Двоголовий Месія, або кого і від кого «рятують» росіяни

Найбільш поширеним із них є виправдання інтервенції нібито прагненням допомогти конкретній країні, навіть врятувати її від неминучої загибелі. Ця риса була властивою для зовнішньої політики і Московського царства, Російської імперії, і радянської Росії. У зв’язку з цим у колах радянських дисидентів така тактика отримала назву «месіанізм» – від імені Месії, одного з біблійних пророків.

Російський месіанізм – це комплекс методів російської зовнішньої політики, заснованих на її архаїчною експансіоністської ідеології і спрямованих на маскування відкритих агресивних намірів під добровільну допомогу російського уряду іншим країнам.

У 1722 р., за рік після проголошення Російської імперії, було перевидано написану ще в 1601 р. працю італійця М. Орбіні «Історіографія народу слов’янського». Ідею цієї книги відображають такі слова з неї: «Російський народ є найдавнішим на землі народом, від якого походять усі інші народи. Імперія мужністю своїх воїнів і кращою у світі зброєю тисячоліттями тримала весь світ у повинності і покірності. Росіяни завжди володіли всією Азією, Африкою, Персією, Єгиптом, Грецією, Македонією, Іллірією, Моравією, Шльонською землею, Чехією, Польщею, усіма берегами Балтійського моря, Італією і багатьма іншими країнами і землями ...». Автор настільки сумнівної праці служив ігуменом у Рагузі, де росіяни вже давно займалися розповсюдженням свого культурного і релігійного впливу. Так, невіглас ігумен, праці якого не мали нічого спільного з історичною реальністю, по суті ставав національним героєм, адже завдяки йому нібито збереглася справжня історія російського народу, викрадена папською агентурою.

Український дисидент єврейського походження І. Клейнер виділив перелік питань, які в різний час були предметом діяльності національних рухів неросійських народів в складі спочатку Російської імперії, а потім і СРСР. До цих питань, на думку дисидента, були віднесені такі: дискримінація національних мов і культур, мовна та культурна русифікація в галузі літератури, мистецтва, освіти і громадських відносин; фактичне позбавлення неросійських радянських республік державного суверенітету, проголошеного радянської і республіканськими конституціями; позбавлення представників національних меншин, які проживають за межами своїх національних республік, можливості здобуття освіти рідною мовою і залишатися в рамках своєї національної культури в той час, як росіянам, які проживають в національних республіках, надано право культурно–національної автономії; цілеспрямоване перемішування населення (включаючи минулі депортації) з метою зменшення на кожній національній території відсотка місцевого населення і збільшення ролі російської та взагалі чужоземної складової; судові та позасудові переслідування осіб, які виступають на захист національних інтересів, національних мов і культур або намагаються змінити національну свідомість; традиційна російська імперіалістична політика, продовження і поглиблення цієї політики в СРСР, засудження російського колоніалізму і вимоги національної незалежності або справжньою культурно–національної автономії.

Суть релігійного месіанізму втілюється в формулюванні «захист єдиновірних народів». Стосувалося це в основному країн Східної Європи, за поширення впливу на які росіяни постійно конкурували з Османською імперією. Остання була мусульманською державою, а тому уряд самодержавної імперії, скориставшись явною або передбачуваної експансії ісламу на конкретній території, проголошувало необхідність захисту її православного населення, тим самим створюючи привід для поширення на неї свого впливу. При цьому, такі країни, як Сербія, Болгарія, Валахія мали власні метрополії, створені набагато раніше московської. У зв’язку з цим царизм їх розглядав як конкурентів за поширення впливу в регіоні і поступово ліквідував, створюючи, зокрема, власні мережі духовної освіти у відповідних країнах. Загалом же створення християнського центру в Москві (а потім в Санкт-Петербурзі) на противагу Риму чітко окреслювали експансіоністські наміри російського царизму. Принципи «християнської єдності» в російській політиці продовжують зберігати актуальність і донині.

