Данило Самойлович. 2. Істинний Ескулапій

Подібний розвиток подій він навіть уявити собі не міг, навпаки... Подумки Данило Самойлович уже бачив себе очільником унікального навчального закладу, ретельно підготував із цієї нагоди “Промову до слухачів шпитальних шкіл Російської імперії”, що так і залишилася... не виголошеною.

Багато в чому той спіч і досі залишається програмним для вітчизняної деонтології (етичні норми поведінки медиків), бо починається переліком моральних критеріїв, що характеризують представника лікарського фаху:

- Тонкий і освічений розум, широка обізнаність на всіх науках, основи яких майбутній медик вивчав від ранньої юності, глибоке знання свого мистецтва... Нічого не повинно бути грубого ні в його поведінці, ні в розмовах... Одне слово, собою він має втілювати порядну людину.

Відкидаючи плазування перед іноземщиною, Данило Самойлович публічно наполягав, аби медичні знання серед народу поширювалися саме рідною (!!!) мовою. Саме тому українець закликав вітчизняних російськими колег-лікарів писати дисертації виключно російською мовою:

- Хіба не корисніше буде для народу мати стільки ж наукових праць рідною мовою, скільки у нього з’явиться своїх природжених лікарів? Чи не вигідніше було б, аби наші слухачі (малися на увазі вихованці школи вітчизняних акушерів. – О.Р.) написали декілька корисних книг для співгромадян, яким вони стануть у нагоді, аніж щоб із-за кордону вони привозили з собою довжелезні трактати, пустопорожні як для країни, так і для самих авторів.

*   *   *

Що його чекало в Російській імперії? Коли у грудні 1782 р. він повернувся до Санкт-Петербурга, Данила Самойловича не тільки не обрали академіком Імператорської Академії наук, а сім місяців доктор медицини європейського ґатунку залишався… без роботи, без визнання, навіть без пенсіону. Російській еліті, бачите, не сподобалося широке визнання українця за кордоном.

За форс-мажорних обставин імперська пиха швидко минула… Чергова епідемія моровиці вразила населення Кілії, Ізмаїла, Бендер, Акермана, Очакова. Наприкінці літа 1783 р. хвороба накрила Південь Росії і швидко стала поширюватися. Наприклад, лише в Херсоні за сім місяців (червень-грудень 1783 р.) від моровиці померло 3774 людини, тоді як від усіх інших, “звичайних” хвороб у землю лягло 2162 пацієнти.

Це було прогнозовано. Адже за відсутності найпростіших санітарно-гігієнічних норм із різних куточків Російської імперії бездумно звезли до Херсона величезну кількість робочої сили задля будівництва – нових міст, фортець, портів, кораблів, що неминуче спричинило спалах інфекційних хвороб і як на ті часи найстрашнішої з-посеред них – чуми.

Нещадно епідемія косила простих херсонців. Ворушитися російський уряд примусила сумна подія. 27 жовтня 1783 р. несподівано смерть прийняв перший кавалер ордена Святого Георгія з-посеред російських моряків, командувач Чорноморського флоту і Херсонського адміралтейства, віце-адмірал Федот Клокачев (1732-1783). Сумна новина підштовхнула царедворців до більш рішучих дій.

*   *   *

Отже, численні спалахи епідемії, що почала загрожувати самому перебуванню на Лівобережжі російської армії й масштабному будівництву Чорноморського флоту, змусили у 1784 р. царат в особі “головного командира”, генерал-губернатора Новоросійського краю, князя Григорія Олександровича Потьомкіна (1739-1791) письмово запросити Д.С. Самойловича на Південь Росії.

Зокрема в листі від колишнього фаворита Катерини II до українського медика йшлося:

- Знане мистецтво і старанність у здійсненні звання вашого спонукали мене доручити вам головне, за посадою медика, спостереження всіх тих способів, яких вживання є потрібне для гасіння і викорінення прилипливих хвороб, які часом відкриваються. Херсон, уражений заразою, сусідній із турками, близький до цього нещастя, – повинен бути найпершим предметом піклування вашого.

*   *   *

Не гаючи часу, у червні 1784 р. українця призначили головним лікарем Катеринославського намісництва і Таврійської області, хоча насправді доручили керувати всією медичною справою цілого Півдня України. Вередувати не доводилося, і безробітний медик, втративши надію зажити безжурним життям столичного акушера, прийняв пропозицію графа Потьомкіна та обійняв метушливу посаду губернського доктора.

Спеціальним наказом визначалися його конкретні обов’язки: найперше піклування – Херсон, де належало знезаразити місцевість, забезпечити кадрами і засобами карантинні служби тощо. Отже, Д.С. Самойлович вирушив у путь довжиною 1700 верст: Санкт-Петербург – Москва – Орел – Ніжин, – врешті-решт прибувши до Кременчука, який тоді був адміністративним центром Катеринославського намісництва.

Як би ми тепер сказали, аби налагодити комунікації з місцевим населенням, новий чиновник запропонував ефективний кейс-метод. Він не рекомендував... спалювати житла зачумлених пацієнтів, що знайшло широкий відгук у городян. Шляхом кропітких процедур знезараження селянських обійсть, з’ясувалося, заощаджуються значні кошти. Тобто від такого підходу до санітарно-емідеміологічної справи вигравали всі: і скарбниця, й простий люд Півдня Російської імперії.

До скону доктор медицини діяв безпосередньо в Лівобережній Україні, зокрема, опікувався її південними регіонами та морськими кордонами. Ось коли уповні розквітла його наукова діяльність та практичні навички. Слід окремо підкреслити заслугу українця перед Російською імперію, оскільки у стислі терміни саме Данило Самойлович вибудував ідеальну систему карантинних таборів і госпіталів, чим дозволив метрополії не тільки вижити, але й закріпитися на загарбаних у турків територіях…

*   *   *

Оглядаючи населені пункти, де лютувала епідемія, український лікар виявив численні недоліки в організації боротьби з небезпечною хворобою та несумлінне ставлення до обов’язків колишнього карантинного лікаря В.Гофмана. Саме наш земляк вперше ввів у обіг нову назву хвороби, позначивши її турецьким словом “чума” (çuma – “прищ”, “нарив”), замість звичних “моровиця” та “морова виразка”. 

До вирішення проблеми він поставився комплексно, згромаджуючи досвід фахівців різних ланок. 29 липня 1784 р. за його ініціативи виникла професійна спілка лікарів – “Зібрання медичне в Херсоні”, що стала першим медичним науковим товариством як в Україні, так і в усій Російській імперії. 

В її заходах брали участь лікарі, які на той час працювали у військових та цивільних медичних закладах повітового Херсона та його передмістях. Серед них фундатор особливо цінував С.Красовського, К.Шеїна, М.Останіна, В.Червінського, М.Кіктовича та К.Нордмана. Лише за 10 (!!!) років подібне фахове об’єднання виникло при Московському університеті, в 1805 р. – у м. Вільному (тепер – Вільнюс) і лише у 1840 р. – у Києві.

*   *   *

Яку мету ініціатор поставив перед “Зібранням медичним у Херсоні”? 

- Визначати, які хвороби і коли поширюються в місті Херсоні та його передмістях, як від них захищати і лікувати городян найвірнішими і найпростішими способами.

У короткий термін вітчизняний практик зужив невідкладних заходів, щоб виправити катастрофічне становище. Для прикладу, у Кременчуці та Херсоні Данило Самійлович з успіхом використав власну систему санітарних заходів, внаслідок чого кількість тих, хто одужав, сягнула небувалого для тих часів рівня. Небувало? Саме так! Бо прецедент викликав широкий інтерес та захоплені відгуки у медичній пресі Старого Світу.

За енергійні заходи щодо ліквідації чуми на Півдні Росії у 1785 р. Д.С. Самойловича у Табелі про ранги підвищили до чину VI класу – колезького радника, що відповідав армійському званню полковника і в той період зрідка зустрічалося з-посеред медиків Імперії.

*   *   *

Не маючи часу на розкачування, син чернігівського священика лікував і паралельно вів низку медичних експериментів, якими спростував думку про можливість зараження чумою через повітря. Відтоді хрестоматійною стала модель карантину, створена лікарем-новаторм на Карантинному острові (раніше – о.Кошовий), що стоїть під Херсоном на річці Кошова, правій притоці Дніпра.

Повна ізоляція хворих, постійна дезінфекція, здорове і повноцінне харчування, застосування новітніх протичумних засобів допомогли здолати спалах епідемії за рекордні – для того часу – два місяці. Паралельно до практичного подолання моровиці екзарх епідеміології не полишав наукових студій, нагромаджуючи безцінний медичний досвід. Ясна річ, один у полі не воїн, коли йдеться про подолання епідемій. Тож доктору-ентузіасту допомагали штаб-лікарі І.Яновський, С.Копитовський, П.Малашевський, А.Вучаров.

Одним із перших у Європі цей українець, з одного боку, широко практикував розтини померлих від чуми, з іншого – почав дбати про повноцінне харчування хворих на моровицю. Зокрема, остання увага Данила Самойловича навіть викликала спеціальне розпорядження князя Г.О. Потьомкіна, якою визначався раціон пацієнтів чумних лікарень:

- В їжу для хворих зовсім не споживати речей ніжних, як-то: курчата, яйця, молоко. Ці останні про запас слід мати – як ліки, та не як їжу. Адже їжа повинна бути проста, але поживна, що хворим за ступенем їх міцності сил має приписуватися. Слабким – бульйон або кашу рідку, вживаючи яловичини менше, щоб навар був не дуже концентрований. Для тих, котрі міцніше, навар давати сильніший, а тих, хто одужує, годувати м’ясом, щами та кашею густішою. Яловичина у раціоні має бути найкраща, для пісних днів слід варити на в’яленій рибі або снітках (дрібна озерна форма європейської корюшки. – О.Р.). Хліб чистий і добре спечений, зранку збитень (напій, до складу якого входить вода, мед і прянощі; національний глінтвейн. – О.Р.): слабким – без гарячого вина, а іншим – морський збитень... Якщо масла коров’ячого гарного дістати катма, то і вживати його забороняється.

*   *   *

Працюючи на малій батьківщині, Данило Самойлович узявся вибудовувати власну теорію епідемій, дошукуючись передумов, що викликають поширення інфекції, та розробляти ефективні способи їх запобігання. Так, не перший рік він визнавав живу природу збудника захворювань та був прибічником контагіозної теорії поширення інфекцій, проте без передових наукових інструментів знайти первісного збудника чуми на практиці він не зміг.

Хоча, ймовірно, використання українцем простого мікроскопа системи голландського оптика Луї Франсуа Деллебара (Louis François Dellebarre; 1726-1805) дозволило підвести теоретичну основу під ранні припущення про матеріальний, живий початок чуми, який наш земляк назвав “виразковою отрутою”.

На жаль, знайти та описати мікроорганізми, виявлені у виділеннях хворих, Данилу Самойловичу не вдалося. Майже через століття (1894) збудник чуми, так звану чумну паличку, названу його ім’ям – Yersinia pestis, відкрив французький бактеріолог Александр Єрсен (Alexandre Émile Jean Yersin; 1863-1943).

*   *   *

На жаль, і той новітній для його часу мікроскоп Деллебара виявився недосконалим. Хоча оригінальні наукові спостереження дослідник виклав у монографії “Короткий опис мікроскопічних досліджень про суть отрути чумної, що їх проводив у Кременчуці Данило Самойлович”, виданій у 1792 р. у Санкт-Петербурзі, а в 1795-му – в Миколаєві.

Головне полягало в іншому: врешті-решт, до кінця 1784 р. під очільництвом головного лікаря Катеринославського намісництва і Таврійської області епідемію чуми вдалося в Криму та на Півдні України зупинити, приборкати й успішно ліквідувати.

Небувалою, як на ті часи, виявилася кількість одужалих – 49 відсотків! Для прикладу, у Кременчуці, де мешкало близько 8000 жителів і де від 20 травня до 15 листопада 1784 р. у важкий карантин потрапило 489 душ, – вилікувалося 249 містян, а померло – 240.

*   *   *

Представляючи у листі від 2 квітня 1785 р. уряду медиків, які відзначилися під час подолання епідемії, один з найвідданіших і талановитих соратників князя Г.О. Потьомкіна, губернатор Катеринославського намісництва Іван Максимович Синельников (1741-1794) повідомляв:

- З усіх, не один раз відзначених, Титов, Наковальнин, Смирнов та Скляревич, божуся вам, нехтуючи собою, боролися з чумою, а Самойлович – про нього інакше мовити не можна, як герой чумний, або істинний Ескулапій, або, коли хочете, Гіппократ!

Такою оцінка внеску Данила Самойловича у сучасну медицину була не лише у Російській імперії. У 1786 р. ерцгерцог Австрії й одночасно правитель Священної Римської імперії Йосип II (Joseph II; 1741-1790) нагородив українського лікаря Великою золотою медаллю.

Без зайвої промоції його слава котилася Старим Світом, тож закордонні зв’язки ширшали та міцнішали. Зокрема, губернський доктор відновив листування із західноєвропейськими колегами та розпочав перемовини з паризьким видавцем Леклерком (Leclerc) щодо видання та перевиданні власних наукових праць. 

У захваті власник французької друкарні повідомляв українцеві:

- Те, що Ви опублікували про чуму, – настільки нове для медицини й таке корисне для людства, що я вважаю своїм обов’язком зібрати різні брошури, видані Вами на цю тему, і впорядкувати другий том Ваших нотаток про жахливу хворобу.

*   *   *

Проте мир і подолана епідемія були не довготривалими.

Хоча, коли в 1787-му до в Кременчука завітав німецький мандрівник та лікар Август Меллер, губернський лікар не лише подарував гостю чотири друковані авторські монографії, “прийняв сердечно і приязно”, а й поділився сподіваннями, що не втрачає надії стати викладачем медицини. Адже в Катеринославі готувалися до відкриття місцевого університету, де мав відкритися... медичний факультет: навіть шукалися студенти, на конкурсній основі розглядалися кандидатури викладачів, формувався бюджет навчального закладу.

Але у міцному мирі з сусідами жити в метрополії не вміють...

13 серпня 1787 р. Османська Порта знову оголосив війну Російській імперії. Військового медика терміново направили розвивати військово-польову хірургію та рятувати поранених у районі Кінбурнської коси, розташованої у крайній північно-західній частині Кінбурнського півострова – між Чорним морем та Дніпровсько-Бузьким лиманом.

*   *   *

Зауваживши, що під час термінової евакуації з поля бою в тил усі рани та хвороби ускладнюються, а лікування затягується, Д.С. Самойлович на 67 років раніше засновника російської військово-польової хірургії, вітчизняного хірурга Миколи Івановича Пирогова (1810-1881) висуває ідею щодо облаштування військово-польових госпіталів поблизу театру військових дій.

Реалізуючи революційний експеримент, 16 червня 1788 р. українець відкрив у селі Вітовці (нині – мікрорайон у Корабельному районі Миколаєва) польовий лазарет на тисячу чоловік, головним дивізійним лікарем якого він був з червня 1788 р. до травня 1790 р.

Почалося з малого. Попервах повстяні кибитки та великі намети, що залишилися від офіційного пошту імператриці Катерини ІІ, яка здійснила легендарну подорож Потьомкінською Україною, вміщували 400 хворих. Обслуговуючий медперсонал взагалі тулився в землянках, бо зведення кам’яних будівель тільки планувалося. Тим часом таким був перший лікувальний заклад, відкритий у Миколаєві...

Мислив екзарх вітчизняної епідеміології масштабно, ґрунтовно.

Хоч як це було дивно, але при польовому госпіталі українець зорганізував великий... аптечний сад, де вирощували потрібні трави та лікарські рослини. Крім медичної допомоги, Данило Самійлович вів значну санітарно-просвітницьку роботу. Аби усунути проблему кадрового голоду, він створив та очолив трирічну медико-хірургічну школу.

*   *   *

Такі щодня йдуть на буденні подвиги, а нагородам дивуються. Скажімо, у битві під Кінбурном 1 (12) жовтня 1787 р. українець особисто надавав першу медичну допомогу двічі пораненому картеччю в груди та руку командиру Кінбурнського корпусу, російському генерал-аншефу О.В. Суворову (1730-1800). 

З ініціативи полководця, якого лікар перев’язав просто на полі битви, а потім ще місяць доглядав, Данила Самойловича нагородили орденом Святого Володимира. Однак, не це для нього було головним, а справа, якій екзарх епідеміології вірою та правдою служив ціле життя.

У депеші генерал-губернатору Новоросійського краю, князю Г.О. Потьомкіну з Кінбурна полководець високо оцінив діяльність лікаря Д.С. Самойловича:

- Невтомною працею та відмінними подвигами медик Самойлович довельми сприяв стражденним у хворобах, а особливо – у лікуванні ран, отриманих від ворога... І багатьом він полегшення дарував та повернув здоров’я. Так і я в числі таких заради справедливості можу відгукнутися, що його мистецтвом і працею дуже задоволений... На ноги він поставив цілий полк.

*   *   *

Про те, що це були не пишні слова, – свідчить суха статистика. У битві на Кінбурнській косі було поранено близько 1000 російських солдатів та офіцерів, з яких лише 141 чоловік померли від ран і тільки 77 залишилися небоєздатними. 

Збіг обставин? Поєднання непересічного таланту лікаря-новатора із нестримною енергією сміливого адміністратора медичної справи.

Пліч-о-пліч із Данилом Самойловичем трудилися: лікар Гаврило Григорович Бер (власне: Вестберх), штаб-лікар Юхим Білопольський; лікарі – Яків Єнько, Лука Призиветі, Андрій Пахомін, Василь Червінський, підлікарі – Лука Якімитенко та Мойсей Гінсбург, лікарські учні – Максим Овсянников та Данило Векшин. 

Упродовж двох років у Вітовському госпіталі, яким опікувався наш земляк, лікувалося 16 тис. поранених і хворих, з яких протягом цього часу померли лише 1118 пацієнтів. Погодьтеся, для військового часу – мізерні жертви Молоху війни.

*   *   *

У Російській імперії український лікар виграв битву із чумою.

Утім, у жовтні 1790 р. через конфлікт з оточенням князя Г.О. Потьомкіна Данила Самойловича без будь-яких пояснень рескриптом генерал-губернатора звільнили з посади головного лікаря Катеринославського намісництва і Таврійської області. 

Формальною підставою став принциповий вчинок українця, котрий, порушивши субординацію, направив до Медичної колегії прохання звільнити за брехню та розкрадання коштів шпитального провізора, німця Дітріха Герберта Дреєра – “не дбайливого, малограмотного і завжди нетверезого”.

Однак, нишком подейкували, що причиною немилості стало недавнє перебування доктора медицини за кордоном, акурат напередодні першої Французької революції. І хоча сина сільського священника на паризьких барикадах ніхто не бачив, до вух можновладців, ймовірно, добігли його приватні висловлювання про нагальні прогресивні зміни та інше антимонархічне вільнодумство.

Хоча дехто пліткував, мовляв, малорос-вольтер’янець Данило Самойлович раз-у-раз миготів на барикадах Французької революції 1789 р., де надавав допомогу пораненим революціонерам. Була то напівправда... Бо в той час він насправді надавав допомогу пораненим, але діялося це далеко від Парижа – у невеликому українському селі Вітовка. 

Хоч як би там було, але в глибокій зневірі звільнений із посади медик писав:

- Відчуваю себе, ніби я мрець, а зі мною передчасно поховані всі старання мої, вся найдорожча наука моя.

*   *   *

Метрополіям плювати на героїв – власних, а тим паче – провінційних. Мовляв, за потреби знайдуться інші, лише свисни... Оскільки щільні лави завсідників столичних салонів чума більше не косила, про якогось там малороса можна було забути. 

Попри світову славу, ні в Санкт-Петербурзі, ні в Москві українець роботи знайти не зміг. Майже два роки доктор медицини жив у рідній Янівці на Чернігівщині, де подружжя Самойловичів з двома малолітніми дітьми бідувало та ледь зводило кінці з кінцями. 

Звідти дійсний член 12 закордонних академій наук написав цариці:

- Я заснував та облаштував Вітовський, нині – Богоявленський шпиталь, де з 1788 р. по травень 1790 р. через руки мої пройшли 16 тис. хворих військовослужбовців, знесилених важкими хворобами. Із них вилікувалося 13824, на травень залишилося 1038 чоловік. Я слабкий, хворий, маю дружину і двох малолітніх дітей. Прошу Вас працевлаштувати мене або призначити пенсію. 

Відповідь до Янівки, звісно, так і не надійшла.

Знаєте, про що він, людина високих моральних чеснот, навіть не заїкнувся?

Що йому, губернському лікарю, за останні дев’ять (!!!) місяців роботи не виплатили належну платню.

*   *   *

Порятунок знайшовся несподівано, але надійшов від... земляка.

Коли у жовтні 1791 р. просто у полі від лихоманки помер всевладний князь Потьомкін, у пошуках роботи Данило Самойлович вкотре вирушив до Санкт-Петербурга. 

У місті на Неві українець зупинився у земляка та однокурсника по Києво-Могилянській академії, першого в Росії професора повивального мистецтва Нестора Амбодика-Максимовича.

Давній товариш порадив колезі подати авторські праці на розгляд Медичної колегії, а одночасно прохати про... працевлаштування. І, знаєте, несподівано, але за кілька місяців висновок державної комісії приємно вразив: 

- Дати знати Д.Самойловичу, що Медична колегія праці його сприймає із задоволенням, а також пропонує задовольнити його прохання про працевлаштування посадою ординатора Московського генерального сухопутного шпиталю.

*   *   *

Потім ситуація в Імперії знову різко змінилася.

По закінченні Російсько-турецької війни 1787-1791 рр. злопам’ятного, але померлого князя Потьомкіна замінив останній фаворит Катерини II, Катеринославський і Таврійський генерал-губернатор Платон Олександрович Зубов (1767-1822).

Прийнявши справи, наприкінці весни 1793-го він звернувся до цариці з проханням організувати на Півдні Росії потужний заслін з прикордонних карантинів. Ось чому указом 31-річної імператриці від 6 червня 1793 р. Д.С. Самойловича знову призначили головним лікарем усіх карантинів України.

Аж раптом ситуація в Північній столиці рішуче змінилася! 

Імператорським указом пропонувалося виплатити іноземному академіку Д.С. Самойловичу платню за час його вимушеного безробіття! Окрім того, під тиском заслужених вчених Російської імперії та купи позитивних відгуків про його службу від чиновників напередодні від’їзду в Україну епідеміолога №1 врешті-решт обрали почесним членом... Медичної державної колегії.

*   *   *

У вересні 1793 г. 51-річний доктор медицини засукав рукави та взявся організовувати карантинну службу. Для початку українець особисто обстежив довгу, протяжністю близько 3000 верст прикордонну з Туреччиною лінію – від Дубоссар до Тамані.

Він особисто відвідав 30 міст та численні села й хутірці Новоросійського краю, Таврійської області та Криму. Виснажлива подорож головного карантинного лікаря завершилася в Очакові, де була облаштована його резиденція.

У трудах праведних минули два роки службових відряджень... Після докладного обстеження стану карантинної служби в Україні та Криму, у спеціальній доповіді Санкт-Петербурзькій медичній колегії він запропонував низку заходів щодо поліпшення карантинної служби. 

*   *   *

Як логічний підсумок медичної експедиції, у 1795 р. у Північній Пальмірі світ побачила його наступна книжка – “Накреслення для зображення в живописі, припиненої в Москві 1771 року моровиці, яке пропонує художникам Данило Самойлович”. Не знаю іншого літератора, а тим паче – письменника-медика, котрий би прагнув мистецтво поставити на службу народному здоров’ю.

Тим часом Д.С. Самойлович пропонував досить конкретні речі. Наприклад, він радив малярам малювати монастир-лікарню для заражених чумою, звідки люди виходять здоровими. А ще – створювати картини, що відтворюють процес знезараження речей за допомогою оцтового розчину. Також потрібні реалістичні сцени поховань жертв чуми на тлі стурбованих селян, які здалеку спостерігають за траурною процесією – “разом із собаками та різною худобою, аби показати, що моровиця в повітрі не літає і через нього ніколи нас не вражає”. 

У свою чергу, небо він радив писати чистим і ясним, “аби означити, що похмурість неба не залежить від чуми і що повітря завжди чисте серед найлютішої моровиці”. До того ж, у небі слід зобразити зграю птахів та “викривати неуків, які в писаних своїх забобонах стверджували, що птахи в місцях, де лютує чума, мруть від інфікованого повітря, чого ніколи не трапляється і трапитися не може”.

*   *   *

Зважаючи на ефективність дій українського лікаря на Півдні Росії, Данилі Самойловичу було доручено організувати карантинну службу на загальнодержавному рівні. 

Викликаний до Північної Пальміри, у січні-травні 1795 р. лікар-новатор розробив план попереджувальних заходів по всіх місцевостях, схильних до ймовірного спалаху там вогнищ “морової виразки”, а також висунув ряд рекомендацій, як слід уникати рецидивів епідемій там, де вони були ліквідовані.

У підсумку Д.С. Самойлович підготував перший державний карантинний Статут, підписаний 7 липня 1800 р. уже новим правителем Російської імперії, правнуком Петра І – Павлом І.

Хоча той документ виявився лише верхівкою санітарно-епідеміологічного айсберга.

*   *   *

Невтомна просвітницька діяльність доктора медицини щодо ефективної ліквідації вогнищ інфекції була високо оцінена – у 1796 р. Данило Самойлович отримав давно обіцяний Імператорський орден Святого Рівноапостольного князя Володимира IV ступеня.

Нагороди і титули доктора медицини не особливо змінили, хоча в 1797 р. він став статським радником, а за два роки – дійсним статським радником. До останку допитливість вченого та відповідальність лікаря не полишали Данила Самійловича. Скажімо, у 1797 р. він видав наступну монографію “Накреслення про карантини”.

Адже за його активної участі було створено карантини в Катеринославській і Таврійській губерніях та повздовж узбережжя Чорного моря. Ця діяльність українця поклала початок виникненню державної системи карантинів на Півдні України, по-справжньому розбудованій лише в ХІХ столітті.

*   *   *

За своє життя Данило Самойлович брав участь у ліквідації дев’яти найбільших епідемій чуми у Російській імперії, які спалахували у Москві, Києві, Молдавії, Кременчуці, Херсоні, Тамані, Одесі, Дубоссарах та Криму. Тричі він особисто хворів на моровицю, а під час “чумного” бунту в Москві ледь не загинув від рук розлюченого натовпу.

Для прикладу: тільки у 1796-1799 рр. істинний Ескулапій особисто побував та організовував санітарно-медичну практику на спалахах чуми, які мали місце на Тамані (1796), в Одесі та під Кам’янцем-Подільським (1797), у Дубоссарах (1798), у Кафі (Феодосії) та Єлисаветграді (1799), а також в Євпаторії, Очакові, Миколаєві, Катеринодарі та інших містах.

Разом із тим, до кожного конкретного випадку він виявляв індивідуальний підхід, демонструючи не тільки розум та кмітливість, а й здоровий глузд і вищий пілотаж в тодішній епідеміології. З огляду на те, що вогнища чуми раз-у-раз спалахували по цілій Європі, цивілізаційний вибір вимагав не ізолюватися на карантини, ховаючись від проблеми, а вирішувати кожну ситуацію творчо, розумно...

Ось чому в 1799 р. головний лікар усіх карантинів Півдня Росії не лише зупинив офіційне розпорядження спалювати великі й маленькі торгові кораблі, які прибували до чорноморських причалів, якщо там виявлялася чума, а запропонував черговий революційний метод економічної боротьби із моровицею.

Коли на трищогловому грецькому вітрильнику, який привіз товарів на 40 тис. рублів, діагностували ​​чуму, Данило Самойлович запропонував знезаразити ціле судно. Створивши команду з чотирьох добровольців, медик одягнув усіх у цупкі балахони і рукавиці, просякнуті оцтом, та спеціальне взуття, змащене дьогтем. На борт іноземного корабля піднявся і він сам, аби особисто оглянути судно, курувати знезараженням трюму та команди, а потім дозволили капітану плисти далі.

*   *   *

Коли карантинну службу Російської імперії реорганізували, а посаду головного карантинного лікаря скасували, вимушено 23 грудня 1800 р. Д.С. Самойлович погодився обійняти посаду інспектора Чорноморської медичної управи, розташованої тоді у Миколаєві.

Роботи не поменшало.

Лише за один рік (1800) він здолав відстань у 30000 верст, здійснивши 29 (тільки великих) відряджень у різні куточки Імперії. 

Про свої будні епідеміолога він писав так: 

- Вирушиш у путь на колесах, а потім купуєш сани і залишаєш колеса. За морозів найлютіших ночував я кілька ночей у степу, зовсім закиданому снігом...

У таких умовах талановитий лікар-сподвижник закінчив фундаментальну монографію у чотирьох частинах “Плоди досвідних праць і роздумів”, що підбила підсумки його багаторічної боротьби з чумою. Але сталося нечуване: у друці книжки Медична державна колегія автору... відмовила, тож Данило Самойлович звернувся до керівництва друкарні Миколаївського штурманського училища, яка видала виправлену та доповнену першу частину magnus opus, вперше опубліковану в 1798 р. у Москві.

“Плоди досвідних праць і роздумів”, томи І, ІІ та ІV, Миколаїв, 1802-1803 рр.

*   *   *

Бюрократичні пригоди на цьому не закінчилися.

У 1802 р. миколаївське видання епідеміолог надіслав до Санкт-Петербурга, повідомляючи відповідних сановників, що на Півдні України “Плоди досвідних праць і роздумів” поширюються безкоштовно і вже готові до друку рукописи другої, третьої і четвертої частин. 

Реакції із Північної Пальміри лікар не дочекався.

Зрозумівши, що Медична колегія допомагати йому не збирається, у 1803 р. у друкарні Миколаївського штурманського училища просвітник надрукував другу та четверту частини класичної праці про чуму. Власним коштом.

Третю частину доктор медицини оминув свідомо. 

Адже передбачалося, що вона міститиме гравюру з детальним планом протичумної лікарні, без якого видання губило сенс. У тодішньому Миколаєві гравера подібної кваліфікації не знайшлося, а звернення до Санкт-Петербурга проблему не вирішило. У січні 1805 р. тодішній міністр внутрішніх справ Російської імперії Віктор Кочубей (1768-1834), зросійщений представник малоросійського козацького роду Кочубеїв звелів відповісти автору, що це... його особиста справа. Тож третя частина фундаментального видання так і залишилась у рукописі.

*   *   *

В останні роки життя українець не зупинявся на досягненому, а й надалі узагальнював багаторічний досвід боротьби з епідеміями. Зокрема, Данило Самойлович суттєво доповнив російський “Статут прикордонних і портових карантинів” (1800), розроблений двома іншими етнічними українцями: лікарем-епідеміологом, членом Медичної колегії Степаном Семеновичем Андрієвським (1760-1818) та доктором медицини, професором Никоном Карповичем Карпинським (1745-1810) – за участі московського штаб-лікаря Івана Івановича Вієна (1847-1809).

Нарікати на життя при чині дійсного статського радника, що вважався еквівалентом званню у війську – генерал-майора, на флоті – контр-адмірала, а при дворі – камергера, було зайве. Та, попри поліпшення матеріального становища, після визнання його медичних заслуг на державному рівні жив Д.С. Самойлович доволі скромно, а особливих статків не нажив.

Бо більшу частину його платні поглинали постійні роз’їзди та винаймання транспорту, адже подорожніх коштів тоді ніхто чиновникам не видавав, а тримати карету із кучером було для сім’ї лікаря задорого. Окрім того, підготовка та видання власним коштом наукових авторських праць також виливалась у копієчку.

*   *   *

Повернувшись у грудні 1804 р. із чергової інспекційної поїздки довжиною в тисячу кілометрів: Миколаїв – Херсон – Берислав – Козлов – Севастополь – Акмечеть – Таганрог – Миколаїв, де інспектор Чорноморської медичної управи оглядав шпиталі, аптеки, лазарети та перевіряв роботу медперсоналу, – він терміново інформував Міністерство внутрішніх справ про брак 65 фельдшерів у корабельному, гребному та морських шпиталях. У підсумку Медична колегія надіслала із Санкт-Петербурга... лише вісім фельдшерів.

Його господарське око усе помічало. Як позитивні зміни, інспектор Чорноморської медичної управи відзначив поліпшення роботи аптеки в Севастопольському Адміралтейському шпиталі, але радив відремонтувати подвір’я Таганрозького госпіталю та прохав збудувати в Миколаєві будиночок із дахом – на шляху від Богоявленського морського шпиталю до Адміралтейства, аби хворі могли відпочити в дорозі та сховатися від холоду й дощу.

Вірою й правдою він служив країні, та наприкінці січня 1805 р. Данило Самійлович Самойлович тяжко захворів на жовтуху, а 20 лютого 1805 р. помер у Миколаєві. Чи пам’ятають цього істинного Ескулапія в Україні, для якої він стільки зробив?

*   *   *

На головній алеї Миколаївської обласної лікарні, у районі Лісків, на березі лиману, 20 червня 1969 р. – у день 225-річчя від дня народження сподвижника – встановили бронзовий бюст роботи скульпторів Олега Здиховського та Олексія Сапєлкіна. На кам’яному постаменті як стисла згадка про видатного лікаря, значиться: “Д.С. Самойлович. 1744-1805 рр.”

У Корабельному районі Миколаєва (колишня Вітовка), де свого часу жив і трудився знаменитий епідеміолог, є вулиця, що носить його ім’я. Вона перетинає проспект, на розі з яким стоїть районна лікарня. Біля головного входу на високому постаменті також встановлено бюст із написом: “Учений-медик Д.С. Самойлович 1744-1805 рр.”

Ото в основному й все.

Олександр Рудяченко