Українізація має доходити й до нашої діаспори

Кажуть мені друзі з України, що за час війни значно покращав стан користування українською мовою. І то не тільки в столиці, але й у Запоріжжі, Дніпрі, Харкові… Незаперечним є те, що на фронтових лініях українського захисту є також і російськомовні патріоти, але на загал,  поволі люди в Україні зрозуміли важливість користування українською мовою. 

Рівночасно Президент України, актор за професіэю, який до 2019 року, мабуть, не часто розмовляв українською мовою, сьогодні не тільки розмовляє плинно, а й став героєм молодої Української держави, захоплюючи і переконуючи своїми виступами та своєю одчайдушною поведінкою цілий світ. Приходять на думку також молоді українки, представник уряду Ольга Стефанишин, представники парламенту Кіра Рудик, Леся Василенко, які вражають своєю молодістю, виглядом, поставою і вмілістю представити українську справу перед світом хіба на диво надзвичайною англійською мовою. Не менш знаменитими є ті бабці, які переховують у себе п'ять коктейлів Молотова для захисту свого села чи сусідства. 

Як може комусь не заімпонувати український народ, його хлопці та дівчата які завдають завзятий опір другій за потужністю військовій силі у світі, так що сьогодні мова про нашу перемогу!

На жаль, ця українізація чи одчайдушність не дійшли до діаспори, бодай до тих кругів, у яких я обертаюся. Так само як я горджуся нашим народом на рідних землях, мене не вдовольняє наша діаспора. Я належу до кількох наших організацій і співпрацюю з багатьма іншими. Жодній не належаться п'ятірки. У найкращому випадку можна похвалитися тільки задовільним вислідом. 

Багато з них запровадили фонди допомоги, але куди їдуть ці гроші –  ніхто не знає. Навіть щодо націоналізації вона відсутня.  Спілка Української Молоді, напевно, моя найбільш улюблена організація, до якої я належу змалку, перепроваджує більшість свого процесу листування, тощо англійською мовою. У домівці чи на оселі ледве чути українську мову. І це не тільки серед юнацтва, а й серед виховників. Український конгресовий комітет Америки, установа, в якій я працював роками, проводить наради Екзекутиви, а також і звіти англійською мовою. Фінансові звіти зовсім не адекватні.  Наукове Товариство імені Т.Г. Шевченка, установа, до якої я маю велику пошану через її історію, хоча сьогодні дуже критично ставлюсь до її проводу, який громадсько і професійно себе компрометує слабою діяльністю,  конфліктами інтересів, браком етики і навіть часто проводить свої наради не мовою свого патрона. Навіть старші за мене члени Товариства ламають язики, виступаючи на нарадах англійською мовою. Навіть у моїй (бо я очолюю)  Фундації  УВУ мудрагелі, і то старі, стараються впроваджувати англійську мову. Я навіть не згадую професійні установи українців, такі як Український Інститут Америки чи Товариство Правників чи Лікарів, які  керуються майже виключно англійською мовою. 

У Провідну неділю на цвинтарі православному Св. Андрія ледве було чути говірну українську мову. Правда, священники правили більшості по-українському. Але були випадки, що навіть мелодію православну чи католицьку  «Христос Воскрес!» збурили словами  «Christ Has Risen!» Невже ж ми не можемо заспівати два слова по- українському. І не диво хіба, бо у різних українських церквах сьогодні лунають слова не «Господи помилуй!», а «Lord have mercy!». Дійсно, Lord have mercy на нашу українську громаду в Америці.  

Те, що є позитивом Ольги, Кіри чи Лесі з України, вміло виступаючи перед американськими чи  світовими журналістами елоквентною англійською,  – це не вказівка позбутися рідної мови у діаспорі. У моїй власні родині ближчій і дальшій, син з батьком або мати з донею здебільша розмовляють англійською мовою,  а вже не говорю зовсім про розмови серед молодшого покоління.

Моя дорога сестра недавно захворіла, була госпіталізована та переходила медичні процедури. Одна медсестра її запитала після першої операції, яке її найбільше бажання. Вона відповіла, щоби її внуки розмовляли по-українському. Але є мало таких Ларис. Прогрес у її оздоровленню родина оцінює на підставі, як часто Лариса звертає увагу своїм дітям і внукам, щоби вони розмовляли по-українському. Натомість більшість моїх знайомих українців у США вважають модним, а то й крутим (це, здається, українське слово) розмовляти з іншими українцями англійською мовою. Поведінка моєї сестри мені імпонує. Поведінка модних українських знайомих мені не підходить.

Ця війна, крім тяжких випробувань, повинна бути відродженням нашого народу також у діаспорі. У нашій історії війни і випробування нас гартували, а то і героїзували.  Україна нищиться фізично війною але вона відроджується духовно. Її одержимий народ прокидається національно. Дорогі діаспорчани, якщо хочете  бути дійсно частиною цього народу, починайте з того,  що вчіться і розмовляйте українською мовою. Це не аналіз нашої громади чи нації. Це крик душі!

Аскольд  Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства