Фейки в крові, або основа російсього «націєтворення»

Дослідження цього явища в еволюційному вимірі дає підстави стверджувати, що така діяльність завжди супроводжувалась засобами інформаційно-психологічного забезпечення. Як у попередні часи, так і на сучасному етапі кремлівська влада спирається у своїй загарбницькій діяльності на потужне ідеологічне підґрунтя. З одного боку, у такий спосіб відбувається виправдання відверто загарбницьких дій російського уряду. Разом з тим, з іншого боку, населення як самої росії, так і підкорюваних країн, а також і всіх членів міжнародної спільноти піддається систематичному впливу задля мінімізації можливого суспільного спротиву при здійсненні експансії. Практика свідчить, що багато в чому інформаційно-психологічні засоби супроводження російської експансіоністської діяльності почасти не лише доповнюють, а й заміняють інші інструменти її реалізації. Така ситуація мала місце за часів імперської та радянської форм існування росії і зберігається донині.

Іще з часів перших московських князів стала утверджуватись очевидна на сьогодні закономірність, що росія без експансії існувати не може. Однак, на відміну від інших держав, які створювали потужні колоніальні імперії (Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини), Московія не мала для цього належного ресурсного потенціалу. З огляду на цей факт на допомогу стали приходити ті методи діяльності, які на сьогодні називаються способами ведення гібридної війни. Так, зокрема, загарбання в 1569 р. частини Польщі (на той час – Речі Посполитої Польської) й утворення там сепаратистського анклаву під назвою «Лівонське королівство» було здійснене Іваном Грозним з опорою на ту частину польської шляхти, яка опинилася в опозиції до короля. Ця акція була представлена як «допомога» повсталим і поєднана із закликами про «повернення» під московський скіпетр захоплених поляками раніше «споконвічно російських» територій. Доволі показово, що втрата віри до щирості намірів московського царя з боку шляхетства призвела до того, що він у 1584 р. змушений був просити перемир’я і з ганьбою повертатися додому. Остаточна окупація московітами Речі Посполитої була відкладена аж до останньої чверті XVIII ст. У той час на троні перебували по черзі двоє проросійських ставлеників, політика яких штучно довела країну до глибокої політичної, економічної та соціальної кризи. Такий стан речей дозволив росіянам переконати міжнародну спільноту в «неспроможності» самостійної польської державності. Відтак, союз «чорних орлів» у складі росії, Австрії та Пруссії здійснив відомі «поділи Речі Посполитої» 1772, 1793 та 1795 рр., не зазнавши при цьому ніякого зовнішнього опору. Більше того, у той час польські повстанці не здобули підтримки від інших країн. Активізація свити імператриці Катерини ІІ на зовнішньополітичній арені нівелювала практично всі можливі перешкоди для анексії більшості польських територій. Більше того, за результатами Віденського конгресу 1815 р. вони здобули офіційне формальне закріплення як частина російської імперії під назвою «Королівство Польське Конгресове».

Польські події, у свою чергу, були використані росією як маневр для відвернення уваги Заходу від захоплення Кримського Ханства в 1783 р. та включення його до складу імперії. Не зупинило росіян навіть те, що згідно з умовами кількох договорів з Османською імперією, укладених ними в період 1772–1779 рр., татарські народи визнавалися самостійними – претензії обох імперій щодо їхньої державності нівелювалися. Росіяни створили свого роду інформаційний привід для початку «добровільного прийняття під російську державу» такої стратегічно важливої і бажаної території. Так, у 1778–1779 рр. у середовищі кримчан розпочалося поширення чуток про нібито винищення християнського населення ханства турецькими властями. У свою чергу, росія обіцяла «захист» єдиновірних в обмін на перехід під владу корони. Окреме завдання було надане графу М. Кутузову – схиляти місцевих чиновників до непокори османській владі. За успішне виконання поставленої задачі Катерина ІІ пожалувала своєму офіцеру чин генерал-майора. У результаті цих акцій у 1783 р. кримські беї та мурзи добровільно склали присягу на вірність російському монарху.

За радянських часів особливо яскраво інформаційно-психологічне супроводження відкритої фази експансії проявлялось як через приховування справжніх намірів московського керівництва щодо конкретних країн, так і шляхом «героїзації» уряду та військ, які брали участь у встановленні «миру в усьому світі». Ці риси очевидні, зокрема, у випадках придушення повстань у країнах соціалістичного табору (Румунія, Чехословаччина) та в ході кампанії в Афганістані 1979–1989 рр. Істотно також, що в ході намагання повернути під свій контроль усі колишні території російської імперії радянська росія, поширюючи міф про їхню «споконвічну російськість», спиралася на залишки колишніх імперських урядовців і воєначальників у цих країнах (зокрема, на К. Маннергейма – царського генерала, який став президентом незалежної Фінляндії). Для радянських же громадян відкрита зовнішня експансія доволі часто подавалась як чергові військові навчання (зокрема, у випадку з участю в громадянській війні в Іспанії 1935–1939 рр. та гонкою озброєнь напередодні окупації західноукраїнських земель у перші роки Другої Світової війни).

Експансіоністська діяльність російської федерації як пострадянської модифікації Росії позначена багатьма рисами, сформованими в царський та радянський періоди. Це стосується, зокрема, й інформаційно-психологічного супроводу таких заходів, що досить яскраво видно й у випадку з Україною. Так, анексія АРК в 2014 р. супроводжувалася поширенням у засобах масової інформації фейкових повідомлень щодо нібито утисків кримського населення новою «фашистською» владою, яка установилася в нашій державі після втечі януковича, його «насильницької українізації», а також необхідності «відновлення історичної справедливості». Проведений під дулами автоматів «референдум» щодо «самовизначення Республіки Крим» був використаний Кремлем для демонстрації «добровільності» входження до складу РФ нового «суб’єкта федерації» перед міжнародною спільнотою. У випадку з окупацією окремих районів Донецької та Луганської областей росія більш активно вдалася до розвитку образу «київських карателів» у сюжетах новин, тим самим видаючи себе за «захисника» місцевого населення, як і раніше робили московські царі. Саме тому на етапі встановлення контролю над зазначеними територіями з боку рф значного опору місцевого населення не було.

Якщо ж розглядати російську експансію щодо України не лише як окупацію названих регіонів, а як системне явище, то слід звернути увагу на той інформаційний масив, який поширюється російськими користувачами в Мережі Інтернет щодо історії та культури як України, так і самої Росії. Особлива активізація такої діяльності на сучасному етапі пов’язана з такими знаковими датами, як 100-річчя розпаду Російської імперії в 2017 р. і така ж річниця утворення СРСР у 2022 р. Зокрема, створено не один цикл фільмів під егідою російських урядових телеканалів, логіка яких вибудована головно на демонстрації контрастів у розвитку колишніх радянських республік за часів російської окупації і після здобуття незалежності. Причому висновки з такого порівняння, природно, сформульовані в проросійському ключі. Також доволі часто місцеві режими звинувачуються в русофобії як «невдячні» за попередні роки «розквіту» під егідою Кремля. Спекуляція на «спільному походженні» українців і росіян набуває нових звучань, а «ефемерність» української державності, «видуманої» австро-угорським урядом, стала чи не головним аргументом російського політикуму щодо недоцільності існування України як окремої держави. Очевидна подібність цих та інших заходів інформаційно-психологічного впливу з тими, які застосовувалися за часів царської та радянської росії.

Існують такі риси заходів інформаційно-психологічного супроводження відкритої фази російської експансії:

спрямованість на нейтралізацію опору з боку населення підкорюваної держави або її частини та міжнародної спільноти;

використання нарівні з традиційними засобами ведення окупації та встановлення окупаційного режиму;

активна спекуляція «виключністю» ролі Росії на міжнародній арені та в «історичних долях» конкретних країн;

підкреслення далекосяжності експансіоністських намірів та статусу Росії як «великої держави»;

створення інформаційних приводів для відволікання міжнародної спільноти від дійсних намірів Росії щодо конкретної країни.

Наведений вище історичний досвід засвідчує, що в основі протидії інформаційно-психологічному супроводженню відкритої фази російської експансії мають лежати заходи з його стримування. Ресурс останніх повинен полягати, поряд із активною контрпропагандою, у випереджальних заходах держави, яка стала об’єктом експансії, зокрема через взаємодію з іншими членами світового співтовариства.

ЗУПИНЯЮЧИ ФЕЙКИ, ОБЕЗЗБРОЮЄМО АГРЕСОРА! РАЗОМ ВПЕРЕД ДО ВПЕВНЕНОЇ ПЕРЕМОГИ!

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства