Червоне – то любов, а чорне – то журба

Журба огорнула серце кожного, хто знав Дмитра Васильовича Павличка, хто захоплювався його літературною, громадською, політичною діяльністю. А таких – мільйони. Дмитро Павличко – помітна і яскрава постать в українському суспільному, політичному, духовному житті останніх десятиліть. Він був в епіцентрі головних подій, що відбувалися в цей період, і насамперед – в проголошенні й утвердженні незалежної України. 

Українці не забули, що саме він, будучи народним депутатом України, став одним із ініціаторів прийняття в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України та співавтором її тексту. Ми пам’ятаємо, як 24 серпня 1991 року наполегливо й енергійно Дмитро Павличко добивався в сесійному залі українського парламенту прийняття Акту проголошення незалежності України.

У тому складі парламенту Дмитру Васильовичу випало очолювати Комісію із закордонних справ, роль якої, як і її голови, важко переоцінити. Саме Дмитро Васильович підтримав кандидатуру Анатолія Зленка на посаду міністра закордонних справ України, відзначивши перед голосуванням у Верховній Раді, що Анатолій Максимович здатний взяти на себе функцію перебудови всієї роботи українського МЗС і має чітку концепцію цієї перебудови.

У ті роки Дмитро Павличко особисто активно включився у створення засад і практичне здійснення зовнішньої політики України. Це, зокрема, яскраво проявилося у його діяльності на посадах Надзвичайного і Повноважного Посла – спочатку у Словацькій Республіці, а згодом у Республіці Польща. І те, що ми нині маємо реальну, значну  підтримку від цих країн у протистоянні російським окупантам – це й заслуга нашого дипломатів, у тому числі Дмитра Павличка, який очолював посольства у Варшаві й Братиславі в часи розбудови відносин з цими країнами.

                                                   *   *   *

Мені пам’ятається місія Дмитра Павличка в Польщі. Я тоді звернувся до нього з проханням висловити свої судження щодо перспектив України у світовій, насамперед, європейській політиці. Він охоче відгукнувся на моє прохання, і через кілька днів я отримав від нього глибокий, розлогий коментар, з якого приведу лише кілька тез:

–Сьогоднi iсторики й полiтологи часто висловлюють думку про те, що подiї кiнця ХХ ст. в Центральнiй Європi i передовсiм розвал радянсько-росiйської iмперiї передбачити було неможливо. Мовляв, iсторiя дiяла несподiвано й швидко, нiби вiйсько з засiдки. Але це неправда, що на iсторичнiй сценi надовкола України i в самiй Українi з’явилися раптом якiсь нiбито неочiкуванi сили, що збурили iмперiю. Адже тi сили давали про себе знати протягом усього ХХ ст. Вони творили першу українську державу 1918 р., Закарпатську українську державу 1939 р., вони творили й будували держави наших захiдних сусiдiв i прибалтiйських народiв. Тi сили, хоч i стали подiбно до українських визвольних рухiв жертвами сталiнсько-брежнiвської iмперiї, все ж не були i не могли бути знищеними до кiнця, бо з кожним новим поколiнням поневолених нацiй вiдроджувалися й мiцнiшали. 

Фактично всi народи Центральної Європи пройшли протягом ХХ ст. подiбний шлях боротьби за свою державнiсть, подiбний розвиток своєї державностi, i, хоч вони перебувають на рiзних стадiях цього розвитку, все ж мають подiбнi економiчнi проблеми, подiбну ментальнiсть, подiбний страх перед втратою своєї самостiйностi, подiбний потяг до союзництва iз подiбними до себе.

Не важко зрозумiти, отже, що процес створювання єдиної Європи, яку вже сьогоднi деякi захiднi полiтики хотiли б бачити як конфедеративне об’єднання з єдиною валютою i конституцiєю, викликатиме в народах, що за свiй суверенiтет так тяжко i так довго боролися, певне побоювання. Народи Центральної Європи, особливо тi, що вважають себе за бiльших європейцiв, нiж англiйцi й французи, вже сьогоднi остерiгаються своєї провiнцiйної служби i третьорядної функцiї в європейському об’єднаннi. Захiдна Європа ще мусить навчитися толерантно ставитися до характерiв центральноєвропейських нацiй, до їхнiх нацiональних страждань, якi вiдтепер — у виглядi iсторичних спогадiв —супроводжуватимуть увесь розвиток їхньої духовностi, культури i взагалi державностi. Цей розвиток не завжди гармонiзуватиме iз тим розвитком, де на першому планi економiчнi iнтереси, унiфiкацiя, комфорт бездуховностi.

Україна зробила правильний вибiр. До Європи. I тут постає питання, якою є i якою буде Європа, чи може вона бути об”єднаною з однаковим економiчним, правовим та культурним показником життя в кожнiй країнi. Сьогоднi є три Європи: Захiдна, Центральна i Схiдна. Якщо зважити на рiзнi iсторичнi пересвiдчення та тенденцiї в їхньому розвитку, то треба визнати, що цi три Європи будуть iснувати навiть тодi, коли вони з волi самого Всевишнього могли б об”єднатися. Звiсно, було б добре Українi увiйти до Європи навпростець, минаючи своїх найближчих сусiдiв. Але це неможливо. Вона може йти в Європу i найкраще почуватися з тими народами, котрi разом з нею виривалися з неволi, i будущина яких ще довго визначатиметься утверджуванням i збереженням своєї незалежностi. 

Найстрашнiше, що може чекати Європу взагалi, це розчленування Центральної Європи на країни, якi ввiйдуть до Європейського Союзу, i країни, яким дверi до ЄС будуть надовго або й назавжди зачиненi. Визначну роль цiлiсностi Центральної Європи в Європi добре розумiють польськi полiтики. У цьому контекстi важливою є активна дiяльнiсть України в справi недопущення подiлу Центральної Європи. Вона є й залишатиметься надалi помiтною i, напевно, найважливiшою з усiх дiлянок нашої зовнiшньої полiтики. Iнакше кажучи, стати впливовою, невiд’ємною, важливою частиною Центральної Європи i таким чином уписатися до загальноєвропейської системи життя — це завдання, що стоїть перед Україною…

Та справа не тiльки в тому, де ми i з ким будемо завтра, але ж i в тому, якими будемо самi. Одна з найбiльш пророчих статтей Iвана Франка про постання самостiйної України називається “Поза межами можливого”. Визнаючи, за I. Франком, що служба нацiональнiй iдеї в найширшому значеннi концентрує в собi майже всi позитивнi емоцiйнi й розумовi фактори людської дiяльностi, ми повиннi визнати, що Українська держава, проголошена 24 серпня 1991 р., крiм усього iншого, внесла в життя мислячого громадянина України глибокий сенс, наповнила його працю благородною метою. Але функцiонування нашої держави вiдкрило не лише простiр для повноцiнного людського життя, але й показало, як мiцно сидить в численних душах українського громадянства рабська психiка. Лише тепер вiдкрилися огиднi рани систематичної, багатовiкової русифiкацiї України, лише тепер ми побачили страшну безодню бездуховностi, в котру намагаються зiпхнути нашу державнiсть як головну силу нацiонального, а, значить, нашого людського вiдродження.

Заглядаючи в майбутнє України, неможливо не побачити, що нас чекає довга i принизлива боротьба мiж свiдомими громадянами України та манкуртами, малоросами, якi приховують свою внутрiшню порожнечу гаслами про служiння всiм народам, скаженою бiзнесовою активнiстю, спрямованою виключно на особисте збагачення. Боротьба мiж мотивами жертовностi й самолюбства точиться в кожнiй людськiй iстотi, а тим бiльше — в iстотi народу, вона присутня в iсторiї кожної нацiї, але в нашiй iсторiї —це чи не найголовнiший конфлiкт, який знесилював, робив нас плаксивою етнiчною масою.

Та час одмiнився. Українська держава розвивається в напрямi об’єднання демократичних i нацiональних сил, в напрямi заповнення всiх клiтин життя українського народу нацiональною iдеєю. Українська нацiональна iдея реалiзує себе сьогоднi у формi ще не досконалої держави, але завтра за допомогою своєї держави реалiзуватиме новий змiст життя громадянина, головним рушiєм якого буде не тiльки нацiональна свiдомiсть, але й свiдомiсть приналежностi й причетностi до свiту через своє особистiсне, творче i нацiональне “я”.

 *   *   *

Ці роздуми Дмитра Павличка під час його перебування на посту Посла України в Польщі, не втратили своєї актуальності і в наші дні. З них Дмитро Васильович постає перед нами, як видатний український державник і патріот, мудрий аналітик, далекоглядний візіонер, глибокий знавець міжнародної політики. Але ж ми знаємо, що державотворча і політична активність Павличка – це лише частина його багатогранної, невгамовної, енергійної діяльності. Бо насамперед він – поет, літератор, публіцист, перекладач.

Він з юнацьких літ, після того, як його, шістнадцятилітнього,  у 1945 – 1946 роках ув’язнили за належність до Української Повстанської армії, заявив про себе в українській поезії на повен голос і зайняв у ній провідне місце. Його поетична творчість відзначалася яскравою образністю, пристрасністю, запальністю, справжністю. І це проявлялося в усіх його поезіях і збірках – від вірша на смерть сталіну «Коли помер кривавий Торквемада» (згадайте заключний рядок цієї поезії – «Здох тиран, але стоїть тюрма») до збірки «Віршів з Майдану»

Дмитро Павличко виділявся своїми літературознавчими і публіцистичними творами. Досить згадати його двотомник «Літературознавство. Критика», виданий у 2007 році. Або ж інше унікальне видання – «Дмитро Павличко. Спогади», п’ятий том якого був презентований порівняно недавно – 24 жовтня 2019 року в Національному музеї літератури України на ювілейному вечорі, присвяченому 90-річчю Дмитра Павличка.

Навряд чи хто в сучасній українській літературі може зрівнятися з Павличком у кількості високоталановитих перекладів. Ним були перекладені українською десятки творів з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, багатьох слов’янських мов. Вперше українською мовою, завдяки його зусиллям, вийшло повне зібрання творів Шекспіра, антологія «Світовий сонет» та багато інших видань – ціла бібліотечка Павличкових перекладів.

І, звичайно, у більшості українців на вустах – пісні, написані на його слова, серед яких безсмертні, бо стали народною піснею, «Два кольори», музику якої створив його побратим у житті і творчості Олександр Білаш.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

З журбою в серці ми схиляємо сьогодні голови перед світлою пам’яттю Дмитра Васильовича Павличка – видатного політичного і громадського діяча, полум’яного патріота, багатогранно талановитого літератора, вірного сина України.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства