Данило Галицький. Другий по Соломонові (продовження)

Частину першу читайте тут

Подробиці подорожі Данила Галицького відстанню у 1000 км та його 25-денне перебування у столиці Болгар Сарай-Бату могутнього улусу Джучі (Дешт-і-Кипчак, Біла орда) швидко долетіли до Руської землі. Усі оповідачі відзначали, мовляв, як для суворого ординця, доволі гостинно приймав на Волзі Галицько-Волинського князя Бату-хан. А “Літопис руський” так події виклав:

- І поклонився він (Данило. - авт.) за звичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, (Батий), сказав: “Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, - то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?”  І він сказав: “Досі я не пив. А нині ти велиш - я п’ю”. Він тоді сказав: “Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!” І він, (Данило), випивши, поклонився за звичаєм їх, (і), промовивши свої слова (подяки), сказав: “Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій” (старша дружина Великого хана Угедея. - авт.). (Батий) сказав: “Іди”. Пішовши, він поклонився їй за звичаєм. І прислав (Батий) вина дзбан, і сказав: “Не звикли ви пити молока, пий вино!”

“О, лихіша лиха честь татарськая!” - завершив характерним вигуком той уривок Нестор-літописець. Так, у сухому залишку, виходило, Данило Галицький отримав ярлик (ханську грамоту) на Галицьку й Волинську землі, але потрапив у васали до Степу. Менш із тим, як для ординця, Бату-хан приймав князя Данила гречно, відкрито демонструючи гостю повагу: не примушував плазувати з-поміж багать (язицький обряд очищення дугжууба) і не вимагав виявляти в усьому покору тощо.

Натомість у Сарай-Бату онук Чингізхана запропонував холмському володарю …вино замість традиційного для степовиків кумису, а найголовніше, більше не повертався до вимоги віддати Орді половину князівства. Отож, не принижуймо достойника: номінальне (читай: дипломатичне) визнання васалітету від улусу Джучі та подальше прийняття корони від Папи Римського сприяло зміцненню влади Романовичів не так у Галицько-Волинському князівстві, як на всіх теренах майбутньої Русі.

***

Впорядковані відносини з монголами пішли на користь Данилу Романовичу. Досі погордливий король Угорщини Бела IV раптом погодився на шлюб своєї дочки Констанції зі старшим сином Данила - Левом. Для Галицького князівська це було вкрай важливо, адже у майбутньому саме той династичний шлюб політично уможливив участь Данила Галицького в боротьбі угорського короля з чеським монархом за… австрійську спадщину.

Далі - більше. 27 червня 1252 р. князь Новогрудський, один із молодших синів руського князя - Роман Данилович (1230-1261), одружився з наступницею трону герцогства Штирія, австрійською герцогинею Гертрудою з Бабенберзького дому (Haus Babenberg), яка шостий рік боролася з власною… тіткою Маргаритою у міжусобній війні за трон покійного від 1246 р. батька, герцога Фрідріха II.

Данило Галицький лише чекав на привід. І невдовзі заявив права на володіння герцогства Штирія: правильно зрозумійте, це ж посаг його невістки! У 1253 р. український князь розпочав війну за австрійський трон, але його участь у спільній європейській кампанії з угорським королем Белою IV була… невдалою.

***

Чому? Річ у тім, що того разу в діла родинні втрутився Святий Престол.

Проти монархічного шлюбу Романа і Гертруди особисто виступив Папа Римський Іннокентій IV, котрий узяв та визнав легітимність на австрійському престолі богемського королевича Пржемисла Оттокара II (1233-1278). Бо, мовляв, його дружина Маргарита є… більш близькою родичкою покійного Фрідріха ІІ. Окрім того, угорці завжди своє на думці тримали, за цієї причини в землях герцогства Штирія належної допомоги Роман Данилович не знайшов.

Мене цікавило, чому намісник Святого Петра того разу виступив проти України?

На поверхні лежать помста й політичний розрахунок.

По-перше, у такий спосіб Іннокентій IV відігрався. Пригадуєте, митрополита всієї Русі Кирила ІІ висвятили не в Ліоні (тодішній резиденції Папи), а в Константинополі, точніше, у Нікеї (Ізнік); а значить, не унія зайшла у Галицько-Волинське королівство, а християнство грецького чину.