Релігійний месіанізм сприяв зародженню іншого різновиду цього явища – культурного заповідника. Як уже зазначалося, росіяни створювали релігійні навчальні заклади в інших країнах. Поряд з цим, відбувалося поширення і відповідної духовної та навчальної літератури, написаної російською мовою. Така русифікація супроводжувалася поширенням тез про «недостатній рівень розвитку» відповідних національних мов і культур, а за часів Катерини II – про необхідність «просвіти» народів, які Російська імперія мала намір підкорювати, була виділена як окремий напрямок експансіоністської політики. Починаючи з останньої чверті XIX ст., російські переселенці (переважно офіцери і делеговані посадові особи для участі в роботі місцевої адміністрації) стали утворювати потужні культурні центри за кордоном, діяльність яких була спрямована на боротьбу з «відсталістю» та «неповноцінністю» місцевих культур, а також на фактичне звернення місцевого населення до зразків російської культури замість власної. На сьогодні такі центри також діють, зокрема найбільш потужні з них – у Болгарії і Молдові.

Квінтесенцією російського месіанізму є його політичний різновид. Починаючи з середини XVII ст., факти приєднання до Московії багатьох територій (у тому числі, українських) трактувалися не інакше як «допомога братнім народам» і «добровільне приєднання». Для того, щоб таким чином приєднувати важливі землі, росіяни вивчали ті країни, у яких потенційно могла бути загроза захоплення сильними сусідами, і використовували таку ситуацію для поширення протестних настроїв серед місцевого населення. Одночасно з цими процесами відбувався детальний збір відомостей про географічне положення країни, її культуру, історію, економіку, побут населення, що іноді тривало десятиліттями. Маючи підготовлений базис, російська влада бралася за створення засобами інформаційної пропаганди образу «Росії – рятівника» у свідомості місцевого населення. За таких умов місцеві правителі, усвідомлюючи, як правило, важке соціально-економічне та політичне становище свого народу, були змушені добровільно відправляти російському монарху лист з проханням про прийняття «під високу руку»

Сутність московської державності, яка зводилася до зміцнення свого становища на міжнародній арені за рахунок систематичних загарбницьких акцій щодо інших країн, обумовила формування експансіоністського ухилу в російській зовнішній політиці. Відповідно, основними методами її ведення стали створення таких приводів для війни та її розв’язування:

«захист кордонів» – необхідність підкорення народів, що проживали поблизу московських кордонів, мотивувалась начебто наявністю загрози з їх боку для російської державності;

«допомога» – ініційована російським урядом необхідність «підтримки» народів, які, за твердженням царату, відстають у плані економічного чи культурного розвитку;

«задоволення прохання про допомогу» – процес включення до свого складу територій тих держав, які «добровільно» висловили прохання щодо допомоги їм у боротьбі із зовнішніми ворогами;

«захист братніх народів» (єдинородних, єдиновірних) – виправдання для відкритого вторгнення на територію держав, етноси яких сповідують православ’я як панівну релігію та/або розглядаються російським урядом як слов’янське населення єдиного з їхнім народом походження;

«возз’єднання давньоруських земель» – започаткована ще першими московськими князями політика «повернення» під своє панування територій, які входили до складу Київської Русі за часів її розквіту впродовж IX–XI ст. Спадкоємцем київських князів уперше проголосив себе Іван IV Грозний у середині XVI ст., після чого цей напрям став панівним у московській зовнішній політиці аж до кінця XVIII ст.;

«порятунок російського населення» – концепція, що виправдовує дії російського уряду щодо агресії відносно територій із доволі компактним проживанням численних емігрантів із Росії. Такі переселення здебільшого мають цілеспрямований характер для подальшого використання як приводу. За рахунок цієї міфологеми сформувався феномен «російського зарубіжжя» – такого собі ареалу поширення російської культури і, відповідно, політичного впливу за кордоном через емігрантські осередки.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства