Встигнути до 1 вересня

Українська освіта постраждала від війни не менше, ніж інфраструктура. Але новий навчальний рік має розпочатися вчасно для всіх українців, де б вони не знаходилися та в якому становищі б не опинилися. Для цього нам доведеться діяти швидко – і не завжди з правилами

Випускник з окупованого Херсона не може виїхати для складання мультитесту. Сєвєродонецьк під постійними обстрілами. В Житомирі відносно спокійно, але в березні будівлю школи зруйнувала російська ракета. Київська школа ціла, але залишається ризик «прильоту». Польська школа гостинно прийняла українських дітей, але вони все одно сумують за рідними домівками. Університет з Маріуполя переїхав у Дніпро, але встановити зв’язок поки вдалося не з усіма студентами та викладачами.

Кожна історія українського студента, школяра чи викладача – це маленький тривожний вогник. З цих вогників складається одна велика пожежа. Мусимо визнати: українська система освіти зазнала не менш потужного удару, аніж мости, аеродроми та нафтобази.

Різниця в тому, що у випадку освіти маємо чіткий дедлайн для відновлення системи. Це – 1 вересня, початок нового навчального року.

Ця дата має не лише академічне, а й психологічне значення. Війна розкидала мільйони українців по світу: від підвалу сусіднього будинку до далекої Ірландії. І кожен з цих людей чекає сигналу, що Україна про нього не забула.

І ми дійсно нікого не покинемо!

Українські школярі, студенти та абітурієнти розділилися на декілька категорій. Кожна з них має свої проблеми. І для кожної ми розробляємо окремі механізми для безпечного вступу до навчальних закладів або для продовження навчання.

Мешканці неокупованих територій. Умовно кажучи, киянин йде до школи в Києві. Начебто тут все зрозуміло, та є декілька «але». До столиці повернулися не всі учні та вчителі. До класів треба зарахувати тимчасових переселенців. А головне – подбати про безпеку під час повітряних тривог.

Внутрішньо переміщені особи. Харків’янин з розбомбленої Салтівки йде до школи в Ужгороді. Найменший обласний центр України зіткнеться з проблемою «перенаселення» шкіл. Таких випадків буде багато: діти із зруйнованих районів Сходу масово переселилися в інші регіони України, передусім на Захід. Наш парламентський комітет незабаром винесе на голосування Ради законопроєкт, який знімає обмеження на максимальну кількість дітей в класі – зараз це 30 учнів. Це точно спрацює для дистанційної освіти, але може призвести до перевантаження класів при фізичній присутності дітей. Тому маємо й план Б: розконсервовуємо школи, передусім в сільській місцевості, які в мирний час були закриті через недостатню кількість дітей. Подібні кейси вже маємо на Київщині, куди переїхало багато переселенців.

Українці за кордоном. Навіть навчаючись за кордоном, можна і треба залишатися українцем. З наших зарубіжних відряджень ми зрозуміли, що лише окремі країни надали українським школярам можливість навчатися українською мовою. Зараз ми займаємося організацією класів з українською мовою викладання та забезпеченням наших дітей українськими книжками. Ще один варіант для української дитини – навчатися в іноземній школі, але паралельно організувати навчання українською мовою з отриманням українських освітніх документів. Вже працює Міжнародна українська школа, сертифікована Міністерством освіти. Її учні навчаються в один з вихідних днів, очно або дистанційно. Наше завдання – покращити та масштабувати цей кейс. У такий спосіб діти одночасно отримуватимуть європейську освіту і не втрачатимуть зв’язок з Україною.

Мешканці «нових» тимчасово окупованих територій. Це дуже болюча проблема. Орки блокують виїзд для мешканців Херсона, Енергодара, Мелітополя. І насильно переводять місцеві школи на російські програми. Ми розробляємо механізми, за допомогою яких діти, що не можуть виїхати з окупації, матимуть можливість поступати до українських вишів.

Мешканці «старих» тимчасово окупованих територій. Механізм прийому мешканців Криму і так званих «ДНР» та «ЛНР» до українських вишів без ЗНО успішно працює вже кілька років. Ми розуміємо, що цього року таких абітурієнтів буде значно менше. Але вони – теж українські громадяни, і ми повинні рятувати тих, хто цього бажає. Тепер вже не просто від «руського міру», а ще й від примусової мобілізації на та освіти «під знаком Z». Цього року українські виші можуть запропонувати їм складати вступні іспити дистанційно. Згідно чинного законодавства, заклади вищої освіти мають таке право – залишається розробити механізм таких іспитів.

Поранені та хворі. На жаль, не всі школярі та студенти 1 вересня будуть в змозі прийти в класи та аудиторії. Для таких людей потрібне дистанційне навчання в лікарнях, психологічна реабілітація, поступова інтеграція в колективи після одужання.

Діти, що втратили батьків. Найбільш вразлива категорія. Такі люди потребують не просто навчання, а турботи, опіки, психологічної підтримки.

Ще одна проблема – шкільні підручники для 5 класу Нової української школи (НУШ). Наклад цих книжок мали надрукувати цього року, але виділені бюджетні кошти перекинули на потреби оборони. Ми з Міністерством освіти працюємо над цим питанням. Зокрема, прагнемо забезпечити дітей хоча б електронними версіями підручників.

Ми розуміємо, що задля вирішення усіх перерахованих проблем нам доведеться ламати деякі правила класичної освіти. Але зараз мова не про дотримання правил, а про швидкі відповіді на виклики.

Так вчиняють країни Європи, які суттєво спростили правила прийому українських переселенців до шкіл та дитсадків – від них не вимагають здачі вступних тестів, знання місцевої мови тощо. І ми щиро вдячні нашим європейським партнерам за таке розуміння.

Коли гасиш пожежу – не маєш часу стукати в двері та витирати ноги при вході. Натомість маєш право розбити вікно, щоб врятувати людей.

Сьогодні українську освіту рятує кожен її працівник – від шкільного вчителя і ректора вишу до міністра і депутата. Я пишаюся тими, хто змагається за перемогу на освітньому фронті. Завдяки таким людям українська освіта була, є й буде!

Юлія Гришина

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства