22 лютого. Пам’ятні дати

У ніч з 21 на 22 лютого 2014 року Віктор Янукович з найближчим оточенням залишив країну. Спочатку він виїхав до Харкова, де за підтримки Росії мав відбутися з’їзд для відділення східних регіонів від України. Однак цей план зазнав поразки. Янукович та більшість членів його уряду, втекли до Росії. Дізнавшись про це, зранку 22 лютого тисячі активістів, журналістів та волонтерів приїхали до Межигір'я аби перевірити інформацію про втечу Януковича.

В резиденції нікого не було. Стоси документів плавали у Дніпрі, а на записах камер спостереження було видно, що вночі звідси поспіхом вивезли декілька вантажівок дорогоцінних речей.

Удень на засіданні Верховної Ради депутати прийняли відставку спікера Володимира Рибака і його заступника Ігора Калетника, констатувавши розвал правлячої коаліції. Головою оновленого парламенту був обраний Олександр Турчинов.

Разом із тим, парламент 328 голосами підтримав постанову про самоусунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначив позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року. Через два дні прокуратура порушила проти колишнього президента кримінальну справу за масові вбивства мирних громадян і оголосила його в розшук.

Парламентарі також призначили Арсена Авакова виконуючим обов'язки міністра внутрішніх справ, висловили недовіру Генеральному прокуророві Віктору Пшонці та ухвалили постанову, яка давала формальні підстави для звільнення з ув'язнення Юлії Тимошенко. Того ж дня Тимошенко залишила межі тюремної лікарні у Харкові, де вона у той момент перебувала, і ввечері виступила зі сцени Майдану.

День пам’яті Олени Теліги (1906-1942), української поетеси, громадської та політичної діячки.

Її коротке життя було схоже на спалах: «Шалена любов до життя і шалена погорда до смерті. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання?» Так писала і так діяла Олена Теліга – поет, літературознавець, громадський і політичний діяч, поза сумнівом, одна з найпомітніших постатей українського зарубіжжя. Вона увійшла в життя «як в безжурний танок», а вийшла з нього як мужній воїн. Народжена під Москвою, вона жила в Чехії, в Польщі, але мріяла і думала, передусім, про Україну. Загинула вона теж в Україні – в окупованому нацистами Києві. На неї, як на українську патріотку, полювало гестапо. Її схопили в приміщенні Спілки письменників, яку Олена Теліга очолювала під час німецької окупації, ув’язнили і розстріляли в Бабиному яру. Її чоловік – Михайло Теліга, який не мав жодного стосунку до літератури (був фаховим інженером), добровільно пішов на смерть разом із нею. «Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга», – видряпала вона на стіні камери №34 на вулиці Короленка, 33 – нині Володимирській. А зверху – тризуб. Звідти її й повели на розстріл.

Можна сказати, що життя Олени Теліги ділиться на дві половини: перша – доволі безтурботна, хоч і бурхлива, а друга – ідейно-героїчна. Олена зростала в російськомовному середовищі. Родина мешкала в Петербурзі, з 1918 року – в Києві. Батько Олени – Іван Шовгенів був професором Київського політехнічного інституту, за часів УНР очолював департамент у міністерстві шляхів. Після поразки визвольних змагань родина емігрувала до Чехії. Там Олена навчалася на історико-філологічному відділенні Українського педагогічного інституту в Празі. У студентські роки, доти російськомовна, остаточно переходить на українську. У 1926 році Олена вийшла заміж за Михайла Телігу. Саме в Чехо-Словаччині вона ствердилася як поетеса та літературознавець. Згодом, після знайомства з поетом Олегом Ольжичем, у 1939 році вона вступає до лав Організації Українських Націоналістів. Працює а її культурній референтурі. Готує тексти листівок, відозв, летючок, які відправляли в Україну.

Після початку радянсько-німецької війни, у липні 1941 року Олена разом із письменником Уласом Самчуком у складі однієї з груп перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Тут поетеса одразу поринає в культурне життя, організовує Спілку українських письменників, співпрацює з редакцією «Українського слова», видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Така діяльність не могла бути не поміченою гітлерівцями. Її попереджали про небезпеку арешту, пропонували залишити Київ, але вона залишилися. Як пише Олег Жданович, вона відповіла на всі застороги й поради друзів: «На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту… Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця…» 22 лютого 1942 року Олену Телігу разом з її чоловіком та іншими членами ОУН розстріляли в Бабиному Яру. На умовному місці загибелі українських патріотів нині встановлено пам’ятник.

Більше фотографій тут: https://old-tsdkffa.archives.gov.ua/News/21.07.2016/index-photo.php

або тут http://massovoodessa.blogspot.com/2016/07/110.html

Щороку, 22 лютого, в країнах ЄС відзначається Європейський день підтримки жертв злочинів.

 Дата покликана привернути увагу до проблем потерпілих від кримінальних дій інших людей. Щороку жертвами злочинів стають 75 мільйонів європейців. ЄС докладає максимум зусиль, щоб мінімізувати ці показники, спрямовуючи діяльність на узгодження законодавств усіх держав-членів ЄС, задля гарантування підтримки та захисту прав жертв, їхнього доступу до правосуддя. 22 лютого 1990 року уряд Великобританії опублікував «Хартію жертв злочинів». Нині в багатьох країнах ухвалені й діють закони, спрямовані на захист постраждалих від кримінальних дій, їхню соціальну реабілітацію, компенсацію матеріальних і моральних збитків. У світі діє майже 200 програм допомоги потерпілим від злочинів. Такі програми реально допомагають людям впоратися зі стресом, вийти з кризи, зрештою, просто надають матеріальну допомогу і моральну підтримку. В Європейський день підтримки жертв злочинів у різних країнах проводяться освітні заходи, громадські акції, колоквіуми, семінари, «гарячі лінії», конференції, збір коштів на підтримку жертв злочинів, ініційовані, переважно, правозахисними і громадськими організаціями з залученням представників владних структур (поліції, прокуратури, судів). Також поширеною є практика ухвалення законів на користь потерпілих саме цього дня. На теренах ЄС підтримкою жертв злочинів опікується організація Victim Support Europe (складається з 36 національних організацій, які надають підтримку та інформаційні послуги жертвам криміналу в 25 країнах Європи). На сайті організації можна ознайомитися з планом заходів Європейського дня підтримки жертв чи не в кожній з країн ЄС. Україна поки що не є членом ЄС, але День підтримки жертв злочинів для неї надзвичайно актуальний.

Події дня

22 лютого 2015 року, в Харкові. на річницю Революції Гідності активісти планували провести багатолюдний Марш Гідності.

 Учасники акції мали пройти від Палацу спорту до площі Конституції, де повинна була відбутися панахида за загиблими під час подій Євромайдану. Проте, під час збору учасників біля будівлі Палацу спорту о 13:10 терористами дистанційно була підірвана саморобна бомба на основі протипіхотної міни, яка була начинена уражаючими елементами. Внаслідок вибуху на місці загинули харківський активіст Євромайдану Ігор Толмачов, підполковник поліції Вадим Рибальченко. Наступного дня помер 15-річний Данило Дідик, котрий отримав тяжку черепно-мозкову травму і впав у кому. 24 лютого помер ще один поранений – 18-річний студент Микола Мельничук. Крім того, було поранено 9 осіб. Після теракту РНБО України оголосила в Харкові вищий рівень терористичної загрози і повідомила про початок проведення антитерористичної операції в місті. За фактом вибуху прокуратура порушила кримінальну справу за статтею 258 КК України «Терористичний акт». Вже 26 лютого 2015 року СБУ затримала трьох харків'ян: Володимира Дворнікова, Віктора Тетюцького, Сергія Башликова. Їм було оголошено підозру за ч. 3 ст. 258 (терористичний акт) і ч. 1 ст. 263 (незаконне поводження зі зброєю) КК. За даними силовиків, їх завербували російські спецслужби, вони проходили підготовку в Бєлгороді, і за теракт мали отримати 10 тис. доларів. 22 квітня 2015 року обвинувальний акт доправили до Фрунзенського райсуду Харкова. Суд тривав 4,5 роки. Зрештою 28 грудня 2019 року обвинувачених у теракті біля Палацу спорту було визнано винними і засуджено до довічного ув'язнення, але суд одразу змінив запобіжний захід на особисте зобов'язання та звільнив їх. Ймовірно наступного дня, всіх трьох засуджених передали російській стороні під час обміну полоненими. Загиблі активіст Ігор Толмачов і міліціонер Вадим Рибальченко були посмертно нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 22 лютого 2016 року в Харкові поблизу місця скоєння теракту був відкритий пам’ятний знак загиблим.

Цього дня народилися

в Україні…

Левко Боровиковський (1806-1889), український поет, фольклорист.

Народився у с. Мелюшках Хорольського повіту (нині Хорольський район) у родині козака. Читати й писати Боровиковський навчився вдома, у 1819–1822 рр. навчався в Хорольському повітовому училищі, а в 1822–1826 рр. у Полтавській гімназії, де зацікавився літературою. У 1826 році вступає на етико-філологічний відділ філософського факультету Харківського університету. Вивчає філософію, російську і загальну історію, географію, латину, французьку та польську мови. Під впливом свого учителя Петра Гулака-Артемовського, який викладав російську та польську мови, береться записувати народну творчість – пісні, казки та легенди, збирає матеріали для словника української мови і сам починає писати. Пише вірші російською та українською мовами, беручи теми з історичного минулого та з народного побуту, історії суспільно-політичного і культурного життя українського народу.

У Харкові поет близько сходиться з Ізмаїлом Срезневським, тоді студентом, який пізніше став відомим видавцем, письменником і вченим. 1831 року Срезневський, готуючись видати альманах творів українських письменників («Український альманах»), запросив Боровиковського виступити в ньому. Левко Іванович посилає йому 7 своїх творів, з яких було опубліковано лише один — баладу «Козак». 1841 року Євген Гребінка видав у Петербурзі альманах «Ластівка», де поряд з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, В. Забіли та інших поетів було вміщено й твори Л. Боровиковського. Писав Боровиковський і прозу, але ці твори не збереглися. Значно більше пощастило байкарській спадщині: частину їх надрукував у своєму альманасі «Ластівка» Євген Гребінка. 1852 року в Києві вийшла друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки», які згодом передруковували у різних антологіях і збірниках. Чимало образних висловів із байок перейшли у фольклор (наприклад: "Голодний Клим озвавсь баса: «Найлучча птиця — ковбаса!»).

Більше інформації тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2880509-levko-borovikovskij-osadcij-na-grunti-nacionalnogo-romantizmu.html

Порфирій Бажанський (1836–1920), священник УГКЦ, український композитор, фольклорист, музикознавець.

Закінчив Львівську духовну семінарію. Музиці навчався приватно у Михайла Вербицького та Сидора Воробкевича. Автор 8 опер-мелодрам, зокрема «Довбуш», «Олеся», «Біла циганка»; 6 оперет («Параня», «Німа», «Сирітка»); оркестрових хорових творів. Написав декілька музикознавчих праць та декілька музичних посібників. Разом з власними записами видав понад 4 тисячі українських народних мелодій, записаних іншими збирачами фольклору з Галичини: «Русько-народні галицькі мелодії»

Був видатним пасічником, винахідником вулика власної конструкції, запровадив новий метод роювання бджіл, що дав змогу істотно збільшити збір меду. Свої досліди та спостереження друкував у журналі «Bartnik postepowy», написав низку книжечок з практичного бджолярства.

Батько Ольги-Олександри Бажанської-Озаркевич.

Осип Турянський (1880-1933), український письменник і літературний критик, поліглот

Народився в родині тесляра, найстаршим серед 11 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії. 1907 року закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же здобув науковий ступінь доктора філософії. З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Того ж року одружився з дочкою депутата Віденського парламенту о. Степана Онишкевича Стефанією. У них народився син Мирослав, який став чемпіоном з шахів у Львові, а з 50-х років ХХ ст. належав до шахових майстрів США. Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. У 1915 році потрапив до сербського полону. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.

Пережите в полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури. За мотивами повісті 1989 року знято однойменний художній фільм (реж. Ярослав Лупій).

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю, працював директором Яворівської, Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка (1924–1925), Рогатинської гімназій, де викладав німецьку, французьку мову, латину.

У цей час перекладає вірші Петефі, Гейне, Шекспіра, але підірване в полоні здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Олесь Шевченко (1940), український політичний діяч, учасник національно-визвольного руху.

Член Української Гельсінської групи, голова Київської організації Української Гельсінської Спілки.

31 березня 1980 року Олесь Шевченко був заарештований.Справу Олеся Шевченка, Степана Хмари і Віталія Шевченка розглядав Львівський обласний суд 15-24 грудня 1980 року. Підсудному пред'явили звинувачення з багатьох епізодів: збирання, зберігання та розповсюдження документів (зокрема, віршів Анатолія Лупиноса та біографічної довідки про нього) і передача їх Степану Хмарі для включення в «Український вісник», контакти й обмін матеріалами з Оксаною Мешко, Надією Світличною, Віталієм Шевченком та ін.

Згодом - член Центрального Проводу Народного Руху України., народний депутат України першого скликання, член Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Входив до Народної ради. Член Центрального Проводу Української народної партії, голова Ветеранського об'єднання "Українська Гельсінська Спілка", голова Київського товариства політв'язнів та репресованих.

В’ячеслав Медведь (Медведєв; 1951), український прозаїк, есеїст, Заслужений діяч мистецтв України, почесний член Асоціації «Нова література», член літературного гурту «Пси Святого Юра».

Народився на Житомирщині, закінчив бібліотечний факультет Київського державного інституту культури ім. Корнійчука (нині – Київський національний університет культури і мистецтв), відділення масових та наукових бібліотек. Працював у бібліотеках Ужгорода і Києва. У 1981 році був редактором редакції «Романів і повістей» видавництва «Дніпро». Тривалий час працював старшим науковим співробітником Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України, секретарем ради Національної Спілки письменників України. Автор книжки оповідань «Розмова» (1981), книжки прози «Заманка» (1984), романів «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Кров на соломі» (2001), книжок прози «Льох» (2000), «Лови» (2005), щоденників, есеїв («Філософія страху або ж проклятий народ», «Тоталітарні пси свободи», «Без гніву і пристрасті») тощо. За роман «Кров по соломі» був відзначений Національною премією України ім. Т.Г. Шевченка та премією імені Євгена Бачинського (США; 2003).

«Проза В’ячеслава Медвідя пропонує читачеві значно більше, ніж він звик отримувати від сучасної української літератури. І це багатьох невимовно дратує. Як і той факт, що романи письменника потребують перечитування, – це примхливі створіння, котрі не звикли розповідати про себе всю правду першому стрічному; порозумітися з ними – це якесь щасливе прокляття, адже потім ця проза не відчепиться від тебе ніколи, й буде говорити тоді, коли сама захоче», – зауважив літературний критик, письменник Михайло Бриних. Улюблений афоризм В’ячеслава Медвідя – «я міг би бути зовсім іншим письменником». А ще він любить писати олівцем, вірить у сни, та вважає, що сучасне українське буття – це несамовите змагання між національним романтизмом і національним прагматизмом.

…і в свті

Джордж Вашінгтон (1732–1799), американський державний діяч, першй президент США (1789–1797), головнокомандувач армії колоністів під час війни за незалежність у Північній Америці в 1775–1783 роках.

Традиційно 22 лютого в усіх штатах США святкують День народження Джорджа Вашингтона, «батька-засновника» країни. Традиція відзначати його день народження бере початок з 1778 року, через два роки з часу проголошення незалежності США від Великобританії. Взимку 1778 року один із військових оркестрів прибув до містечка Уеллей-Форд, де розташовувався штаб Джорджа Вашингтона і виконав на його честь декілька маршів. Так і з’явилася традиція.

Артур Шопенгауер (1788-1860), німецький філософ.

У 30 років Шопенгауер написав свою головну працю «Світ як воля і уявлення». Рукопис він надіслав видавцю Фр. А. Брокгаузу, супроводжуючи текст такими словами: «Моя праця є… новою філософською системою, причому новою у повному значенні слова: не підновлене викладення вже існуючого, але ряд найтіснішим чином пов’язаних між собою думок, які до того ніколи не приходили у жодну людську голову». Але більша частина тиражу, як і боявся Брокгауз, пішла в макулатуру. Лише згодом проведений Шопенгауером метафізичний аналіз волі, його погляди на людську мотивацію і бажання, афористичний стиль письма вплинули на багатьох відомих мислителів, зокрема Фрідріха Ніцше, Ріхарда Вагнера, Людвіга Вітгенштейна, Ервіна Шредінгера, Альберта Ейнштейна, Зигмунда Фрейда, Отто Ранка, Карла Юнга і Хорхе Луїса Борхеса.

Фридерик Шопен (1810-1849), видатний польський композитор і піаніст.

Початок і середина 1830-х, коли Шопен оселився в Парижі, були плідним часом композитора. Він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалені відгуки. До 1838 року Шопен став відомою людиною в Парижі. Серед його найближчих друзів був оперний композитор Вінченцо Белліні й художник Ежен Делакруа. Його друзями були також композитори Гектор Берліоз, Франц Ліст і Роберт Шуман, і хоча Шопен іноді критикував їхню музику, він присвятив їм деякі свої композиції.

Восени 1836 року він познайомився з видатною жінкою – баронесою Дюдеван, яка мала на той час широку літературну популярність під псевдонімом Жорж Санд. Шопену було тоді 28 років, мадам Санд – 34. Їхній союз тривав вісім років, причому велику частину цього часу вони провели в сімейному маєтку письменниці у Ноані.

Композиторська техніка Шопена вельми нетрадиційна і багато в чому відступала від прийнятих в його епоху правил і прийомів. Використовуючи формули польських танців, Шопен збагатив західну музику новими ритмічними малюнками. Шопена вважають найбільшим польським композитором, при цьому для багатьох поколінь польських композиторів його роль виходить за рамки самої музики – Його твори, особливо полонези та мазурки, вважали синонімом польськості, їх згадували в найбільш патріотичних промовах.

Роберт Бейден-Повелл (1857-1941), британський військовий розвідник, основоположник Скаутського руху в світі.

Народився в Лондоні, рано залишився без батька, але мати доклала всіх зусиль, аби добре виховати всіх сімох дітей, четверо з яких були хлопчиками. Родина ходила в походи, багато подорожувала. У 19 років Роберт поступив на службу в британську армію. Служив в Індії, Афганістані, на Балканах, на Мальті, в Південній Африці та інших тогочасних «гарячих точках». Влітку 1907 року 50-річний генерал-майор Роберт Бейден-Поуелл зібрав групу з 20 хлопців і організував перший скаутський табір, який мав величезний успіх. Наступного року Бі-Пі видав перший підручник скаутингу «Скаутинг для хлопців», оформлений власними ілюстраціями. Ця книжка дала поштовх світовому руху молоді й була незабаром перекладена 35 мовами світу. Нею зачитувалися десятки мільйонів юнаків, а скаутські гуртки почали масово ширитися в Англії та багатьох інших країнах світу.

В 1910 році Роберт Бейден-Поуелл за порадою короля Великобританії Едварда VІІ остаточно залишив армію й присвятив себе скаутському руху, вважаючи, що набагато важливіше виховувати майбутніх гідних громадян країни, ніж просто вояків для майбутніх воєн. Все подальше його життя було присвячене скаутингу. Він написав 32 книги, цікавився також різьбярством, аматорським кіно; почесний доктор шести університетів, кавалер 28 іноземних і 19 скаутських нагород і відзнак. Вірною помічницею Роберта Байден-Поуелла, а також засновницею скаутського руху серед дівчат була його дружина Олан Бейденн-Поуелл.

В Україні скаутський рух існує з 1909 року. Перші осередки були створені у Бахмуті на Донеччині та у Львові.

Луїс Бунюель (Luis Buñuel Portoles; 1900–1983), іспанський кінорежисер, лауреат премії «Оскар».

Народився у багатодітній сім'ї заможного землевласника. Виховувався в єзуїтському коледжі в Сарагосі, де засумнівався у релігії. Сумніви змінилися рішучим вибором на користь атеїзму під час навчання в університеті в Мадриді (1917-1924), де юнак зблизився з літераторами покоління 1898 (Ф. Гарсіа Лорка, Г. Альберті, Х. Гільєном). Бунюель провів молодість у Парижі й був близький до літературної групи сюрреалістів, а після його режисерського дебюту – німого короткометражного фільму «Андалузький пес» (1929, спільно з Сальвадором Далі) його формально прийняли як члена групи. Виїхавши з Іспанії під час Громадянської війни, Бунюель жив у США, а від 1946 року влаштувався в Мексиці. У 1950-х роках працював у комерційних жанрах, але тоді ж поставив радикальну драму «Забуті», яка здобула визнання критиків і приз за найкращу режисуру Каннського кінофестивалю.

Після тривалої перерви режисер зміг повернутися на батьківщину, щоб поставити фільм «Вірідіана». Картина викликала скандал своєю антирелігійною спрямованістю й була під забороною в Іспанії, але принесла режисерові «Золоту пальмову гілку» в Каннах (1961). З середини 1960-х Бунюель знімав фільми переважно у Франції. Його пізні роботи були удостоєні найпрестижніших кінематографічних нагород, зокрема «Золотого лева» («Денна красуня», 1967) і «Оскара» за найкращий фільм іноземною мовою («Скромна чарівність буржуазії», 1973).

Бунюеля вважають одним з основоположників і найважливішим представником сюрреалізму в кінематографі. У його фільмах різних років відбито основні особливості поетики сюрреалізму: змішання реальності і сну, поєднання непоєднуваного і конструювання образів, що мають на меті викликати у непідготовленого глядача шок.

Джульєтта Мазіна (1921–1994), італійська кіноактриса, дружина Федеріко Фелліні.

Знімалась у кінофільмах «Вогні вар’єте», «Білий шейх», «Дорога», «Ночі Кабірії» (1957, приз МКФ в Канні), «Джульєтта і духи», «Джинджер і Фред». Критики прозвали її «жінка-Чаплін», хоча актриса жодним чином не намагалася копіювати чи наслідувати манеру гри Чапліна. Останній був у захваті від Мазіни – актриса вміла полонити душу глядача лише завдяки одному таланту. У неї не було ані розкішної краси Софі Лорен, ані чуттєвості та сексуальності Брижітт Бардо. Геніальний Фелліні казав про неї: «Маленька жінка з поглядом собачки, що загубилася». Мазіна не ображалася. Все життя вона жила в тіні генія свого чоловіка. Вона була його музою, дружиною, подругою, доброю феєю, талісманом. Терпіла його шалений темперамент, важкий характер, його талант, всесвітню славу (італійці взагалі обожнювали маестро), нескінченні любовні походеньки. Разом вони прожили 50 років. На похоронах свого чоловіка Мазіна не плакала, а на безкінечні слова співчуття лише стримано усміхалася, передчуваючи свій близький відхід. Фелліні не любив, коли вона плакала. Йому подобалась її лагідна усмішка. Вона померла через п’ять місяців після Федеріко. Поховані вони разом, на кладовищі приморського містечка Ріміні. На надгробку, крім імен та дат, викарбувано: «Тепер, Джульєтто, ти можеш плакати…»