По-друге, стратегічно Папа Римський вирішив власне геополітичне питання, бо після смерті батька, короля Вацлава І Одноокого 23 вересня 1253 р., чеський стіл перейшов до сина - Оттокара II. Здається, саме перспектива поєднати під однією короною Чехію та Австрію могла стати політичною противагою амбіціям Східної Римської імперії, що зростали і зростали.

І, по-третє, князю Данилу курія надсилала корону від Папи Римського, але холмський володар відмовився її прийняти, допоки Святий Престол йому не пообіцяє допомогти у битві з… Ордою.

***

Ситуація складалася критична. Одного дня галицький княжич та австрійська герцогиня Гертруда опинились у замку Гімберг, що на південь від австрійської столиці, навколо якого… отаборилося військо чеського королевича Оттокара II. Нишком вислизнувши з облоги, наприкінці 1253 р. “герцюк Ракушський” (герцог Австрійський) Роман Данилович повернувся до Галицько-Волинського князівства. Звісно, австрійські хроніки закидають (Леонід Войтович), що князь  напризволяще покинув дружину та однорічну дочку Марію, тоді як Нестор-літописець (і Михайло Грушевський) стверджує, мовляв, чоловік виїхав за порадою самої Гертруди.

Вам цікаво буде дізнатися, що пишуть цнотливі австрійські хроністи про інших учасників тих підкилимних битв за австрійську корону? Будь ласка.

У 1261 р. героїчний воїтель Оттокар II розірвав шлюб із герцогинею Маргаритою і в Австрії оголосив себе одноосібним монархом. Через шість років він вигнав із герцогства Штирія і герцогиню Гертруду, тітку колишньої дружини, разом із її  дорослим сином Фрідріхом, оскільки родичі не вгамовувалися та готували змови та замахи, намагаючись повернути Бабенберзький дім законним власникам - франкському роду баварського походження. Один із  розумних та заможних царів давньої держави Ізраїль Соломон так напучував:

- Мудрий бачить лихе і ховається, а безумні йдуть і караються.

***

Та повернімося до головної теми.

У Данила Галицького із чадами клопоту була справді ціла купа.

Напрошується навіть запитання, а чому тоді князь наймолодшому синові Роману на допомогу не прийшов? Бо третій рік холмський володар бився на іншій війні, яку ось-ось мав завершити вдалим… династичним шлюбом.

Трохи передісторії. Засновник Литовської держави, родоначальник династії Міндовговичів, князь і перший король Литви (1253-1263) Міндовг (Mindaugas; 1203-1263) теж багатотрудно збирав власну державу. У 1251 р. він прийняв католицтво, а 17 липня 1251 р. особисто на владу його відповідно до булли Папи Римського Іннокентія IV коронував єпископ Хелменський. Із роками войовник підкорив усіх литовців, у 1240 р. став Великим князем, котрий об’єднав Аукштайтію (східна Литва), Жемайтію (західна Литва) та Чорну Русь (західна Білорусь). Його столицею став Новгородок-Литовський (нині - Гродненська область, Білорусь).

У 1250-1253 рр. із різних причин Галицький князь Данило вів війну з Міндовгом. Усе почалося на рівні сімейного конфлікту, коли правитель вигнав із Литви небожа, князя Товтивіла (Tautvilas; ?-1264), а той за підтримки Данила Романовича та свого вуйка, Жемайтійського князя Вікінта, вирішив боротися зі свавіллям.

Улітку 1251 р. об’єднаний литовсько-галицький союз здійснив невдалий похід проти Міндовга та узяв супостата в облогу в замку Ворута. Першу атаку захисники відбили, а вранці арбалетники Лівонського ордену завдали такого нищівного удару, що Товтивіл не просто зняв облогу, а відступив у західну Литву. Того ж року у відповідь князь Міндовг контратакував Жемайтію та оточив столицю Вікінта - Твиреметь.

***

Велич політика подеколи перевіряється вмінням вчасно збагнути, що це не твоя війна, сусід, який доти вважав, що схопив Бога за бороду, - знекровлений, а значить, із ситуації слід стригти купони. Трирічна війна знекровлювала сусідні держави. Коли битви ущухли, Литовський князь Міндовг став зговірливим. Він не тільки уклав з Данилом Галицьким мирну угоду і створив військовий союз з Галицько-Волинським князівством, спрямований проти ординців, а й погодився на династичний шлюб. Так, середній син холмського володаря Шварно Данилович (1230-1269) заручився з дочкою Міндовга. Відповідно до скріпленого документа посагом у 1253 р. нареченої стала… Чорна Русь із містами Новгородок-Литовський, Слонім і Вовковиськ.

Так, землі можуть міняти правителів, але не зазіхання нових власників. 

У 1255-1256 рр. (є версія, у 1258 р.) перший король Литви Міндовг розірвав договір про мир із Данилом Галицьким, розпочав війну проти Галицько-Волинського королівства, бо захотів… повернути назад Чорну Русь з містами Гродно, Вовковиськ, Слонім і Новгородок.

В одній із тих земельних битв, далеко на чужині, у 1258 р. у Новгородку-Литовському наклав головою син холмського володаря, Австрійський герцог Роман Данилович. Лише якихось чотири роки встиг він поцарювати в Чорній Русі у подарованих йому містах Новгородок і Слонім із іншими землями.

- Головне - мудрість: здобудь мудрість, і всім маєтком своїм здобудь собі розум, - говорив цар Соломон. Нічого до тієї поради не додати…

***

Після першої стратегічної перемоги - державно-церковної, яка вивела православного патріарха Русі з-під контролю великого князя Київського (читай: Новгородського), бо той перебував у виразній протатарській залежності, - належало князю Данилові націлитися на перемогу другу, а саме: за будь-яку ціну позбутися окупантів. Іншими словами, сформувати потужну антиординську коаліцію. Завдання (“план християнської ліги”, Михайло Грушевський) здавалося не так глобальним, як військово-континентальним: але якщо з нами віра - з нами і Бог.

Не дочекавшись збройної допомоги від католицької Європи, почав Данило Галицький із походів на прикордонні з монголами землі повздовж річок Случ і Горинь - проти так званих татарських людей. Як мудрий правитель, він реалізував план: зміцнював фортеці (Кременець і Данилів так і не були захоплені), реорганізовував військо (скажімо, відмовився від важких мечів і перейшов на легші шаблі), ударною силою війська зробив важкоозброєну кінноту і таке інше.

Щодо зовнішньої політики, Данило продовжував шукати вигідні міждержавні альянси. Зокрема, він дослухався до пропозицій Папи Римського Іннокентія IV, коли його легат Джованні Да Плано Карпіні ще навесні 1245 р. дорогою до монгольського кагана Гуюка у столицю Золотої Орди - Каракорум запропонував його братові, Волинському князю Васильку, об’єднати зусилля двох християнських церков у битві з кочівниками. Тут було все логічно, намісник Св.Петра сам планував організувати хрестовий похід проти монголо-татарів (Микола Дашкевич). На важливу тему легат і князь тривалий час спілкувалися, але від відповіді Василько Романович тоді ухилився. То розмова була не його компетенції, брат Данило, як нам відомо, саме перебував у нагальних справах у Степу.

Звивистими стежками веде нас доля. Просто на півдорозі до Орди папський легат і князь Галицький зустрілися. За підсумками перемовин у 1246 р.  Данило Романович направив ігумена Григорія, названого в одному із папських листів “абатом з гори Святого Данила”, тобто монастиря Св.Данила Стовпника в Угрівську, Західна Волинь (Ігор Мицько), - до Ліона, аби той встановив дипломатичні відносини з Апостольським престолом. Бо ж Соломон наставляв:

- Розсудливий бачить лихо, і ховається; а недосвідчені йдуть уперед і караються.

***

Між Папою і Данилом Великим виникло ділове листування.

Починаючи з травня 1246 р. Курія надіслала сім листів.

Що це дало - окрім практики в епістолярному жанрі? Прибув архієпископ Пруссії, Лівонії та Естонії Альберт II Зуербеєр (Albert Suerbeer; 1200-1273), який мав оголосити у Галицьких землях начебто унію Православної Церкви з Католицькою. Але чекали й на інші рішення курії. Наприклад, тривалий час Іннокентій IV обіцяв Галичу… потужну військову допомогу з боку альянсу католицьких держав. Врешті-решт, у 1248 р.  Данило Романович листування припинив: із Ліону лунали самі балачки. Хоч мобільних телефонів тоді не було…

Відновилися контакти через чотири роки, за посередництва угорського короля Бели IV, коли наприкінці 1252 р. до кордонів Галицько-Волинського князівства підкотилася монгольська армія белякр-бека (намісника) Золотої Орди на Південній Україні, темника (воєводи) Куремси (Курумиш). Мабуть, Бату-хан дізнався, що Данило Галицький прагне об’єднати для боротьби із Великим Степом сили Русі та Заходу, уклав військовий союз зі своїм зятем, Володимиро-Суздальським князем Андрієм Ярославовичем, - тож направив на непокірних каральну експедицію.

Як на мене, дров до багаття трохи підкинув старший син князя Данила І - Лев Романович. Доки за підтримки поляків батько вів війну з ятвягами (балтська група племен), спадкоємець полонив татарського баскака (збирач мита), зажадавши від бранця присягнути на вірність… холмському володарю. У відповідь темник Куремса спробував взяти волинський Кам'янець (1254). І тоді одноосібно Данило “розпочав війну проти татар”. За всіх часів українці й чорта не боялися.

***

Із перевірених джерел Данило Романович дізнався (Леонтій Войтович) про тяжку хворобу Бату-хана. Отже, настав час активізувати боротьбу за спадщину ординського кагана та переглянути підсумки так званого Західного походу. Як стверджує в розвідці “Коронація Данила Романовича: Дискусійні питання історіографії” директор Центру українських студій імені Д.І.Багалія, кандидат історичних наук Тарас Чугуй:

- Безпосереднім поштовхом активних дій щодо коронації послужили події в землях Північно-Східної Русі. Йдеться про розгром військ зятя і союзника Данила - Володимиро-Суздальського князя Андрія Ярославовича біля Переяслава Заліського 15 травня 1252 р. військами монгольського еміра (князя) Улуса Джучі (Золотої Орди) Неврюя. Похід племінника Батия - еміра Куремси наприкінці 1252 р.- на початку 1253 р. на Пониззя і Південну Волинь також примусив князя Данила тісніше співпрацювати з католицькою церквою.

Дивного тут нічого немає - боротьба за віру християнську тривала різними методами. Чого гріха таїти, але першоієрархи католицької церкви активно залучали на свій бік європейських володарів, надаючи їм… королівські титули. Наприклад, у 1198 р. коронувався правитель Кілікійської Вірменії Левон ІІ, у 1204 р. - болгарський цар Іван Калоян, у 1217 р. - великий жупан Рашки (Сербії) Стефан ІІ Неманич, а 6 липня 1253 р. - литовський князь Міндовг.

Але окрім білих, так би мовити, лебедів, світ роїться чорними лебедями (nigroque cygno або: black swan)… У чому для Данила Галицького полягали виклики? Прийнявши коронацію під час фактичної окупації, він відкрито наражав на небезпеку - не так себе, як рідню та русів.

***

З одного боку, вагання холмського володаря розвіювали мати, велика княгиня Анна-Єфросинія, брат Василько Романович, а також князі лядські (польські) Болеслав V Сором’язливий та Земовит I Мазовецький зі своїми боярами, котрі ідею всіляко підтримували. З іншого боку, Папа Римський єлейно обіцяв всіляко сприяти у боротьбі проти ординців.

Що, врешті-решт, переважило на шальках терезів?

Справді, як прямий нащадок Володимира Мономаха, Данило Романович як старший син мав на це усі династичні права. Але ж і туменів (десятитисячних підрозділів) у Орди була тьма… Мені здається, що Галицький князь застосував геніальний дипломатичний хід: він коронувався на стіл нової держави, ніяк не підвасальної Степу. Адже, за логікою речей, чи то наприкінці 1214 р., чи то на початку 1215 р., формально це угорський принц Коломан (Kálmán; 1208-1241) з династії Арпадів став королем Галицьким, тоді як приймаючи титул короля Русі, Данило І наче вислизав з-під залежності Золотої Орди, бо поставав… у подобі самостійного володаря.

Маючи на увазі розважливі вчинки державника, повторюю за Соломоном:

- Мудрий боїться і віддаляється від зла, а дурний - дратівливий і самовпевнений.

***

14 травня 1253 р. Папа Римський Іннокентій ІV звернувся із буллою до християн Чехії, Польщі, Моравії, Сербії, Помор'я  (Померанія, Прусія) із закликом до хрестового походу проти ординців, а до Данила відправив посольство на чолі з латинським патріархом Антіохії (1247-1292), папським нунцієм у Пруссії та Лівонії, легатом Опізо (Opizzo dei’ Fieschi; 1225-1291) із королівською короною і скіпетром.

Велике щастя завжди застують густі хмари. Проте 7 жовтня (за іншою версією, у грудні) 1253 р., або навіть у січні 1254 р. (варіантів я нарахував 14, тож не втомлюватиму читача) у Церкві Святої Богородиці у Дорогичині на Підляшші (інші варіанти - у Кракові і навіть у Києві, адже “король Київський”) папський легат абат Опізо - чи то з Мазаріо, чи то з Мезано - та архієпископ Пруссії, Лівонії та Естонії Альберт II Зуербеєр коронували Данила Галицького. Коронували вищою королівською відзнакою “від усіх своїх єпископів”. А ось чи справжньою короною чи стемою (вінцем), тут версії розходяться. З огляду на те, які історики - українські чи російські - гіпотези пропонують (о.Атанасій Великий, Микола Котляр).

Це була знакова світська подія. Адже у коронації суверена усієї Русі, окрім папського легата Опізо, брали участь VIP-персони: краківський єпископ Ян Прандота, руські єпископи, княгиня Романова, князі Василько Романович, Лев Данилович, Малопольський князь Болеслав V Сором’язливий, Черський і Плоцький князь Земовит I Мазовецький, поважні бояри. Папа Римський Іннокентій ІV титулував Данила Романовича “Ясновельможним королем Русі” (Regnum Russiae), а від середини ХІІІ ст. назва королівство Русі позначала конфедерацію руських князівств (Ярослав Ісаєвич, Дюра Гарді), об’єднуючи 11 земель: Київську, Чернігівську, Волинську, Галицьку, Турово-Пінську, Полоцьку, Новгородську, Смоленську, Суздальську, Рязанську і Переяславську.

***

Уявляєте, як для російських пригодованих істориків зяє прірва у три століття? Сучасна ерефія стала царством лише в 1547 р., по тому, коли Іван Грозний накинув собі титул “царя всієї Русі”, а до того часу Європа майже 300 років комунікувала з Королівством Русь, яке не мало жодного стосунку до московських земель і яке лежало на землях Галицько-Волинського князівства!

Український історик-медієвіст, доктор історичних наук Леонтій Войтович у розвідці “Галич у політичному житті Європи ХІ-ХІV століть” (2015) стверджував:

- Коронація та нова титулатура Данила Романовича свідчили про безсумнівну декларацію повної незалежності її володаря з погляду і європейського, і монгольського права.

Одна важлива заувага - від мене… Нова титулатура підкреслювала династичну мету - під єдиною рукою “короля Київського” зібрати роздрібнені землі, що колись належали славетному пращуру Володимиру Мономаху. А може, й трохи більше… Не випадково, коли у 1253 р. Данило Галицький підтримав молодшого сина Романа у боротьбі за австрійський престол, із угорським королем Белою IV він ходив (хоч і невдало) аж на моравське місто Опава (нині - Мораво-Сілезький край, Чехія). Це близько 600 км. Одне слово, досить слушно Нестор-літописець констатував:

- Не було у землі Руській раніше нікого, хто воював би землю Чеську, - ні Святослав (Ігоревич) Хоробрий не ходив сюди, ні Володимир (Святославич) Святий.

***

Велика політика - це довжелезна вервечка здобутків та втрат. З одного боку, заплющивши очі на теологічні питання, король Русі Данило дозволив на своїх теренах проповідувати домініканцям і францисканцям. З іншого - окрім холмського володаря на хрестовий похід проти монголів ніхто з європейських монархів не наважився. Усі побоювались, як би ото не спровокувати путіна… Перепрошую, Бату-хана.

У 1254 р. князь Данило остаточно зрозумів, всі його контакти зі Святим престолом не сприяють організації реальної антиординської коаліції. Адже новий Папа Римський - Олександр ІV (Alexander PP. IV; 1185-1261), через непоступливість короля Русі у питаннях віри, змінив саму політику щодо Данила Романовича. Намісник Св.Петра не лише розірвав домовленості свого попередника - мати Русь під захистом “престолу Святого Петра”, але став на бік давнього опонента Романовичів, правителя Міндовга, а від 6 березня 1255 р. навіть дозволив литовському королю… захоплювати руські землі.

Наші предки вчили: ваша земля у ваших руках. Попри відсутність коаліції наприкінці 1254 р. Данило Романович розпочав власну військову кампанію проти татар. Третій син Орду, онук Джучі, белякр-бек Куремса, залишений як ординський намісник Південної Русі (Пониззя та Південна Волинь), спробував було контратакувати русів, але відступив: спочатку - під Кременець, а потім під Володимир і Луцьк, де зазнав розгрому. Запам’ятайте, саме це була наша перша, руська (!!!) перемога над Ордою.

***

Де тоді був князь Данило?

Та у своїй резиденції, у Холмі клопотався хатніми справами, бо, як пише Михайло Грушевський, там за вини “окаяної баби”, спалахнула сильна пожежа. Вогонь люди бачили навіть зі Львова, його ледь вдалося загасити. “Люд вважав, що місто спалили татари, розбіглися лісами і після цього не могли зібратися”.

Того разу на битву з ординцями князь Данило відправив… молодшого брата Василька Романовича: на той час для нього Степ був меншим із лих. Та й розумієте, белякр-бек Куремса - це інша вагова категорія. Ну, ото Ломаченко на ринг із Гіркіним вийшов би?

Упродовж наступного року війську короля Русі вдалося звільнити від ординців землі вздовж Південного Бугу, Случі і Тетеріва. Данило Галицький повернув собі Возвягель, інші окуповані волинські міста, а сам не віддав Бакоту (Поділля). Окрім іншого, король Русі вигнав монгольських баскаків із власних міст. Його було не спинити… Коли зніяковілий Куремса скакав у Степ, Данило Романович розгорнув наступ на Київську землю, що контролювалася… Олександром Невським. Так, це неймовірно надихало, але викликало скажену лють протилежних грізних сил.

***

Папа Римський Олександр IV і Данило Романович повністю припинили контакти. Переконавшись у нездатності (а може, й небажанні) курії організувати хрестовий похід проти Орди, у 1256 р. власними силами король Русі продовжив боротьбу проти монголів. Ситуація нагрілася до такої температури, що ледь не дійшло до хрестового походу проти… земель самого Данила Галицького, бо останній не допустив на власні терени католицьких місіонерів і монахів.

13 лютого 1257 р. у посланні до Оломоуцького та Вроцлавського єпископів Олександр IV звинуватив короля Русі, що той, попри “духовні й довгочасні благодіяння” курії, відмовився служити Апостольському престолу. Наприкінці булли Папа Римський зауважив: “проти цього короля слід використати допомогу світської влади”, якщо названим єпископам не вдасться духовно скорити Данила І. Інші документи папської курії також свідчать про “відступництво” холмського володаря.

- Які непередбачені судження і незбагненні шляхи Його!

Потім за одним помахом крилець метелика відносини католицької церкви і монголо-татарів докорінно змінилися. І настільки, що у 1258 р. Олександр IV заборонив ченцям-місіонерам закликати до… хрестового походу проти ординців з огляду на той факт, що їхні військові дії на Близькому Сході…. спрямовані проти мусульман: 13 лютого 1258 р. онук Чингізхана, хан Хулагу (1217-1265) захопив столицю Аббасидського халіфату, Багдад, а в 1259 р. вийшов до узбережжя Середземного моря, зруйнувавши землі Ієрусалимського королівства (нині - Сирія).

А тепер - увага. Тільки тоді, коли Орда захопила більшу частину Святої землі, намісник Св.Петра схаменувся і 25 січня, 21 березня і 8 квітня 1260 р. кинувся закликати лицарів Тевтонського ордену йти у похід проти бузувірів. Не тільки в ім’я Христа, а й за… землі королівства Русь, які вони зможуть завоювати та собі залишити. Усі гріхи, скоєні тевтонцями на наших землях, Папа Римський відпускав.

***

Але, на жаль, час було безповоротно втрачено.

У 1260 р. у Каракорумі трон Золотої Орди посів син хана Толуя, онук Чингісхана, великий хан (імператор) Хубілай (1216-1294). Але трохи раніше, у 1257 р. (1258) ординським намісником Південної Русі замість слабкого на поразки Куремси став дієвий темник Бату-хана, монгольський полководець Бурундай (?-1263), котрий уславився як один із успішних очільників Західного походу у 1236-1242 рр.

Усім правителям хотілося нових земель і невмирущої слави, і не лише тоді. Першому правителю Великого князівства Литовського, 63-річному князю Міндовгу, вдома знову не сиділося. У 1258 р. військо під його орудою спустошили Смоленське князівство і підступали до Торжка, не зустрічаючи опору з боку… Олександра Невського, який разом із іншими князями Північно-Східної Русі перебував в Орді. Прийнявши намісництво Південної Русі, через мурзу (ханського посла ) белякр-бек Бурундай передав королю Данилу:

- Іду на Литву; оже ти мирний, іди зі мною. (Іду на Литву; якщо ти - спільник, іди зі мною.)

По щирості сказати, тягати чужі мішки король Данило настрою не мав, бо опікувався відновленням після гігантської пожежі власної столиці. Як досвідчений дипломат, він надіслав на допомогу ординцям… брата, князя Василька з військами. Чому? Данило Галицький був сватом Міндовга і розумів: якщо у похід піде сам, то “добра не буде”. У сухому залишку - руси перемогли литовців, а частину сайгату (військова здобич)  Василько Романович передав Бурундаю. Ситуація була залагоджена.

Розводити антимонії ординці не вміли, бо як і всі азіати послуговувалися виключно мовою сили та ультиматумів, ну, побутував тоді такий варіант червоних ліній. Коли наступного року (щоправда, Руський літопис рік подає 1261-й) брати Романовичі справляли у Володимирі (Волинському) весілля дочки Василька – Ольги і князя Андрія Всеволодовича з Чернігова, - від Бурундая знову з’явився мурза з вимогою:

- Оже їсте мої мирниці, стретить мене; а хто мене не стріле, той ратний мені. (Якщо ви мої спільники, зустріньте. А хто не зустріне, той ворог мені.)

***

До нахабного белякр-бека король Русі сам не поїхав, а відправив брата Василька, свого старшого сина Лева та Холмського єпископа Іоанна. Ясна річ, із відповідними дарами - азіати-с. А що мав чинити? Міцних союзників на той час Данило Великий не мав. Угорський король Бела IV бився за власні землі, намагаючись утримати контроль над австрійським спадком, а ще - воював із власним сином Іштваном, якому, зрештою, поступився управлінням Трансильванією, а там ще довелося втягнутись у війну проти невгамовного короля Чехії Оттокара II.

Коли Бурундай із трьома туменами прийшов на землі Галицько-Волинського князівства, ординський намісник поставив ультиматум: “Якщо хочете жити з нами у мирі, зруйнуйте ваші фортеці”. І на вимогу Хубілая у 1258-1259 р., - ні, знову не король Русі Данило, - а його брат Василько Романович та син Лев Данилович знищили основні міста Королівства Русь: Василів, Володимир, Данилів, Кременець, Луцьк, Львів (названий на честь княжого сина Лева), Стіжок Волинський, Черн тощо. Уцілів хіба що столичний Холм, який двічі витримав монгольську облогу. Де, запитаєте, у той час знаходився Данило Романович? У Польщі. Він особисто інформував прихильних до нього лядських князів, що після руйнувань Галицько-Волинського князівства бузувіри рушать на їхні землі. 

Так і сталося… Від стін Холма ординці відкотилися, але одразу вдерлися до Польщі, де захопили Люблін. Ой, і лютували бусурмани… Коли Бурундай через Василька та Лева пообіцяв у грудні 1259 р., наприклад, мешканцям Сандомира (тепер -  Свентокшиське воєводство Сандомирського повіту, Польща) у разі припинення опору гарантувати безпеку, слова намісник Південної Русі не дотримав: ординці люто різали і топили люд у Віслі. І прошу не говоріть мені про віротерпимість окупантів… 2 лютого 1260 р. татари закатували разом із 48 братами-домініканцями настоятеля місцевого монастиря Садка Блаженного (?-1260) - блаженного римо-католицької церкви.

Прикро, та під час другого ординського походу Галицько-Волинська держава позбулася головних фортифікаційних укріплень і вимушено брала участь у спільних із Бурундаєм походах на Литву та Польщу… Чи набуло Королівство Русь васалітет від Золотої Орди? Досить хиткий. Адже патріотизм гартують не лише гучні перемоги, а й прикрі поразки. У 1260 р. каральні тумени Бурундая залишили бунтівні землі, попри випробування Королівство Русь вистояло. Бо наставляв Соломон:

- Страх є не що інше, як відсутність допомоги від свідомості.

Це не українці, а майбутні московіти багато що запозичили від монголів, починаючи з основ. Наприклад, расєйський бойовий клич “ура!”, здається, скопійований з монгольської чи татарської: по-монгольськи “урагшаа!” - “вперед!”, а по-татарськи “ура” - “бий!”. Поширене слово “богатир” - тюркського походження і означає “сміливець”, “герой”. До ординської навали таких воїнів в Королівстві Русь називали “хоробор”, “удалець”. Навіть приховувати цього не став російський придвірний історик Микола Карамзін (1766-1826), коли чітко зазначив:

- Москва зобов'язана своєю величчю ханам.

***

Окупантів ніхто з монархів не любить, однак тільки поодинокі європейські правителі  наважувалися обстоювати перед степовиками суверенітет. Одним із таких залишався король Русі. Усі трохи посміливішали, коли з дипломатичних джерел почулося, що у столиці Золотої Орди, в Каракорум, давно сваряться різні гілки роду Чингісхана. Ну, все як у баштах кремля… Комусь належало знову братися до праці і плекати європейську коаліцію у боротьбі проти жорстоких завойовників.

Наприкінці 1262 р. при річці Тернаві, подільській притоці Дністра, Данило Романович зустрівся зі своїм колишнім бойовим побратимом, із яким улітку 1253 р. вони спільно ходили на ятвягів, Краківським князем Болеславом V Сором’язливим (Bolesław V Wstydliwy; 1226-1279) із династії П’ястів. Насправді був то невеличкий саміт, на який прибули також Волинський князь Василько Романович із сином Володимиром, Лев, Шварн та Мстислав Даниловичі. У вузькому колі вони провели важливі перемовини про… демаркацію земель, “положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську”. Коли знаєш, де твоє, - стоїш горою.

Ділили, здавалося, по-братськи… За першістю широчезне Володимирське князівство віддали Васильку Романовичу разом із сином Володимиром (1250-1288). Натомість від них відокремили Луцьке князівство і Берестя (нині - Брест, Білорусь), стіл у якому посів третій із живих синів короля Русі Мстислав (1232-1291). Під володарюванням другого сина короля Русі Шварна (1230-1269) до Холмського князівства долучили Галицьке і Дорогичинське князівства із частиною колишніх корінних земель Великого князівства Литовського. За певних причин якнайменше отримав перший син, князь Лев (1228-1301), а саме: Перемишльське князівство, місто Львів і деякі інші терени, що не відповідало, на думку спадкоємця, його заслугам. Тому останній із нащадків образився, місто Галич середньому братові не віддав, а в 1272 р. столицю Галицько-Волинського князівства переніс у Львів.

***

Коли ворогують брати, страждає мати; коли ворогують князі-брати, потерпає Ненька. Як досвідчений політик і стратег, Данило І усіляко прагнув вибудовувати міждержавну коаліцію, яка б протистояла ординцям. На полохливих європейських монархів він не сподівався, а прагнув знайти підтримку у військовому союзі з сусідом, братом та синами.

Тим часом ще за життя короля Русі Даниловичі вже кидали оком на чужі землі, примножуючи чвари та усобиці. Щосили батько прагнув знайти порозуміння із трьома синами, але тяжка хвороба завадила це завершити. Відколи він повернувся з Угорщини, здоров’я короля Русі мерехтіло, і той повсякчас хворів.

Навесні 1264 р. у столичному Холмі Данило Галицький пішов у засвіти.

Поховали першого короля Русі у міській базиліці Різдва Пресвятої Богородиці, яку достойник збудував ще за життя. Оплакуючи смерть державника, автор “Галицько-Волинського літопису” занотував, вочевидь, найголовніше:

- Був бо він сміливий і хоробрий - від “стопи ноги його й аж до верху голови його не було в ньому вади”… Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другий по Соломонові.

Держава Романовичів існувала півтора століття: у 1199-1253 рр. - як Галицько-Волинське князівство, а в 1253-1349 рр.  - як Королівство Русь. Влада її поширювалася на більшість земель теперішньої України. Михайло Грушевський вважав, що “Галицьке і Волинське князівства - найбезпосередніші спадкоємці політичної і культурної традиції Києва”. Після занепаду держави Данила Галицького правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське (з офіційною староукраїнською мовою та православ'ям), а лише потім - з якогось дива - Московське царство. І тут не обійтися без Соломона:

- Усе мине. І це також. (Omnia transeunt. Et id qouque etiam transeat.)

Олександр Рудяченко.