

Брав участь у розробці методології екзит-полів, що проводилися Київським міжнародним інститутом соціології та групою компаній під назвою «Національний екзит-пол». Великий суспільний резонанс, неоднозначну оцінку та численні дискусії як в Україні так і у Росії спричинили екзит-поли президентських виборів 2004 року.

Володимир Паніотто є членом багатьох міжнародних соціологічних асоціацій.

Він відомий як експерт з питань методології соціологічних досліджень. ДО його наукових інтересів також належать теми дослідження бідності; престижу професій; аналізу соціометричних даних; ксенофобії.

Цікаві матеріали Паніотто для розуміння того, як працюють соціологія та пропаганда, а також про те, як росіяни ставляться до нас і ми – до них:

https://www.pravda.com.ua/articles/2019/02/4/7205638/

https://www.pravda.com.ua/columns/2019/12/20/7235410/

…і у світі

Френсіс Бекон (1561–1626), англійський філософ і державний діяч.

Родоначальник англійського матеріалізму і методології дослідної науки. Вважав розважливим «вправно й уміло тішити народ надіями», бо «вести людей від однієї надії до іншої є однією із найефективніших протиотрут від невдоволення».

Джордж Ноел Гордон Байрон (1788–1824), англійський поет.

Поема «Паломництво Чайльд Гарольда», написана ним під враженням подорожі по країнах Південної Європи і Близького Сходу, одразу ж зробила ім’я Байрона відомим мало не на цілий світ. Про нього говорили і писали в усіх без винятку європейських столицях і навіть – у ті «повільні» часи – на острові Ява (що дуже потішало його), а він заздрив лондонському боксеру Кріббу, заздрив тому, що Крібб брав участь у морських боях. «Велика людина!» – зовсім по-дитячому серйозно пише про нього Байрон. Життя «рифмача», споглядальника здавалося йому дрібницею, вартою презирства. Поезія була для нього другорядним, побічним явищем життя. Він любив Сервантеса, Тассо, Данте, Есхіла, Софокла за те, що вони, не задовольняючись самою лише літературою, були гарними воїнами. Саме тому, лише почувши про рух карбонаріїв в Італії, він одразу ж поїхав туди – допомагати бунтівникам. Коли ж надії на повстання карбонаріїв не виправдалися, він не роздумуючи кидається на допомогу грекам, які повстали проти турецького панування. Там і знайшла його смерть. Красень, улюбленець жінок і деяких чоловіків (про його романи ходили легенди, а пліткарі з аристократичних салонів завжди мали поживу для балачок), поет, світський лев, помер у невеличкому грецькому порту Міссолунгі – від болотяної лихоманки і невігластва місцевих лікарів. Байрону було лише 36 років.

Марсель Дассо (1892-1986), французький авіаконструктор, творець літаків «Міраж», засновник компанії Société des Avions Marcel Bloch, що в подальшому перетворилася на Dassault Aviation.

Марсель Дассо народився в єврейській родині в Парижі. Закінчив ліцей Кондорсе, інженерну школу. Він винайшов авіаційний пропелер, що використовувався на літаках французької армії під час Першої світової війни. У 1930 році заснував авіабудівну компанію Société des Avions Marcel Bloch. Після націоналізації компанії Народним фронтом Марсель Дассо залишається її директором. Під час Другої світової війни був кинутий у концтабір Бухенвальд за відмову співпрацювати з німецькою авіаційною промисловістю. Після війни змінює своє прізвище з Блох на Блох-Дассо і в подальшому на Дассо. Псевдонім Дассо був запозичений Марселем у старшого брата, Даріуса – генерала французького Руху Опору. Після війни на підприємствах Дассо побудовано більшість військових літаків Франції. Його наступником став син Серж, який очолює Dassault Group (нині йому за 90, він дуже впливова у Франції людина, мільярдер).