Він був на редакторському посту до останнього дня

Цей день був для нього звичайним. Редакційна планірка, обговорення і вирішення робочих питань. В обідню пору на четвертому поверсі редакції – за давно встановленою традицією – поганяв разом з хлопцями футбольний м’яч. Повернувшись у робочий кабінет, переглянув зверстані полоси, прочитав матеріали для наступних випусків, благословив у світ перший номер 2023- го року (8018-ий номер з початку виходу газети «Голос України») і поїхав додому. Перший робочий день нового року виявився для Анатолія Федоровича Горлова останнім. Звістка про його несподівану смерть шокувала не тільки колектив редакції, а й кожного, хто знав цю чудову людину.

Його ім’я добре знане в нашому суспільному житті. Закінчивши у 1972 році факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, він почав свою професійну кар’єру редактором Державного комітету УРСР з питань телебачення і радіомовлення і відтоді – піввіку в журналістиці.

Окремий рядок у його журналістській біографії – праця в Радіо-телеграфному агентстві України (нинішньому Укрінформі). У 2018 році, коли відзначалося сторіччя Укрінформу і ми звернулися до відомих в Україні людей з проханням  поділитися спогадами про роль агентства в їхньому житті, він відразу відгукнувся, наголосивши на тому, що воно для нього аж ніяк не чуже. І насамперед тому, що мав честь у другій половині сімдесятих років працювати в його колективі на посаді заступника керівника Громадсько-політичної редакції. Він вважав цей період для себе доброю школою професіоналізму. «Що мене приваблювало і донині приваблює в роботі агентства, то це достовірність інформації, яку воно пропонує – зазначив він у своєму відгуку. – Її не потрібно додатково перевіряти: підпис «Укрінформ» гарантує точність фактажу, вивіреність тексту, об’єктивність викладу. Не може не приваблювати й те, що матеріали агентства незаангажовані, не грішать упередженістю та прихованою рекламою. Крім того, вони оперативні: агентство успішно працює на випередження, причому, як правило, подає інформацію не з чужих слів, а з повідомлень своїх кореспондентів – безпосередніх свідків тих чи інших значимих подій – від загальнодержавного, міжнародного значення до картинок з повсякденного життя пересічного українця».

Головною справою його життя стала робота в редакції «Голосу України». Тридцять два роки тому, в такі, як зараз, січневі дні, вийшов перший номер парламентської газети. Відтоді й до останнього у своєму житті дня Анатолій Горлов незмінно працював у її редакції: спочатку як перший заступник головного редактора, а двадцять останніх років на посаді головного редактора. Це видання займає чільне місце в українській періодиці, воно широко відоме й авторитетне в Україні. І в цьому, певна річ, заслуга всього колективу редакції, але насамперед – її керівника. Анатолій Горлов згуртував колектив, зумів провести редакційний корабель через усі випробування і виклики, яких не бракувало на його шляху. Вісім з лишком тисяч газетних номерів, виданих за цей час, – це повсякденний, багатовимірний, широкодоступний і переконливий літопис новітньої історії України з часу проголошення її незалежності. І це важливе джерело для  вивчення цієї історії дослідниками прийдешніх часів.

Та ми знаємо, що, крім цього, Анатолій Горлов був ініціатором і організатором цілої серії книг про далеке й близьке минуле України. Завдяки його зусиллям створена ціла бібліотечка з цієї тематики. Син землі української, з країв запорізьких, він вважав своїм професійним і патріотичним обов’язком представити і на сторінках газети, і в цих виданнях нашу не спотворену, а правдиву, справжню історію.

Він був не тільки добре обізнаний з проблемами сучасної української журналістики, а й щиро уболівав за неї. Багато років Анатолій Горлов обирався до правління Київської організації НСЖУ і користувався в нашому строкатому журналістському гурті незаперечним авторитетом. Бо завжди й незмінно – і в газетних публікаціях, і конкретними справами – захищав своїх колег, відстоював їхні права, виступав проти поспішного і непродуманого роздержавлення засобів масової інформації.

Анатолій Горлов був у житті людиною надзвичайно доброю, чутливою до чужих негараздів, простою, доступною і дуже скромною. Чи не найбільше ці риси людяності проявлялися у його непоказній готовності підтримати кожного, хто до нього звертався за допомогою. Не злічити, скільком людям – і не лише колегам і друзям  – допомогла його небайдужість. Ми, його однокурсники, пишалися тим, що з нашого випуску вийшла така непересічна особистість, багатогранно талановита людина. Він із свого боку дорожив нашою дружбою, вона для нього була справою священною.

Особливо дорожив він репутацією і переживав за майбутнє його журналістського дітища – «Голосу України». У нього було дуже багато нових творчих намірів і планів, зокрема й щодо продовження випуску газети для наших воїнів, які нині перебувають в епіцентрі нав’язаної українцям цієї жахливої війни. На прощанні з ним пригадувалися його сказані в редакційному колективі слова: «Нас не буде, а газета буде». Він не тільки в це вірив, а й щоденними зусиллями і справами робив для цього все від нього залежне. До свого останнього дня, який він провів у непростих редакційних клопотах, на многотрудному редакторському посту.

Гірко усвідомлювати, що його земна дорога так несподівано й раптово обірвалась. Але залишаються на цій дорозі суспільно значимі, освячені любов’ю до людей, богоугодні справи. І світла пам’ять про цю яскраву постать, славетну, славну людину.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства