31 січня. Пам’ятні дати

Олекса (Олександр) Гасин (псевдо «Лицар», «Тур», «Дор»; 1907-1949) – український політичний і військовий діяч, учасник визвольних змагань 1940-х років, заступник військового міністра в Українському державному правлінні (1941), керівник групи УПА-Захід, начальник Головного військового штабу УПА (1946-1949). Полковник Української Повстанської Армії. (На фото зліва направо: стрілець «Май», Зиновій Тершаківець («Федір»), Олекса Гасин, Ірина Козак («Бистра»). Фото ЦДВР)

 Життя Олекси Гасина – типовий приклад самовідданого служіння Україні, мужнього людського протистояння величезним репресивним машинам Польщі, Росії, Німеччини, які безупинно намагалися підім’яти під себе українську незалежність; зразок нонконформізму, віри і самопожертви до останньої миті.

Народився Олекса Гасин в селі Конюхів на Львівщині. Навчався у Стрийській гімназії, де познайомився й потоваришував зі Степаном Бандерою. Член УВО, в ОУН від 1929 року. Навчався у Львівській політехніці (1931-1935, з перервами через арешти). Поряд з прагненням здобути вищу освіту ґрунтовно вивчав військову справу. Зокрема, у 1929 році закінчив польську школу підхорунжих зі званням чотового-підхорунжого, зайнявши друге місце серед всієї школи, що було нечуваним досягненням для українця. У 1937-му – скорочений курс Баварської воєнної академії. У 1934-1935-х відбував покарання у концтаборі Береза-Картузька. Неодноразово арештований польською поліцією (1931, 1933, 1937).

Напередодні німецько-радянської війни викладав на краківських старшинських курсах ОУН, працював заступником шефа повстанського штабу. Співавтор «Єдиного генерального плану» збройного повстання проти радянської влади (1941), організував і командував таємною старшинською школою у Львівській області. У 1942 році був арештований гестапо. Після звільнення у 1943 році став одним із керівників партизанської боротьби проти гітлерівців і «совєтів» у Карпатах, яку вели відділи Української Народної Самооборони. Разом із Євгеном Коновальцем написав «Військовий підручник». В січні 1946 року був призначений начальником штабу УПА. Розробив і реалізував план боротьби УПА в нових умовах. Останнім часом мусив переховуватися, перебувати в підпіллі. На нього посилено полювали енкаведисти. Загинув у перестрілці з чекістами у Львові – потрапив у засідку біля конспіративної квартири. 

Батьків Олекси Гасина було вислано до Сибіру, брати загинули, захищаючи незалежність України; дружину Ольгу (теж підпільниця) згодом було арештовано й заслано до сталінських таборів (після звільнення жила в Броварах під Києвом, там і похована; одна з вулиць названа її ім’ям); діти – син та дві дочки – поневірялися по дитбудинках та інтернатах. На батьківщині видатного борця за свободу України встановлено пам’ятник, діє меморіальний музей; у Львові, на розі вулиць Стефаника і Коперника (місце загибелі Гасина) встановлено пам’ятний знак.

Події дня

31 січня 2014 року, під час Революції Гідності, на Майдані та вулиці Грушевського було спокійно. 

Під ранок температура в Києві опустилась до -22С°. Взагалі кінець січня 2014 року був доволі морозним. У Штабі національного спротиву попросили всіх, хто має таку можливість, підвозити дрова. Цього дня Міноборони України оприлюднило заяву, в якій засуджувало захоплення протестувальниками адмінбудівель і закликало Януковича вжити усіх законних заходів для стабілізації ситуації. У свою чергу тодішній генеральний секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен закликав армію України дотримуватися нейтралітету при вирішенні політичної кризи в державі.

31 січня Віктор Янукович затвердив скасування так званих «диктаторських» законів, які були прийняті 16 січня, а також підписав закон про амністію. Згідно із цим законом активісти протягом наступних 15 діб мали б звільнити усі вулиці та адмінбудівлі, лише після чого влада почала б випускати заручників. На той час, за даними Генеральної прокуратури, за участь у масових заворушеннях по всій Україні були затримані 234 особи, з них 140 осіб заарештовано.

Вдень 31 січня близько 500 активістів вишикувалися біля КМДА і звідти відправилися пікетувати столичне управління ДАІ, що на вулиці Богдана Хмельницького. Причиною пікету стали підпали автомобілів в ніч на 30 січня у різних районах Києва. Тієї ночі, за різними даними, згоріло від 17 до 23 автівок. Люди вимагали від керівництва Державтоінспекції знайти тих, хто спалив машини учасників Автомайдану та інших автомобілістів, не причетних до якихось протестних рухів.

В свою чергу Віталій Кличко закликав українців організувати патрулювання вулиць своїх міст, особливо ввечері і вночі.

У цей день народилися 

в Україні…

Ніна Караванська (дівоче прізвище – Строката) (1926-1998), дисидентка, співзасновниця Української Гельсінської групи й одна з провідних правозахисників Одеси.

Народилася в Одесі, закінчила Одеський медінститут. Працювала за фахом у різних українських містах. 1961 року Ніна познайомилася з одним із діячів ОУН, Святославом Караванським, що на той час повернувся на батьківщину після 16-річного ув’язнення. Він приїхав в Одесу після амністії. Згодом вони одружилися.

Поки дружина займалася науковою (загалом Караванська є авторкою понад 20 наукових праць у галузі клінічної мікробіології та імунології) її чоловік поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського держуніверситету, а також включився в опозиційну боротьбу. Він готував та поширював в Одесі самвидав, пропагував українську мову. У листопаді 1965 року його було вдруге заарештовано, й через два дні без суду відправлено на відбування 25-літнього терміну. Відтоді Ніна Караванська почала боротися проти безпідставних арештів і засудження чоловіка, хоча керівництво інституту та КДБ вимагало, щоб вона відмовалася від нього. 

У 1970 році Святослав Караванський був засуджений у тюрмі на додатковий термін у 5 років тюрми та 3 роки заслання. А Ніну звільнили, і влаштуватися на роботу в Одесі вона вже не змогла, тому поїхала у місто Нальчик, де її найняли викладачем медтехнікуму.

На той час в Одесі заарештували лікаря Олексія Притику, який зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав і розповсюджувала його. І 1971 року Ніна Караванська була заарештована. Тоді Ігор Калинець та В’ячеслав Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Строкатої, куди увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір та інші. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 року майже всі члени комітету опинилися за ґратами. Вони встигли оприлюднити лише два документи – заяву про створення комітету та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)». Окрім того, на захист Строкатої виступило, серед інших, Американське товариство мікробіологів, яке обрало її своїм членом.

19 травня 1972 р. Караванська засуджена до 4 років ув’язнення у таборі суворого режиму, покарання відбувала в Мордовії. Попри підірване здоров’я, вона була учасницею голодних страйків жінок-політв’язнів. Наприкінці 1975 року її випустили із забороною повертатися до України. У відповідь Строката відмовилась від радянського громадянства.

Після звільнення жила у Калузької області, де за нею стежили органи безпеки. Вже 1976 року Ніна Караванська стала одним з членів-засновників Української Гельсінської групи, брала активну участь у цьому русі, зокрема, усі документи і звернення групи створювалися за її участю та нею ж підписувалися. Вона також підтримувала контакт з Московською Гельсінською групою.

Лише через 10 років після арешту Святослава Караванського, Ніні дозволили однодобове побачення з чоловіком. Після того як його випустили 1979 року, подружжя намагалося отримати дозвіл на повернення в Україну, однак марно. Влада дозволила Караванським скористатися лише одним з викликів до США. Остерігаючись ще одного ув’язнення Святослава, який на той час провів у концтаборах 31 рік, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня, а незабаром – до США, де оселилися у місті Дентон, Техас.

Там Ніна Антонівна писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну та матеріальну підтримку радянським в’язням та їхнім сім’ям. Стала членом Зарубіжного представництва Української Гельсінської Групи. 1980 року видала книгу «Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution», а 1981 року – «A Family Torn Apart».

Почитати більше можна тут: https://uain.press/blogs/nina-strokata-karavanska-proshu-rozstrilyaty-mogo-cholovika-1125170

Оксана Жникруп (1931-1993), скульпторка-фарфористка. Її фарфорові мініатюри зберігаються в музеях та є предметом колекціонування.

Народилася в Читі, походить з української родини. Мати була акторкою, батько – державним службовцем, якого у 1937 році розстріляли за звинуваченням у шпигунстві. Родині Жникруп було заборонено жити у Києві, і Оксана навчалася в Одеському художньому училищі, по закінченні працювала на Баранівському фарфоровому заводі. З 1955 по 1987 р. працювала скульпторкою на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.

Авторка ліричних за образом жіночих скульптур, присвячених темам сучасного життя і літературним персонажам. Твори Жникруп брали участь у Республіканських виставках декоративного мистецтва, в міжнародних виставках-ярмарках у Лейпцигу, Чикаго, Загребі, Салоніках, в Туреччині, Канаді.

Цікавий факт: у травні 2017 року біля Рокфеллер Центру в Нью-Йорку виставлялася надувна скульптура Джеффа Кунса – «Балерина, що сидить». Дуже швидко виявилося, що це копія порцелянової роботи 1974-го року Оксани Жникруп «Балерина Лєночка на пуфику». Здійнявся скандал, Кунса звинуватили у плагіаті і порушенні авторських прав. Втім, один зі спадкоємців Оксани Жникруп – її онук Максим Лозовий розповів, Кунс звернувся з проханням продати права на використання двох робіт скульпторки. І що родина підписала такий дозвіл.

Роботи Жникруп можна побачити тут: http://uartlib.org/exclusive/farforovyj-pop-art-oksany-zhnykrup/

Анастасія Дмитрук (1991), авторка знаменитого вірша «Никогда мы не будем братьями»

Народилася в місті Ніжин Чернігівської області. З 10 років живе в Києві. Закінчила НТУУ «КПІ» взимку 2014 року, здобувши кваліфікацію спеціаліста з інформаційної безпеки, працювала в одній з фірм із захисту інформації на комп’ютерних системах, зараз зосередилася на літературній діяльності.

Стала знаменитою під час Євромайдану завдяки своїм патріотичним віршам, зокрема російськомовному – «Никогда мы не будем братьями», написаному у відповідь на російську анексію Криму. В країні-агресорі він викликав масове обурення.

Литовські музиканти спільно з хором «Клайпедського музичного театру» записали відеокліп, який за два тижні після публікації на YouTube отримав понад мільйон переглядів.

2014 року у видавництві рідного КПІ вийшла збірка віршів Дмитрук «Верните нам наше небо». У грудні 2017-го вийшла друком друга книга Анастасії Дмитрук «Це моя і твоя війна».

Чи стане творчість Дмитрук фактом літератури, як вона, беззаперечно, стала фактом суспільно-політичного життя – покаже час.

…і у світі

Франц Шуберт (1797-1828), австрійський композитор, один з перших представників музичного романтизму. 

Основоположник романтичної пісні-романсу (створив їх понад 600) і лірико-романтичної симфонії. Автор пісенних циклів «Прекрасна мельничиха», «Зимовий шлях», «Лебедина пісня»; пісень «Баркарола», «Вечірня серенада», «Ave Maria». Для львівського музичного товариства св. Цецилії написав чотириголосний псалом для хору. Композитор жив у надзвичайних злиднях. 26 березня 1828 року, за декілька місяців до смерті, він дав один єдиний «авторський» концерт, на гонорар від якого купив собі рояль – це була мрія усього його життя. Помер Франц Шуберт на 31 році життя у Відні від черевного тифу