23 лютого. Пам’ятні дати

23 лютого 2014 року, Верховна Рада прийняла постанову про покладення обов'язків Президента України на голову парламенту Олександра Турчинова, після чого парламент почав формування коаліційної більшості для голосування за новий Кабінет міністрів. Турчинов доручив нардепам сформувати уряд до 27 лютого.

Окрім того, Верховна Рада ухвалила постанову про передачу Межигір'я, де Віктор Янукович жив з 2002 року, у державну власність. Від того дня відвідати резиденцію експрезидента Януковича могли усі охочі. Ввечері цього ж дня активісти ввійшли і у резиденцію ексгенпрокурора Віктора Пшонки.

Цього ж дня в Сімферополі пройшов Всекримський мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу, в якому взяли участь понад 5 тисяч осіб.

Учасники мітингу вимагали дострокових виборів Верховної Ради Криму і покарання чиновників за сепаратизм, також вони заявили про повну підтримку рішень, прийнятих Верховною Радою 21 і 22 лютого та засудили режим Януковича, «винного у вбивстві десятків громадян України, які виступили на захист демократії і прав людини в Україні».

На противагу цьому, в Севастополі відбувся мітинг проросійських сил. На ньому обрали «народного губернатора» Олексія Чалого, який згодом став одним із символів російської окупації півострова і «героєм кримської весни».

Тим часом в регіонах України тривав «ленінопад», який розпочався ще 8 грудня 2013 року поваленням пам'ятника Леніну у Києві напроти Бессарабського ринку. 23 лютого по всій Україні їх було знесено 58, а загалом за лютий 2014 року – 345 погруддів і пам'ятників.

Разом з тим, по всій країні тривало переформатування влади: відставки губернаторів пройшли у багатьох областях України. Так, заяви на складання повноважень голови ОДА на той час написали у Луцьку, Рівному, Чернівцях, Закарпатті, Івано-Франківську, Миколаєві, Львові, Чернігові, Житомирі.

Події дня:

Цього дня 1918 року в міській в’язниці Севастополя матросами-більшовиками був розстріляний видатний кримськотатарський політичний діяч Номан Челебіджіхан (1885-1918).

Відомий як один із організаторів першого Курултаю кримськотатарського народу, перший голова уряду, проголошеної в 1917 році, Кримської народної Республіки, а також перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі та Білорусі. Номан Челебіджіхан також є автором вірша Ant Etkenmen («Я заприсягнувся»), який став національним гімном кримських татар (офіційно затверджений 30 червня 1991 Курултаєм).

Номан Челебіджіхан – видатний син свого народу, справжній патріот своєї батьківщини та великий гуманіст. Йому належать слова: «Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч». Укладена під його керівництвом програма діяльності містила таку тезу: «Кримськотатарський національний уряд покликаний забезпечити щастя і нормальну життєдіяльність не лише корінного народу, але й захищати всіх земляків, мешканців півострова від узурпації, анархії і заколоту, захищати їх життя і гідність, і вважає це своїм священним обов’язком». Тіло Номана Челебіджіхана кати викинули в Чорне море.

За часів більшовицького режиму кримськотатарський народ зазнав виселення зі своєї історичної батьківщини, багато років поспіль поневірявся на чужині, чимало кримських татар сиділо в тюрмах за всіх радянських правителів, починаючи зі Сталіна, й закінчуючи Горбачовим. Після анексії Росією Криму, геноцид Кремля щодо кримських татар не припиняється, а методи в окупантів майже такі самі, як у їхніх попередників-чекістів.

23 лютого 1944 року в СРСР почалась насильницька депортація чеченців та інгушів з батьківщини до Киргизстану, Північного Казахстану та Західного Сибіру.

Тотальному насильницькому переселенню в СРСР за часів Сталіна піддавалися багато інших народів: німці Поволжя, фіни, калмики, карачаївці, балкарці, кримські татари, понтійські греки, болгари і вірмени, що мешкали в Криму, корейці і турки-месхетинці. Масові депортації не оминули країн Балтії та Західну Україну. Загалом у 1944 році було виселено на схід Радянського Союзу близько 873 тисяч, а до жовтня 1948 року – 2 млн. 247 тис. чоловік. Але операція під кодовою назвою «Чечевица» з виселення вайнахів була найбільшою. Вона розпочалась о другій годині ночі й завершилася 9 березня. У ній брали участь близько 19 тисяч оперативних працівників НКВС, НКДБ і військової контррозвідки «СМЕРШ», а також 100 тисяч військовослужбовців військ НКВС – по одному на кожного з чотирьох виселенців, включно з дітьми, жінками і людьми похилого віку. Усі каральні загони були заздалегідь розміщені на Північному Кавказі під виглядом фронтових частин, начебто відведених на переформування. О шостій ранку кожен чеченець почув стукіт у двері – на збори давалося рівно дві години, потім людей вантажівками доправляли до найближчих залізничних станцій, садовили в холодні «теплушки» (45 людей у вагоні з майном), і відправляли світ за очі.

