Чому 1 травня – свято не «радянське», а цілком актуальне в наш час
До речі, у світі нараховується 196 незалежних держав, і у 143 з них відзначають 1 травня Міжнародний день праці. У пострадянських суспільствах цей день досі заведено іменувати днем солідарності трудящих, проте ця дата давно втратила ідеологічне та класове забарвлення. Солідарність найманих представників має дуже практичний сенс – це заробітна плата та пенсії, які дають змогу гідно існувати, це захист від сваволі роботодавців та підтримка після звільнення, на час пошуку нової роботи.
Права трудящих, українські нюанси
Існує широко розповсюджена, але хибна думка, що ініціаторами робітничих рухів, які згодом переросли у рухи за свої права більш ширших верств населення, були ліві — соціалістичні та соціал-демократичні партії. Насправді все було навпаки – професійні рухи, намагаючись відстояти та реалізувати свої вимоги, усвідомили, що це можливо лише через зміну правил. До цієї мети вели два шляхи – або насильницький, через збройне протистояння з державою, або у спосіб, коли наймані працівники спочатку долали обмеження у можливості обирати своїх представників. Для цього вони організовували партії та, отримавши політичне представництво в органах законодавчої влади, мали змогу змінювати законодавство.
В сучасній Україні ситуація із захистом прав трудящих склалася таким чином, що професійні союзи майже не мають політичного представництва у парламенті. Чисельні ліві партії, створені в Україні після проголошення незалежності, являли собою або не надто загримованих колишніх комуністів, або ж не надто впливові соціал-демократичні партії, керівництво в яких у другій половині 90-х перебрали або теж колишні комуністи, або відверті політичні авантюристи.
Відродження української державності століття тому, у часи Української народної республіки, було справою та ініціативою партій, які відстоювали інтереси робітників і селян, були соціалістичними за ідеологічними засадами та демократичними за практикою ухвалення рішень. Сучасний український політичний спектр, якщо розглядати партії, представлені у Верховній Раді та у радах обласного і районного рівнів, є не лише значно правішим за своїх попередників сто років тому, але й не може бути названий репрезентативним у сенсі представлення соціально-економічних інтересів значної більшості громадян.
Чисельні профспілки, які об’єднані у Федерацію профспілок України, так і незалежні, не мали жодного суттєвого впливу на ухвалення законодавчих актів, що стосувалися дотримання прав найманих працівників. Зміни в законодавстві України, що стосувалися прав професійних спілок та робітників, нерідко були спрямовані на обмеження можливостей професійних союзів. Як приклад можна пригадати ухвалення українського закону про профспілки, який, на відміну від радянського, вимагав від профспілок, для отримання статусу юридичної особи, отримання погодження статуту і реєстрації у тодішній податковій інспекції. Тим самим українським законом кошти соціального страхування, які раніше акумулювалися на профспілкових рахунках, були передані до державного фонду соціального страхування.
Історія прав і трохи історії, або Маркс та Енгельс тут ні при чому
Історія боротьби найманих працівників за свої права – за людські умови праці, обмежений робочий день та гідну заробітну плату – налічує не одне століття. Протиріччя між трудом і капіталом існує від початку розділення праці і сягає своїм корінням у сиву давнину. Відкриття цього протиріччя прийнято приписувати Карлу Марксу, хоча вперше про це писав Адам Сміт, який багато чого запозичив з праць французької економічної «школи фізіократів». Способи розв’язання цих протиріч, аж до першої половини минулого століття, у більшості обмежувалися силовими методами з двох боків, робітників і підприємців. Чи не найпершим відомим історикам вибухом невдоволення найманих працівників було повстання чомпі (чесальників вовни) у середньовічній Флоренції у 1345 та 1378 роках. Під час другого повстання чомпі навіть вдалося переобрати владу у місті і створити свій цех, проте їхня перемога виявилася нетривалою, вже за кілька днів після початку повстання його було придушено.
Потім було створення мануфактур, розділення праці, збідніння селян… Економічні кризи призводили до того, що зменшувався відносний рівень заробітної плати, збільшувалася тривалість робочого дня, а багато робітників залишалися на вулиці без засобів для існування. Спроби у новий час якось вирішити проблеми зубожілої частини населення відрізнялися як нерозумінням причин проблеми, так й нелюдськими способами викорінення бідності. Характерним прикладом є Англія, в який за часів династії Тюдорів знедолених людей, які мусили просити милостиню, шмагали різками, фізично калічили та ув’язнювали. Система робітничих домів, створена у більш пізні часи, нагадувала скоріше заклади примусової праці з тюремним режимом. Рух чартистів, який передував створенню професійних об’єднань та висував крім соціально-економічних, також й політичні вимоги до влади, було придушено із застосуванням зброї.
Раніше кожний радянський школяр знав, що відзначення 1 травня як дня солідарності трудящих та їхньої боротьби за свої соціальні та економічні права пов’язують з демонстраціями у Чикаго в 1886 році. Страйк робітників завершився звільненням 1,5 тис. працівників, а під час спроби провести на підприємства штрейкбрехерів четверо робітників було вбито та десятки поранено. Мирні протести перетворився на криваві зіткнення з поліцією, організатори мітингу були засуджені до страти. Вже за декілька років їх було визнано невинно засудженими, внаслідок поліцейської провокації.
Чиказька демонстрація була складовою боротьби трудящих за восьмигодинний робочий день. Ця вимога була висунута ще у 1817 році англійським підприємцем та соціалістом Робертом Оуеном, а першими, хто домігся такої тривалості робочого дня (замість 10-ти і навіть 16-годинного, що було повсюдною практикою), були австралійські каменярі, це сталося у 1856 році. А Маркс і Енгельс вперше закликали до введення восьмигодинного робочого дня тільки у 1866 році.
Протиріччя між працівниками та роботодавцями: від конфліктів до балансу.
Як би ми не бажали досягнути соціальної стабільності та соціального миру між роботодавцем та найманим працівником, між ними завжди будуть існувати протиріччя, які виникають з самої сутності виробничих відносин та подальшого розподілу результатів праці. Будь-який роботодавець цілком природно намагається зменшити видатки, у тому числі і за рахунок заробітної плати, відрахувань на соціальне страхування тощо. Так само природно будь-який найманий працівник бажає отримувати за свою працю більше та прагне принаймні не погіршення умов праці та її інтенсивності. Сенс солідарності трудящих якраз полягає у тому, що наймані працівники усвідомлюють взаємозалежність один від одного та ту обставину, що лише спільними зусиллями вони можуть домогтися кращих умов праці, соціальних гарантій на випадок безробіття, такої оплати свої праці, яка дозволяє гідно існувати.
Сучасний світ стрімко сегментується, особливо це стосується ринку працю та взаємодії на ньому роботодавців та найманих працівників. За часів Маркса і його адептів основною проблемою на ринку праці були суперечності між пролетаріатом та капіталістами. З розвитком суспільства та виробничих відносин виявилося, що світ є більш складним, а поняття найманого працівника є ширшим, ніж вузька група промислового пролетаріату. І наймані працівники-лікарі або інженери, які за часів Маркса були нечисельною та водночас дуже забезпеченою стратою у суспільстві, зараз перетворилися на таких самих найманих працівників. Коло тих, хто потребує солідарності та захисту своїх прав у сфері виробничих відносин, суттєво збільшилося.
Програмісти та військові-контрактники, медики та вчителі, чиновники та наукові співробітники, продавці та журналісти – усі вони й багато представників інших професій є тими людьми, що продають свою працю роботодавцям, якими можуть виступати як приватні власники підприємств, так і держава. Усі ці й багато інших категорій найманих працівників хочуть захисту від мінливостей вільного ринку та волюнтаристських рішень роботодавців. Досягти цього можна тільки тоді, коли з’явиться усвідомлення спільних інтересів людей найманої праці та солідарність з працівниками навіть у тих галузях, які є дуже далекими одна від одної за фаховими або навіть зарплатними критеріями. Свято 1 травня, Міжнародний день праці – саме про це. І актуальність його – не втрачено.
Соціальний захист людей, побудова соціальної держави є таким самим безумовним пріоритетом державного будівництва, як і захист кордонів, суверенітету та територіальної цілісності, як і сприяння розвитку підприємництва та захист ринкової економіки від спроб занадто регулювати її з боку держави. Будь-яка країна нормально розвивається та досягає значущих результатів тоді, коли різні інтереси різних соціальних груп збалансовані та максимально можливо гармонізовані. Баланс не виникає сам по собі, він є результатом взаємодії та домовленостей, наслідком соціального договору. Щоб домовитися, потрібно вести діалог, а одним зі способів його ведення є відзначення трудящими Дня праці. Щоб самим пам’ятати й іншим нагадати, що будь-яке право, як йшлося у гаслі однієї з давніх партій (есерів, соціалістів революціонерів, - Ред.), отримується у боротьбі.
Дмитро Редько, Київ
