Під прицілом кремлівських амбіцій
І не лише уваги, а й конкретних дій та підтримки. Мабуть, ще ніколи світ так не згуртовувався навколо нашої держави, підтримуючи і діями, і словом. І це, безумовно, надихає, налаштовує на позитивний лад та віру в перемогу. Водночас, попри показову браваду та демонстративне посилення агресивної риторики , це не може не лякати Кремль, бо очікуваного ні від «червоних ліній», ні від висунутих ультимативних «гарантій безпеки» росіяни так не досягли. Шантаж та ультиматуми, якими Москва рясно приправляє свої заяви та вчинки, отримали цілком очікувану і зрозумілу відповідь – цивілізований світ ніколи не піде на поступки Кремлю, які протирічать не лише нормам безпеки, а й здоровому глузду.
На підтвердження цього та, очевидно, за попередньою домовленістю, НАТО та уряд США передали Росії письмові відповіді на пропозиції щодо «гарантій безпеки», вкотре закликавши РФ до деескалації та відведення військ від кордонів України. Можливо, у Кремлі краще сприймають письмові пояснення, якщо численних усних пояснень виявляється замало. Так, генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг під час термінової пресконференції у Брюсселі, що стосувалася саме письмової відповіді РФ з цього приводу, наголосив, що НАТО твердо переконане в тому, що напруження та суперечності мають вирішуватися шляхом діалогу та дипломатії, а не силою чи шантажем. Серед запропонованого, зокрема, йдеться про відновлення відносин між НАТО та РФ, бо, як відомо, Москва перервала дипломатичні зв’язки з Альянсом. Говорячи про європейську безпека, генсек НАТО наголосив, що це питання безумовно включає безпеку в Україні та навколо неї та закликав Кремль вивести свої сили не лише з України, а й Грузії та Молдови, розміщені без згоди цих країн. НАТО пропонує розпочати серйозну розмову з питання контролю над озброєнням, включаючи ядерну зброю, наземні ракети середнього та близького радіусу дії. Саме ці напрямки, наголосив генеральний секретар НАТО, складають порядок денний для змістовного діалогу. Письмові пропозиції уряду США також містять чіткі пропозиції, спрямовані на збереження безпеки в Європі та стримування російського вторгнення в Україну – Росія має припинити ескалацію навколо України, пропагандистську риторику та забезпечити принцип взаємного виконання зобов’язань у переговорах щодо майбутньої безпеки в Європі.
Тож, Росія отримала відповіді на свої претензії щодо «гарантій безпеки». Хоча звучать такі претензії щонайменше дивно, бо саме Москва впродовж тривалого часу руйнує міжнародну архітектуру безпеки, порушуючи умови безпекових договорів та вдаючись до їхньої власної інтерпретації. Зазвичай, дозволяючи собі порушувати усі норми та висуваючи вимоги й ультиматуми іншим міжнародним гравцям. Тож, чи почує зараз Кремль висунуті аргументи та пропозиції з налагодження діалогу й досягнення певного прогресу з мирного урегулювання ситуації довкола України та Європи загалом – питання доволі риторичне. Москва ще не дала офіційної відповіді на письмові пояснення НАТО та США щодо своїх вимог, але російські пропагандисти вже розтиражували коментар члена Ради Федерації В.Джабарова, який стверджує, що Росія не прийме відповідь США на запропоновані нею «гарантії безпеки», бо така відповідь її не задовольняє, а для написання російської версії відповіді нібито потрібно кілька днів та залучення російських союзників. Щоправда союзників у Кремля залишилося мало, а ось кількість противників зрастає доволі стрімко завдяки власним же зусиллям і діям.
Безумовно, попри показову агресію, Кремль пасує перед НАТО та боїться можливого прямого зіткнення.Тому цілком зрозуміла і російська логіка – відчуваючи свою слабкість, продовжувати лякати Захід застосуванням сили і вже цим намагатись виторгувати для своєї країни зовнішньополітичні преференції. Тож, Росія не тільки не поспішає дослухатися до закликів США та Європи щодо необхідності деескалації, але й, очевидно, отримує своє «задоволення» від смакування шантажем Заходу. Експерти ж мимоволі проводять паралелі з 2008 роком, наголошуючи, що ситуація, яка склалася навколо України дещо нагадує ту, що передувала вторгненню Росії до Грузії. Як відомо, 8 серпня 2008 року, у день початку літніх олімпійських ігор у Пекіні, розпочалась російсько-грузинська війна. Тоді Москва звинувачувала Грузію у спробі силового повернення сепаратистського регіону, Південної Осетії, та назвала свою операцію «примушуванням Грузії до миру». Кремль і тепер трактує усе по-своєму, заперечуючи свою провину та перекладаючи її на інших – країни Заходу та Україну. Російська пропаганда цинічно і безпідставно звинувачує Київ у «вседозволеності та безкарності» і це, нібито, все відбувається під супровід «провокаційної політики США та Євросоюзу». Схожі звинувачення лунали у 2008 році в бік грузинської влади. І навіть олімпіада знову відбувається в Пекіні, щоправда тепер зимова. Чи накриє Путіна синдром дежавю, чи все ж спрацює хоч якась доля здорового глузду – побачимо на власні очі.
Російська агресія 2008 року була першою спробою Кремля змінити суверенні кордони в Європі і відкритою атакою на все демократичне співтовариство. Вторгнення Росії і незаконна окупація регіонів Абхазії і Південної Осетії стали, як виявилося, лише початком руйнівної стратегії Кремля. Аналогічний агресивний сценарій РФ реалізувала в Криму та на сході України. Але, якщо в 2008 році Росія сприйняла відсутність рішучої і консолідованої реакції міжнародного співтовариства як зелене світло для своєї агресії, то тепер ситуація зовсім інша. Світ зрозумів і відчув російську загрозу в широкому контексті, адже якщо сьогодні нападають, для прикладу, на Грузію чи Україну, то надалі жодна держава не буде в безпеці, а може потрапити під приціл кремлівських амбіцій.
Сама ж Росія на чолі зі своїм лідером ніяк не може відмовитися від шкідливого спадку більш ніж піввікового радянського суспільного експерименту і навіть хоче відродити його не лише на теренах власної країни, а й на мапі світу загалом. Тож путінський режим тягне країну назад в минуле, попри потребу рухатися вперед, переосмислити боротьбу за модернізацію та реформи як щось таке, що може поєднати її з західним світом. Усілякі спроби блокування європейського та євроатлантичного курсу нашої держави та повернення її до сфери впливу Росії, а в кінцевому випадку – остаточна дезінтеграція української державності, є основними цілями Росії у розв’язаній нею війні з Україною. Москву дратує навіть надання Україні статусу партнера НАТО з розширеними можливостями, оскільки це ще більше зближує нашу державу з Альянсом. Щодо ЄС, то тут своїми основними цілями Кремль вбачає розхитування єдності європейського співтовариства, повну або часткову дискредитацію його базових цінностей, посилення власного впливу і контролю РФ над процесами на континенті, а в кінцевому випадку – встановлення нового устрою і порядку в Європі за російським сценарієм, який не влаштовує решту світу. Тож, така агресивна амбіційність геополітичних планів Росії створює умови, за яких складно вибудовувати спільний діалог і шукати порозуміння.
Тарас Попович
реклама