Вже протягом першої доби депортації з населених пунктів було вивезено понад 300 тисяч людей. Опівдні Берія телеграфував Сталіну про успішність спецоперації, а ввечері бенкетував у Грозному. В липні 1944 року Сталіну була надана остаточна інформація, згідно з якою, у лютому-березні 1944 році до Казахстану і Киргизстану було виселено 602193 жителя Північного Кавказу, з них чеченців та інгушів – 496460 осіб, карачаївців – 68327, балкарців – 37406 осіб. Випадків опору було не багато. За офіційними даними, під час операції було вбито 780 осіб, арештовано 2016. Вже після перебудови розголосу набула страшна трагедія високогірного аулу Хайбах, коли через сніг було зірвано графік депортації, і комісар держбезпеки 3-го рангу Михайло Гвішіані наказав загнати людей до стайні й спалити, використавши таку ж самісіньку методику, яку застосовували нацисти. Лише 6 тисяч чеченців змогли сховатися в горах. Виселили абсолютно всіх. Єдине послаблення дали чеченській партійній верхівці – могли брати з собою трохи більше речей і їхати у звичайних пасажирських вагонах. Вигнання тривало фактично 13 років. Чечено-Інгушська АССР була ліквідована, а її територія поділена між сусідніми регіонами – Ставропольським краєм, Дагестаном і Північною Осетією. Указом від 8 березня 1944 року 714 учасників депортації були нагороджені «за образцовое выполнение специальных заданий», зокрема і бойовими орденами. Впродовж багатьох років тема депортації була заборонена навіть для згадки. Накладено на неї негласне табу і в нинішній кадировсько-путінській Чечні.

Цього дня народилися

в Україні…

Василь Капніст (1758-1823), український письменник, автор віршів, од, сатир.

Проте, в історію літератури він увійшов, головним чином, як автор комедії «Ябеда» (1794), що висміювала катерининське правосуддя і мала надзвичайний успіх у глядачів. Після четвертої вистави її заборонили, книжки вилучили, а самого автора мали відправити до Сибіру. Згодом імператор Павло І переглянув вирок, і Василь Капніст повернувся в рідну Україну. Він переклав «Слово о полку Ігоревім», супроводивши його власним коментарем, в якому вперше відзначив українське походження цієї пам’ятки давньоруської літератури. Василь Капніст походив зі старовинного козацького старшинського роду. До 18 років служив у Ізмайловському та Преображенському полках (Петербург), закінчив полкову школу. У 1778 році він виходить у відставку й переїздить в Україну. Його маєток  в с. Обухівка, що на Полтавщині став осередком української шляхетської опозиції. Він очолював шляхетську опозицію російському урядові, посідав різні виборні посади: маршала дворян Київського намісництва, полтавського губернського маршала дворянства тощо. Похований Василь Капніст у рідній Обухівці, на березі Псла.

Едвард Харкевич (1855-1913), український галицький педагог.

Заслужений директор Львівської академічної гімназії (1892-1911) і засновник її філії. Голова Українського Педагогічного Товариства (1896-1902); домігся заснування першої приватної української виділової школи для дівчат ім. Тараса Шевченка у Львові (1898); дбав про допомогу незаможній молоді. Похований у родинному гробівці на полі № 72 Личаківського цвинтаря.

Казимир Малевич (1879-1935) видатний художник, митець зі світовим ім’ям

Навіть якщо хто й далекий від живопису, зокрема від усіх його течій, але не чути про автора славнозвісного «Чорного квадрата», як і про самий «Квадрат», він не міг. Народився Казимир Малевич у Києві у сім’ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, сім’я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Малювати вчився у Миколи Пимоненка в Київській мистецькій школі (1895–1897). У 1904 році переїхав до Москви, але згодом, поживши недовго у білокам’яній, червоному Пітері та білоруському Вітебську, в 1927 році знову переїхав до Києва. В 1927–1930 роках викладав у Київському художньому інституті, мав намір працювати з Олександром Архипенком. Але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись у Ленінград.

Митець неодноразово зізнавався, що найяскравіші враження і спогади, всі кольори – українські, з дитинства. Декілька років тому вийшов двотомник листів Казимира Малевича і спогадів про нього («Малевич о себе. Современники о Малевиче. Письма. Документы. Воспоминания. Критика») – найповніше і найфундаментальніше зібрання текстів про життя і творчість художника, з якого можна дізнатися чимало цікавого про непересічну особистість митця. Наприклад про те, що у нього був сильний, владний характер. Хоч і був дещо недорікуватим, але блискуче володів мистецтвом риторики – супрематичними маніфестами так і сипав. Міг бути різким, кривдником, самодуром. Любив побитися (особливо з Татліним). Але його обожнювали численні учні (на відміну від Шагала). А ще він мав надзвичайний нюх (головний спогад дитинства – часниковий запах торговок салом, головний спогад юності – запах студента Академії мистецтв). Любив резонерствувати, наприклад, давав поради Меєрхольду («Якщо йтимеш так і далі… то Станіславський у театральному світі переможе»). Любив гроші і любив торгуватися («Мене зараз цікавить сума грошей, яка б дала мені змогу прожити рік-півтора в Берліні. Гадаю, що 500 марок на місяць мені вистачить»). Кохав дружину («Мила і люба Наташо»), жив з нею, судячи з усього, як старосвітські поміщики («Дощ, прохолодно. Штани розірвав ззаду, а ключі від шафи у тебе»), сюсюкав («Цілую тебя міцно, люб’ячий тебе Казик», в іншому місці: «Цілую міцно-міцно, боюся, аби кісточка не хруснула. Цілую, Казик»).

У 1930 році Малевич був арештований (його звинувачували у шпигунстві), але невдовзі випустили. Цілком імовірно, що «вгорі» знали про його хворобу, тому й вирішили, що рано чи пізно рак знищить митця так само як Колима, або куля. У вересні 2012 р. Київрада перейменувала вулицю Боженка на вулицю Казимира Малевича (саме на цій вулиці, тоді Бульйонській, народився художник).

В’ячеслав Левандовський (1897-1962), український художник-аніматор, один із зачинателів української мультиплікації.

Народився в Києві. З дитинства захоплювався музикою, театром, балетом, живописом і графікою. Закінчив Київську Академію мистецтв. З 1920 року працював художником у театрах, видавництвах. З 1925 – на Одеській, потім на Київській кінофабриці. Створив перші українські мультиплікаційні фільми: «Казка про солом’яного бичка» (1927), «Казка про Білку-господиню і Мишку-злодійку» (1928), розпочав роботу над першою звуковою мультиплікаційною стрічкою «Тук-Тук і його товариш Жук», завершеною 1935 року його учнями. Використовував техніку площинних маріонеток (сам конструював маріонетки та станки для їх зйомки). У 1930–1935 рр. знімав науково-технічні фільми. З 1936. працював на кіностудії «Мосфільм» як аніматор та режисер лялькового кіно. Винайшов та запровадив у виробництво «автоматичний олівець» – пристрій для контролю покадрового руху ляльки у просторі. Левандовський уперше застосував так званий метод «еклеру», коли акторів, які грають людських персонажів, знімають на плівку з нормальною швидкістю – 24 кадри на секунду, а потім аніматор, підкладаючи кадри відзнятої плівки під свої малюнки, перевіряє рух свого анімаційного персонажа в часі, звичайно, роблячи художній відбір, загострюючи рух.

Микола Шпак (справж. Шпаківський, 1909-1942), український радянський поет, письменник і перекладач, партизан часів Німецько-радянської війни.

Походив з небагатої селянської родини. Перші твори почав друкувати у газетах та журналах, мав підробіток у редакції. В різні роки писав та працював у Києві, Харкові та Запоріжжі. З початком війни виступав по радіо, працював кореспондентом. Безпосередньо брав участь у боях під Києвом, де потрапив у полон, з якого пізніше утік. На Житомирщині організував підпільну групу опору і партизанський загін, готував бійців. Після провалу підпільної організації перебрався до Києва, проте за доносом зрадника був схоплений та страчений гестапівцями.

Тематика творчості поета різна – Микола Шпак писав про природу, про людей та життя, складав дитячі казки. Пробував себе у прозі та художньому перекладі. За життя автора було видано п'ять його збірок.

Микола Шпак – батько журналістки Неоніли Братунь та літературної критикині Тетяни Лебединської.

Богдан Романенчук (1908-1989), український вчений, літературо- і мовознавець, редактор часопису «Українська книга», педагог, видавець, лексикоґраф, член Асоціації діячів української культури

Народився в с.Воскресинці Коломийського повіту. У 1935 році закінчив філософський факультет Львівського університету (у студентські роки приятелював із Богданом-Ігорем Антоничем, залишив спогади про поета). Викладав українську мову й літературу в гімназії, заснував у Львові видавництво „Українська книгоспілка“. У 1939 році переїхав до Польщі, потім до Австрії, де перебував у таборі для переміщених осіб. Донька Михайла Драй-Хмари Оксана Керч свідчила, що в таборі Б. Романенчук „фактично був організатором культурного і громадського життя“, виконував обов’язки культурно-освітнього референта в таборовій управі, займався організацією середньої школи, разом із літераторами й науковцями із Зальцбурґу брав участь у заснуванні журналу „Літаври“ (1947-1948), писав для цього видання статті й рецензії.

У 1949 році переїхав до США, де був членом НТШ, Українського бібліологічного товариства, членом Шкільної Ради при УККА. Згодом вивчав славістику у Пенсильванському університеті, здобув ступінь доктора філософії (1958 рік). Романенчук – автор довідника „Азбуковник. Енциклопедія української літератури“ (було видано тільки два томи, остання стаття „Гущак Іван“).

Одним із найбільших його внесків у справу збереження української літератури було видання літературного журналу із ностальгійною назвою „Київ“. Невеликий за обсягом, скромний за поліграфічними характеристиками, він був одним із майданчиків, довкола яких гуртувалися еміґранти з України в 1950-1965 роках.

Детальніше тут: https://svoboda-news.com/svwp/Вшанували-память-проф-Богдана-Роман/

Стаття Б.Романенчука про бій під Крутами: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/01/30/151973/

Єлизавета Чавдар (1925-1989), українська радянська оперна співачка, народна артистка СРСР, професорка.

Народилася в Одесі в робітничій родині. Після закінчення школи вступила до Одеського університету на філологію. Проте вже через рік перейшлв до консерваторії, яку закінчила 1948 року з червоним дипломом. Протягом 1948–1968 років – солістка Київського театру опери та балету. Народна артистка СРСР (1952). Від 1949 року виступала в багатьох країнах Європи, в Канаді, Китаї та Індії. Здобула першу премію на міжнародному конкурсі співаків-солістів у Берліні 1951. У 1968–1989 викладала в Київській консерваторії, де очолювала кафедру сольного співу.

Слухати тут: https://www.youtube.com/watch?v=39lgQuVXbVE

…і в світі

Карл Ясперс (1883-1969), німецький філософ, психіатр.

Один з основоположників релігійного екзистенціалізму. Навчався медицині в Берліні, Геттінгені і Гейдельберзі, але вже тоді цікавився філософією: відвідував семінари і читав Канта. Після закінчення університету працював науковим асистентом-добровольцем у Гейдельберзькій психіатричній клініці Франца Ніссля. У 30 років написав «Загальну психопатологію» – книгу, яка протягом десятиліть залишалась «професійним Євангелієм психіатрії». Через 2 роки він кидає психіатрію заради філософії. З 1921 року Ясперс – професор філософії Гейдельберзького університету. В 1923 публікує «Ідею Університету», в 1931–1932 рр. – «Духовну ситуацію часу» і тритомну «Філософію», яка зробила його одним з провідних філософів Німеччини. З приходом до влади націонал-соціалістів його позбавляють права публікувати свої праці і звільняють з роботи як політично неблагонадійного. Одружений на єврейці, Ясперс втрачав усі свої права. Подружжя жило з відчуттям постійної загрози. За два тижні до їхньої, вже призначеної, депортації до табору, Гейдельберг звільнили американці. В 1945 році Ясперса поновили на посаді і запропонували очолити міністерство культури, проте він відмовився. Філософська публіцистика Ясперса повоєнних років присвячена в основному одній головній темі – як врятувати людство від тоталітаризму. Виходять друком його праці «Філософська логіка», «Введення в філософію. Розум і антирозум», роботи про К’єркегора та Шеллінга.

Віктор Флемінг (1889–1949), американський кінорежисер, оператор. Лауреат премії «Оскар» за фільм "Віднесені вітром".

Народився в Каліфорнії. Був автогонщиком і фотографом, у 1911 році спробував себе в ролі асистента кінооператора. Був оператором декількох фільмів за участю Дугласа Фербенкса. Під час Першої світової війни Флемінг займався аерофотозйомкою в розвідці, а потім супроводжував президента Вудро Вільсона в поїздках по європейських країнах як старший оператор. У 1919 році Флемінг повернувся до Голлівуду, і в цей час відбувся його режисерський дебют з двох стрічок: «Коли клубочаться хмари» і «Ніженка», в яких зіграв Фербенкс. Його картини завжди виходили успішними, професійними – це, зокрема «Острів скарбів», «Великий вальс», «Чарівник країни Оз» (з Джуді Гарленд, «Оскар» 1940 року), «Відважні капітани» (пергший «Оскар» Спенспера Трейсі) чи «Жанна д’Арк» (з Інгрід Бергман, два «Оскари» – за костюми і операторську роботу). Найкращою ж роботою Флемінга визнаний фільм «Віднесені вітром» за однойменним романом Маргарет Мітчелл з Вів'єн Лі і Кларком Гейблом у головних ролях.

Віктор Флемінг помер 6 січня 1949 року від серцевого нападу.